Європейські країни розвивають альтернативну енергетику вже близько 30 років та постійно визначають все більш амбітні цілі у цьому напрямку. Зокрема, до 2030 року в ЄС третину енергії планують отримувати із відновлюваних джерел. А для окремих міст процес розвивається навіть швидше: вже у найближчі десятиліття вони планують стати вуглецево-нейтральними. Детальніше про історію та майбутнє енергетичного переходу в Європі – у матеріалі «Хмарочоса».
Від Кіото до Парижа
До відновлюваних джерел енергії (ВДЕ) відносять енергію сонця, вітру, припливів, річок, геотермальних джерел, біогазу та біопалива. Ці ресурси практично невичерпні, а їх використання значно менше шкодить навколишньому середовищу ніж нафта чи вугілля.
До переходу на ВДЕ країни спонукають дві основні причини: бажання понизити негативний вплив на довкілля та потреба зменшити енергетичну залежність від викопних ресурсів, якими багаті далеко не всі території.
Саме ці причини й дали поштовх для змін в енергетичному секторі. З одного боку, в 1973 році розгорнулась одна з найбільших нафтових криз в історії: арабські країни-експортери нафти відмовилися постачати її у країни, які підтримали Ізраїль у війні з Сирією і Єгиптом, тобто використали свій ресурс з метою політичного тиску. Постраждалі країни почали думати про диверсифікацію джерел енергії. А впевненість у майбутньому атомної енергетики похитнулася через масштабну аварію на Чорнобильській АЕС 1986 року.
Водночас, у 1980-х розгорнулася суспільна дискусія щодо впливу на довкілля та змін клімату, і країни почали на неї реагувати. 1992 року була прийнята Рамкова конвенція ООН про зміну клімату, а за п’ять років її доповнили Кіотським протоколом. Він став фактично першим міжнародним документом, у якому учасники зобов’язалися скоротити кількість викидів в атмосферу.
Цілі для країн-підписантів були різні та встановлювалися залежно від рівня їх економічного розвитку. Європейський Союз зобов’язався до 2012 року скоротити викиди парникових газів на 8% у порівнянні з 1990 роком. Фактичною наступницею цього документу стала Паризька угода 2015 року. Основна її мета – спільними зусиллями країн не дозволити зростання глобальної середньої температури більш ніж на 2°C від показників до початку промислової революції та спробувати втримати потепління в межах 1,5°C. За цією угодою Європейський Союз повинен до 2030 року скоротити викиди на 40% від рівня 1990 року.
Енергетичні цілі
Крім міжнародних договорів Європейський Союз має також низку внутрішніх документів, які визначають вектор розвитку енергетичної галузі. Перша ціль щодо темпів розвитку ВДЕ була встановлена ще у 1997 році: за нею частка енергії з відновлюваних джерел мала зрости до 12% на 2010 рік. Перший «зелений» тариф з’явився навіть раніше: у Німеччині його запровадили у 1991 році. За кілька років подібну політику застосували Швейцарія, Італія, Данія, Іспанія, Швеція та інші країни. У 2009 році в Європі перейшли від задекларованих планів до обов’язкових для виконання рішень. За Директивою 2009/28/ЄС до 2020 року 20% енергії, яку споживають в Європейському Союзі, має надходити з відновлюваних джерел. Поки невідомо, чи досягли у ЄС поставленої цілі, але у 2018 році частка «зеленої» енергії вже зросла до 18%. Для порівняння, у 2004 на ВДЕ припадало лише 8,5% споживання енергії.
Кожна країна Європейського Союзу має не лише власні цілі в межах Директиви, але й окремі дорожні карти та стратегії переходу на альтернативні джерела енергії. Вони залежать від рівня розвитку ВДЕ у країні: найвищу планку встановила Швеція – 49% до 2020 року, в той час як Мальта, наприклад, всього 10%. Швеція навіть перевищила цей прогноз і зараз понад 54% енергії отримує з ВДЕ. Крім неї досягли цілей раніше 2020 року ще 11 країн: Греція, Данія, Естонія, Болгарія, Італія, Чехія, Хорватія, Латвія, Литва, Кіпр і Фінляндія.
У 2018 році у ЄС переглянули Директиву та встановили нові цілі: до 2030 забезпечити не менше 32% енергії з відновлюваних джерел. До енергії в контексті Директив відносять як електроенергію, так і опалення й транспортне пальне. Якщо ж дивитися лише на виробництво електроенергії, показники багатьох країн будуть значно вищими: для Норвегії та Ісландії, наприклад, це вже майже 100%.
«Зелені» міста
Кроки до декарбонізації роблять не лише цілі країни, але й окремі міста. У 2008 році Європейська комісія започаткувала Угоду мерів, яка об’єднувала міста, що взяли за метудо 2020 року скоротити викиди в атмосферу на 20%. З часом угода вийшла за межі ЄС та сьогодні об’єднує понад 10 тисяч населених пунктів. 285 з них – українські міста та містечка, в тому числі Київ.
Сьогодні Угода пропонує також нову ціль: до 2030 року скоротити викиди на 40%, проте не всі підписанти вже її затвердили. Чимало європейських міст встановлюють собі також власні цілі для енергетичного переходу. Зокрема, Копенгаген планує стати першим вуглецево-нейтральним містом.
вже у 2025 році, а до 2050 – повністю перейти на відновлювані джерела енергії. До 2050 року повністю перейти на ВДЕ планують також Женева, Франкфурт та Барселона. До цього приєдналися й кілька міст в Україні: Житомир, Чортків, Львів, Кам’янець-Подільський, Полтава, Тростянець, а також Баранівська ОТГ та Асоціація малих міст України, яка об’єднує майже 300 населених пунктів. Цим питанням займаються і неурядові організації, зокрема, коаліція «Енергетичний перехід». Вона відстоює позицію, що повний енергетичний перехід до 2050 року можливий та необхідний для України.
Енергетичні цілі в Україні
Україна також показала готовність змінювати власну енергетичну та кліматичну політику, підписавши низку міжнародних договорів. Зокрема, Кіотський протокол був ратифікований у 2004 році. Україна приєдналася до угоди із зобов’язанням не перевищувати рівень викидів 1990 року до 2012. Та значних зусиль для цього докладати фактично не довелося: після розпаду СРСР велика частина промислових підприємств припинила роботу, а тому кількість викидів на момент підписання вже була значно меншою. У 2012 вони склали лише 43% від рівня 1990 року.
У 2016 році Україна ратифікувала також Паризьку угоду, за якою зобов’язалася скоротити викиди до 60% від рівня 1990 року.
Крім того, була прийнята Енергетична стратегія України. Вона передбачає збільшення частки ВДЕ до 11% вже у 2020 році. Та ставить навіть більш амбітну мету до 2035 року: четверту частину енергії в країни виробляти з відновлюваних джерел.
У 2019 році з відновлюваних джерел виробляли близько 4% електроенергії, а кількість «зелених» потужностей зросла за рік майже втричі. Проте такий стрімкий розвиток загострив проблеми у галузі, зокрема, нестачу коштів для виплат за високим «зеленим» тарифом та дефіцит балансуючих потужностей, які мають гарантувати безпеку мережі при підключенні малопрогнозованих сонячних та вітрових станцій.
У 2020 році країна має перейти на новий механізм підтримки «зелених» електростанцій та ретроспективно переглянути умови для вже збудованих проєктів. Що може тимчасово знизити темпи розвитку цього сектору. На початку 2020 року Мінекоенерго також представило концепцію «зеленого» енергетичного переходу України. У ній передбачається до 2050 року збільшити частку енергії з відновлюваних джерел до 70%, повністю відмовитися від вугільної генерації та скоротити частку атомної до 20-25%.
Читайте також: На зміну «зеленому» тарифу для електростанцій прийшли аукціони. Що це означає?
Даний медіа проєкт став можливим завдяки підтримці американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку, наданій через USAID Проєкт енергетичної безпеки (ПЕБ). Грантоотримувач Проєкту - Журнал Хмарочос несе повну відповідальність за зміст публікацій, який не обов`язково відображає позицію USAID або Уряду Сполучених Штатів Америки.
Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 9 років та 296 днів. За цей час ми опублікували 23633 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?
Коментарі:
*Ці коментарі модеруються відповідно до наших правил ком’юніті