Зроби добру справу і отримуй винагороди!
Нам як ніколи потрібна ваша підтримка. «Хмарочос» пише про розвиток міст 10 років та 317 днів. За цей час ми опублікували 26449 новин та статей. Ми потребуємо вашої допомоги, щоб продовжувати якісно працювати далі. Приєднуйтесь до Читацького товариства «Хмарочоса» та отримуйте приємні бонуси від редакції: квитки на культурні заходи в Києві, фірмовий мерч та актуальні книжки, можливість пропонувати редакції теми та багато іншого.
Стати членом Товариства | Хто ми такі?
Надія Парфан
Починаючи з 1995 року половина моїх найближчих родичів живе в США. Сценарій «виїхати в Америку» все життя супроводжував мене ніби тінь. Вперше я потрапила в цю країну у 2006 році. За півтора місяці в Америці я — уявіть собі — схудла на кілька кіло. Якщо коротко, мені не сподобалось.
У 2012 році я поїхала в Штати на рік — займатися «урбаністикою». На той момент в Україні це слово було абсолютно новим. Більшість відверто не розуміла, про що іде мова. У вузьких київських колах «займатися урбаністикою» вважалося модним і загадковим. Втім, ніхто толком не знав, як прикласти ту заморську «джентрифікацію» до наших пострадянських панельок, кіосків і нелегальних забудов.
Юна й інтелектуально амбітна, я стала гостьовою дослідницею на кафедрі географії та урбаністики в університеті Темпл, Філадельфія, штат Пенсильванія. Це була провідна інституція в сфері — саме тут півстоліття назад виник термін «джентрифікація». І саме в «Філлі» по цей день стоїть перший «джентрифікований» чорний район.
Темпл знаходиться в North Philly — в осерді одного з найзнаменитіших американських гетто. Я поселилася на North 4th street, щоб ходити на роботу пішки. A white female like you can’t be walking in the ghetto (Біла жінка не може ходити через гетто – англ.) — казали мені одне перед друге всі американські знайомі, пропонуючи підвезти мене на машині. What do you mean? (Що ви маєте на увазі – англ.) Я щиро не розуміла, чому якісь кілометри дороги є приводом їхати на машині. Але про всяк випадок купила рожевий велосипед і скоріше крутила педалі проїжджаючи dangerous area (небезпечного району – англ.).
А потім у мене з’явилася канадійська подружка Фенні. Це була єдина людина в Темплі, яка ходила в універ пішки. Сексуальна красуня з Квебеку, вона розбиралася у вині, готувала божественну їжу і мала динамічне особисте життя. I only date black guys (Я зустрічаюсь лише з чорними хлопцями – англ.) — казала Фенні. White people are boring (Білі люди – нудні – англ). Фенні стала моєю гуру у тонкощах американської культури. З її допомогою я нарешті второпала, що американців буквально шокують мої «комуністичні» замашки. Ходити пішки, не мати прав — та що там — не мати машини. Фенні приїхала на PhD з сусідньої Канади. З точки зору Америки, Канада вважається країною, де переміг «комунізм», що є джерелом цілого пласту американських мемів і жартів. Канадці відповідають американцями взаємністю. Саме Фенні навчила мене, що коли проходиш через ghetto, треба не шарахатися людей, а вітатися. Або хоча би wave back (махати у відповідь – англ.) одною рукою з велосипеда. It’s very simple: acknowledge and show some respect. (Це дуже просто – приймай їх такими, як вони є та виявляй повагу – англ.) Так і я почала ходити пішки через ghetto. Білі люди думали, що я здуріла. А я думала: це ж чисто-тобі «Слава, Йсу», як в українському селі.
Перше, що я зрозуміла в універі — це те, що urban (міський – англ.) по-американськи розшифровується дослівно як black and poor (чорний та бідний – англ.). Згадайте: в наших улюблених американських серіалах «Беверлі Хіллс» і «Район Мелроуз» нам ніколи не показували жодного «міста» — там завжди було передмістя. Сама ж урбаністика виявилась наукою про те, як століття класово-расової нерівності відображені в структурі американських міст. Друге, чого я навчилася — це «урбаністики» американських університетів. В Америці всі університети діляться на урбаністичні (міські), заміські та окремі міста-університети. Урбаністичні університети — це зовсім не про освіту. Тут відбувається гра в нерухомість, підкріплена фінансово-кредитною системою США. У 2012 році я могла спостерігати, як традиційно “чорний” університет Темпл активно «відбілювали». Навколо кампусу скуповували землю і нашвидкуруч будували такі-собі гуртожитки для білих студентів. Їхні батьки брали кредити і платили за оренду житла для своїх діточок в safe area (безпечній зоні – англ.). А саме ghetto витісняли, виганяли і відсували подалі — всіма правдами і неправдами. Така сама історія уже встигла відбутися на іншому березі міста, на заході Філадельфії. Тут розташований легендарний університет з Ліги Плюща — U-Penn. Тут багато вікторіанських вілл, де живуть студенти престижного вишу. А ще в цій частині міста у 1985 році поліція Філадельфії з гелікоптера скинула бомбу на цілий жилий квартал, де мешкали члени афроамериканського політичного угрупування MOVE. Одинадцять людей померли живцем прямо у своїх домівках, п’ятеро з них були дітьми віком до 13 років.
Сучасну Філадельфію важко назвати «містом». Перша американська столиця нагадує пошматований труп міської тканини. Карта Філлі сьогодні складається з окремих клаптиків класово-расової мозаїки. У цій мозаїці можна легко помітити єдиний паттерн: шматочок гетто, за ним іде порожній «лот», за ним інший «етнічний» район (наприклад, старий український Fairmont), за ним маленька оаза чогось середнього класу (тобто білого та багатого — як ми уже знаємо з урбаністики).
Кожного тижня — я вам клянуся — на університетську розсилку приходив такий імейл: «Вчора на кампусі Темпл сталася стрілянина. На щастя, поліція Філадельфії вчасно вжила заходів і застрелила правопорушника». В італійському районі на півдні Філлі стояв велетенський мурал з зображенням мера міста 1970-х років Франко Різзо. Цей чоловік дав наказав скинути бомбу на живих людей, і протягом двох строків на своїй посаді не раз стріляв у невинних чорних — і досі вважався героєм. За час мого проживання у Філлі всі — чорні, білі, багаті і бідні — випадали у осад і напрягались. На початку червня, після спроби повалити статую Різзо зі сторони протестувальників, муніципальна служба офіційно її прибрала.
Це був цікавий рік у Філадельфії. Я багато довідалась і зрозуміла. Та якщо коротко, мені не дуже сподобалось. Найприємніші спогади з США пов’язані з моментами, коли я подорожувала де-інде. I’m from Philly (Я з Філадельфії – англ.) — казала я там, і американські люди дивилися на мене зі співчуттям. Найбільшою проблемою особисто для мене стала емоційна конституція цього суспільства. Безтурботна і нікому нічого не зобов’язана, я ніяк не могла зблизитися з цими розумними, привітними, емпатичними, але дуже нещасними американськими людьми. Вони потерпали від тиску кредитів, антидепресантів, легких наркотиків і відчуття тривоги. Тривога була ніби розлита в американському повітрі. Це все якось геть не в’язалося з тим, що ми бачили в «Беверлі Хіллз». І дуже важко накладалося на мою «комуністичну» українську душу. Єдині, з ким я відчувала моментальний конект — поодинокі чорні знайомі. До тої міри, що була готова купити собі футболку I’m black inside (Я чорна всередині – англ.)
Між українцями і афроамериканцями є щось питомо спільне. Я це буквально відчула на власній шкурі, але ніколи не могла до кінця зрозуміти і пояснити. Сьогодні я дивлюся на спробу повалення пам’ятників минулої епохи, згадую повалення Леніна в Києві — і починаю розуміти.
Цей матеріал є авторською колонкою та може не збігатись з позицією редакції
