Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 9 років та 294 днів. За цей час ми опублікували 23609 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?
Надія Парфан
Починаючи з 1995 року половина моїх найближчих родичів живе в США. Сценарій «виїхати в Америку» все життя супроводжував мене ніби тінь. Вперше я потрапила в цю країну у 2006 році. За півтора місяці в Америці я — уявіть собі — схудла на кілька кіло. Якщо коротко, мені не сподобалось.
У 2012 році я поїхала в Штати на рік — займатися «урбаністикою». На той момент в Україні це слово було абсолютно новим. Більшість відверто не розуміла, про що іде мова. У вузьких київських колах «займатися урбаністикою» вважалося модним і загадковим. Втім, ніхто толком не знав, як прикласти ту заморську «джентрифікацію» до наших пострадянських панельок, кіосків і нелегальних забудов.
Юна й інтелектуально амбітна, я стала гостьовою дослідницею на кафедрі географії та урбаністики в університеті Темпл, Філадельфія, штат Пенсильванія. Це була провідна інституція в сфері — саме тут півстоліття назад виник термін «джентрифікація». І саме в «Філлі» по цей день стоїть перший «джентрифікований» чорний район.
Темпл знаходиться в North Philly — в осерді одного з найзнаменитіших американських гетто. Я поселилася на North 4th street, щоб ходити на роботу пішки. A white female like you can’t be walking in the ghetto (Біла жінка не може ходити через гетто – англ.) — казали мені одне перед друге всі американські знайомі, пропонуючи підвезти мене на машині. What do you mean? (Що ви маєте на увазі – англ.) Я щиро не розуміла, чому якісь кілометри дороги є приводом їхати на машині. Але про всяк випадок купила рожевий велосипед і скоріше крутила педалі проїжджаючи dangerous area (небезпечного району – англ.).
А потім у мене з’явилася канадійська подружка Фенні. Це була єдина людина в Темплі, яка ходила в універ пішки. Сексуальна красуня з Квебеку, вона розбиралася у вині, готувала божественну їжу і мала динамічне особисте життя. I only date black guys (Я зустрічаюсь лише з чорними хлопцями – англ.) — казала Фенні. White people are boring (Білі люди – нудні – англ). Фенні стала моєю гуру у тонкощах американської культури. З її допомогою я нарешті второпала, що американців буквально шокують мої «комуністичні» замашки. Ходити пішки, не мати прав — та що там — не мати машини. Фенні приїхала на PhD з сусідньої Канади. З точки зору Америки, Канада вважається країною, де переміг «комунізм», що є джерелом цілого пласту американських мемів і жартів. Канадці відповідають американцями взаємністю. Саме Фенні навчила мене, що коли проходиш через ghetto, треба не шарахатися людей, а вітатися. Або хоча би wave back (махати у відповідь – англ.) одною рукою з велосипеда. It’s very simple: acknowledge and show some respect. (Це дуже просто – приймай їх такими, як вони є та виявляй повагу – англ.) Так і я почала ходити пішки через ghetto. Білі люди думали, що я здуріла. А я думала: це ж чисто-тобі «Слава, Йсу», як в українському селі.
Перше, що я зрозуміла в універі — це те, що urban (міський – англ.) по-американськи розшифровується дослівно як black and poor (чорний та бідний – англ.). Згадайте: в наших улюблених американських серіалах «Беверлі Хіллс» і «Район Мелроуз» нам ніколи не показували жодного «міста» — там завжди було передмістя. Сама ж урбаністика виявилась наукою про те, як століття класово-расової нерівності відображені в структурі американських міст. Друге, чого я навчилася — це «урбаністики» американських університетів. В Америці всі університети діляться на урбаністичні (міські), заміські та окремі міста-університети. Урбаністичні університети — це зовсім не про освіту. Тут відбувається гра в нерухомість, підкріплена фінансово-кредитною системою США. У 2012 році я могла спостерігати, як традиційно “чорний” університет Темпл активно «відбілювали». Навколо кампусу скуповували землю і нашвидкуруч будували такі-собі гуртожитки для білих студентів. Їхні батьки брали кредити і платили за оренду житла для своїх діточок в safe area (безпечній зоні – англ.). А саме ghetto витісняли, виганяли і відсували подалі — всіма правдами і неправдами. Така сама історія уже встигла відбутися на іншому березі міста, на заході Філадельфії. Тут розташований легендарний університет з Ліги Плюща — U-Penn. Тут багато вікторіанських вілл, де живуть студенти престижного вишу. А ще в цій частині міста у 1985 році поліція Філадельфії з гелікоптера скинула бомбу на цілий жилий квартал, де мешкали члени афроамериканського політичного угрупування MOVE. Одинадцять людей померли живцем прямо у своїх домівках, п’ятеро з них були дітьми віком до 13 років.
Сучасну Філадельфію важко назвати «містом». Перша американська столиця нагадує пошматований труп міської тканини. Карта Філлі сьогодні складається з окремих клаптиків класово-расової мозаїки. У цій мозаїці можна легко помітити єдиний паттерн: шматочок гетто, за ним іде порожній «лот», за ним інший «етнічний» район (наприклад, старий український Fairmont), за ним маленька оаза чогось середнього класу (тобто білого та багатого — як ми уже знаємо з урбаністики).
Кожного тижня — я вам клянуся — на університетську розсилку приходив такий імейл: «Вчора на кампусі Темпл сталася стрілянина. На щастя, поліція Філадельфії вчасно вжила заходів і застрелила правопорушника». В італійському районі на півдні Філлі стояв велетенський мурал з зображенням мера міста 1970-х років Франко Різзо. Цей чоловік дав наказав скинути бомбу на живих людей, і протягом двох строків на своїй посаді не раз стріляв у невинних чорних — і досі вважався героєм. За час мого проживання у Філлі всі — чорні, білі, багаті і бідні — випадали у осад і напрягались. На початку червня, після спроби повалити статую Різзо зі сторони протестувальників, муніципальна служба офіційно її прибрала.
Це був цікавий рік у Філадельфії. Я багато довідалась і зрозуміла. Та якщо коротко, мені не дуже сподобалось. Найприємніші спогади з США пов’язані з моментами, коли я подорожувала де-інде. I’m from Philly (Я з Філадельфії – англ.) — казала я там, і американські люди дивилися на мене зі співчуттям. Найбільшою проблемою особисто для мене стала емоційна конституція цього суспільства. Безтурботна і нікому нічого не зобов’язана, я ніяк не могла зблизитися з цими розумними, привітними, емпатичними, але дуже нещасними американськими людьми. Вони потерпали від тиску кредитів, антидепресантів, легких наркотиків і відчуття тривоги. Тривога була ніби розлита в американському повітрі. Це все якось геть не в’язалося з тим, що ми бачили в «Беверлі Хіллз». І дуже важко накладалося на мою «комуністичну» українську душу. Єдині, з ким я відчувала моментальний конект — поодинокі чорні знайомі. До тої міри, що була готова купити собі футболку I’m black inside (Я чорна всередині – англ.)
Між українцями і афроамериканцями є щось питомо спільне. Я це буквально відчула на власній шкурі, але ніколи не могла до кінця зрозуміти і пояснити. Сьогодні я дивлюся на спробу повалення пам’ятників минулої епохи, згадую повалення Леніна в Києві — і починаю розуміти.
Цей матеріал є авторською колонкою та може не збігатись з позицією редакції
