Тарас Шевченко, придбавши квартиру у сталінці на вулиці Січових Стрільців, за власний кошт відновив напівзруйнований балкон. «Хмарочос» поговорив з Тарасом про особливості реновації, інтерес до історичного Києва, любов до старих будинків і стосунки з містом. 

Фото: Анна Лисун

«Мене звати Тарас, а прізвище моє Шевченко. Моя мама з Львівської області. Вона з дитинства хотіла собі сина Тараса. Під час навчання в університеті мама зустріла свого майбутнього чоловіка з прізвищем Шевченко. Тому я звуся Тарас Шевченко, але Миколайович. 

Мій тато родом із Черкащини, з міста Звенигородка. Село Моринці, де народився поет і художник Тарас Шевченко, зовсім неподалік звідти. Проте свої можливі зв’язки з Шевченком я ніколи не перевіряв. 

Насправді ім‘я та прізвище часто мені допомагає. По-перше, мене легко запам’ятовують. В робочих справах часто доводиться бувати в державних органах. У чиновників ім’я зазвичай викликає посмішку і допомагає встановити контакт.

Якось у п’ятницю ввечері у відділі державного реєстратора втомлена під кінець тижня чиновниця взяла мій паспорт, мовчки глянула на нього, а тоді, не підводячи очей сама собі сказала: “Що це за тиждень такий? У понеділок був Іван Франко, в середу – Соломія Крушельницька, а сьогодні – Тарас Шевченко”. 

Жити у «старому місті»

Я не архітектор і не урбаніст, але люблю старий Київ і цікавлюся його історією. За професією я юрист. У Києві живу з 2006 року. А квартиру на Січових Стрільців купив в лютому минулого року. 

Справа в тому, що я дуже хотів оселитися в «старому місті». Навіть обмежив для себе територію пошуку в периметрі – бульвар Тараса Шевченка, Хрещатик, Михайлівська вулиця, Січових Стрільців і Чорновола. 

Оскільки моя мама з Львівщини, то в дитинстві я часто бував у Львові. Тоді мені багато розповідали та показували стару архітектуру часів Австро-Угорщини. Мабуть, саме з того моменту я полюбив історичну забудову. Історичний Київ не став винятком. Для мене він унікальний та самобутній, з власною атмосферою та душею.

До того ж я обожнюю вечірні пробіжки містом. Мій стандартний маршрут – це п’ятикілометрове коло: починаю на Січових Стрільців, тоді біжу по Великій Житомирській, повертаю праворуч на Володимирську, перетинаю Софійську площу, і вже по вулиці Ярославів Вал повертаюся назад на Січових Стрільців.

Для свого помешкання я шукав або сталінку, або дореволюційний будинок, інші варіанти навіть не розглядав. Обов’язковою умовою при виборі квартири була наявність балкона. Його стан для мене не мав значення. Навіть якби балкон був обшитий пластиком, я просто демонтував би всю конструкцію і відновив оригінальний вигляд. Втім, мені пощастило. Знайшлася квартира з красивим, хоч і напівзруйнованим, відкритим балконом у будинку, який можна назвати зразком сталінського ампіру початку 1940-х-середини 1950-х років. І я охоче взявся за реновацію. 

Балкон мені потрібен не для сушіння одягу і не як додатковий простір для зберігання речей. Я виріс у приватному будинку з легким доступом до вулиці. У багатоквартирному будинку такий контакт із зовнішнім світом забезпечує балкон. Там приємно вранці пити каву або насолоджуватися теплими літніми вечорами за келихом вина. Сидячи на балконі, я люблю вловлювати звуки і запахи міста, спостерігати за людьми, слухати шум транспорту.

Відновлення балкону

Коли я вперше потрапив в цю квартиру на Січових Стрільців, вона була в жахливому стані і виглядала непридатною для життя. Втім, мене це не лякало, адже я все рівно задумав робити ремонт. Як наслідок, вивіз з цієї квартири п’ять камазів будівельного сміття. 

Балкон на той момент знаходився у напівзруйнованому стані. Балясини потріскалися й пообвалювалися. Тому їх усіх, окрім чотирьох несучих, довелося демонтувати і замінити новими. 

Цікаво, що частина однієї з кутових несучих балясин також відпала. Проте шматок балкона з потрібним візерунком я знайшов на смітнику. Ймовірно, він відвалився від сусідського. Будівельники приєднали цю частину, тоді зшили все разом і пофарбували. Зараз цей шов майже непомітний. 

Для мене важливо, щоб балкон не псував фасад будинку.

Відновлення мого балкону я не називаю реконструкцією. Оригінальний дизайн я не зміг відновити з двох причин. По-перше, спеціальні форми з оригінальним візерунком можна було виготовити лише з бетону. Проте будівельники мені наполегливо не рекомендували додатково навантажувати конструкцію балкона.  

Справа в тому, що цей будинок зведено у 1957 році. Всі балкони, які збереглися від перебудови, наразі в поганому стані. Якщо на такому балконі розмістити нові бетонні перила і балясини, це неминуче пришвидшить процес руйнування.

По-друге, проблемною була сама форма. Щоб її виготовити, потрібно було виливати кліше. Аби зробити таку форму, потрібно зняти цілу балясину. А на моєму балконі жодної цілої балясини не було. 

На відновлення свого балкону я витратив близько 40 тисяч гривень. Виготовлення балясин коштувало приблизно 15 тисяч. Якби я відливав їх з бетону, то це було б десь втричі дорожче. 

Обміркувавши всі варіанти, я вирішив дослухатися до порад будівельників і замовив балясини з пінополістиролу. Це пінопласт високої щільності, що покритий армувальною сіткою з нанесенням цементно-клейової суміші. Всередині балясин розміщене металеве осердя, що робить конструкцію дуже міцною. 

Компанія запропонувала мені готові кліше, за якими вони виготовляють балясини. Тому я обирав серед доступних форм та розмірів. До речі, нові балясини приїхали сюди з Харкова. Неймовірно, але їхнє виготовлення і транспортування зайняло всього два тижні. 

Нам пощастило, що балкон розташований на третьому поверсі. Завдяки цьому було легко поставити будівельні риштування. Нижня частина була особливо пошкоджена. Спочатку будівельники відновили листочки і шматки візерунку, які відпали. А тоді взялися за перила та інші елементи. 

Непрофесійному оку важко відрізнити мій балкон від оригінального. Лише при безпосередньому фізичному контакті з перилами стає зрозуміло, що це не бетон. Я не ставив собі за мету відновити оригінальний балкон. Для мене важливо, щоб балкон не псував фасад будинку і не вибивався з його естетики.  

Cлухати шум міста

Вулиця Січових стрільців з’єднує Лук’янівку з центром. А на Лук’янівці й СІЗО, й відділ поліції, й обласна лікарня – за вікном постійно шум. Втім, я цього не боявся. Я люблю слухати, як живе Київ.

По вулиці Січових Стрільців постійно їздять автобуси, тролейбуси, автівки. З іншого боку квартири вікна виходять на вулицю Дмитрівську, де ходить трамвай. Суміш усіх цих звуків дає відчуття міста. 

Міська історія – це моє маленьке хобі. Мене захоплює гарно прикрашений балкончик і болить голова від нерівно покладеної плитки на тротуарах. Я візуал. Мені подобаються гарні речі. Люблю роздивлятися балкони на різних будинках і хочу,  щоб краса старого Києва збереглася. Сталінська архітектура – це частина нашої історії. Я вважаю ці будинки старим містом і мені прикро, що багато з них занедбані. 

Скажімо, коли я купив квартиру, то під’їзд будинку був у жахливому стані: стіни потріскані, в кутках неприємний запах. Тож зробив маленький косметичний ремонт за власний кошт. На щастя, кілька сусідів охоче мені допомогли в ремонтних роботах. 

До речі, в квартирі я повністю зняв радянський гіпсокартон і оголив цегляну кладку. Цікаво, що кожна цеглина тут має заводське маркування. В лютому, по закінченню ремонтних робіт, я влаштував велику вечірку-новосілля з коктейлями, музикою і танцями. 

Зробити балкон функціональним навіть узимку допомагає підігрів. На вечірках гості з радістю виходять туди босоніж. Кажуть, що контраст зовнішньої прохолоди і відчуття тепла в ногах дуже приємний. 

Звісно, пластикові балкони на дореволюційних і сталінських будинках виглядають жахливо. На щастя, здається, це перестає бути модним. До прикладу, один із моїх друзів повністю демонтував пластикове покриття на балконі. Ще двоє знайомих під час ремонту залишили балкон відкритим. 

Зараз таких кричущих випадків, коли пластиком зашивають балкони історичних будинків, значно менше. Пластик сам по собі недовговічний матеріал. Люди зрозуміли, що він швидко старіє і стає непридатним для життя. Тенденція до закритих металопластикових балконів відходить у минуле.

З іншого боку, в цих засклених балконах є своєрідний дурнуватий шарм. Я це сприймаю як прояв місцевого кітчу. Його не варто соромитися, але й не слід толерувати. В 90-х роках, коли металопластикові балкони стали популярними, люди керувалися зовсім іншими потребами. Особисто я тішуся, що сьогодні свідомість киян змінюється, а «пластиковий період» потроху минає. Гадаю, це просто справа часу.