Як довго ще можуть працювати українські енергоблоки, скільки коштуватиме їх закриття та що прийде на заміну.

Стан справ 

За встановленою потужністю АЕС Україна посідає сьоме місце у світі. Сьогодні чотири атомні станції – Рівненська, Південно-Українська, Запорізька та Хмельницька – виробляють понад половину всієї електроенергії в країні. 

Після остаточного закриття Чорнобильської АЕС, у роботі залишилося 15 енергоблоків. Найстаріші з них – блоки №1 та №2 з типом реактору ВВЕР-440 на Рівненській атомній електростанції. Вони почали свою роботу в 1980 та 1981 роках відповідно, тобто сорок років тому.

«Існує таке поняття, як проєктний термін експлуатації станції – це 30 років. Однак у багатьох країнах його продовжують. Кожні 10 років, як і у нас, проводять переоцінку безпеки блоку та приймають рішення про продовження його роботи», – пояснює Ольга Кошарна, член Експертної ради при Міністерстві енергетики та вугільної промисловості України.. 

Це рішення залежить передусім від стану корпусу ядра реактора: цей елемент неможливо замінити. За даними МАГАТЕ з 449 атомних енергоблоків, що експлуатуються у світі, 267 енергоблоків працюють понад 30 років. 

Відповідно до проведеної оцінки, термін експлуатації вже згаданих блоків Рівненської АЕС був продовжений ще на двадцять років. Станом на 2020 рік вже 11 блоків із 15 активних в Україні отримали ліцензії від Державної інспекції ядерного регулювання України на продовження роботи.

«В США зараз термін експлуатації станцій продовжують до 60 років, але потенційно це може бути навіть 80 років. Тобто часу для роботи ще достатньо: реактори ВВЕР-440 в Україні можуть спокійно допрацювати до 2041 року», – вважає Кошарна. До того ж в Україні є й кілька відносно нових блоків: №2 на Хмельницькій АЕС та №4 на Рівненській з типом реактора ВВЕР-1000, які були запущені у 2004 році. 

Прогнози на майбутнє

На найближчі роки атомна генерація збереже значну частку в енергобалансі країни. Енергетична стратегія до 2035 року загалом розглядає атомну енергетику як одне з найбільш економічно ефективних низьковуглецевих джерел енергії. 

До 2025 року вона передбачає подовження терміну експлуатації енергоблоків АЕС, проєктування і будівництво атомних енергоблоків та введення в експлуатацію ще 1 ГВт АЕС за встановленою потужністю.

Енергетична стратегія також прогнозує зростання обсягів виробництва електроенергії атомними електростанціями з 85 до 94 млрд кВт/год у 2035 році. При цьому передбаченої документом окремої Довгострокової програми розвитку атомної енергетики» досі не було прийнято. Очільник «Енергоатому» Петро Котін зазначав, що вона буде спрямована саме на розвиток галузі – збільшення частки атомної генерації в енергобалансі та відновлення технологій з будівництва енергоблоків. 

Єдиний проєкт з побудови нових потужностей, про який сьогодні говорять предметно, – це добудова блоків №3 та №4 на Хмельницькій АЕС. Готовність будівельних конструкцій на них – 75% та 28%, однак в такому стані вони знаходяться вже не перший рік. Вартість їх завершення оцінюють у 73 мільярди гривень. 

У вересні 2020 року президент Володимир Зеленський доручив уряду внести до ВРУ законопроєкт про розміщення, проєктування та будівництво цих енергоблоків.

«Перешкод для реалізації проєкту у встановлені строки ми наразі не бачимо, адже маємо політичну волю вищого керівництва держави і усе, що необхідно для будівництва», – розповідав Котін.

Однак Ольга Кошарна зазначає, що проєкт має багато проблем. «Зараз, коли є падіння споживання ріст частки станції з ВДЕ, будувати два блоки для роботи в режимі базової генерації немає жодного сенсу, – розповідає експертка. – Крім того, навіщо реалізовувати проєкт 40-річної давнини, коли є вже нові конструкції реакторів? Після аварії на Фукусімі вимоги до безпеки блоків змінилися, і вони повинні мати пасивні системи безпеки». 

Кінець експлуатації

Навіть якщо термін роботи атомних електростанцій в Україні продовжать до 50, 60 чи 80 років, настане момент, коли їх доведеться закрити. А виведення станцій з експлуатації – це досить довгий та дорогий процес. 

У 2020 році віцепрезидент «Енергоатому» Герман Галущенко зазначив, що компанія оцінює суму витрат на виведення з експлуатації енергоблоків типу ВВЕР-440 в $300 мільйонів на один блок, а блоків ВВЕР-1000 – в $400 мільйонів. 

При цьому досвід європейських країн показує дещо інші суми. Наприклад, закриття АЕС «Грайфсвальд» у Німеччині почали у 1995 році та витратили близько 1,32 мільярда євро на один енергоблок. А закриття станції «Богуніце» в Словаччині з реакторами ВВЕР-440 коштувало близько 1,35 мільярда євро на блок. 

Передбачається, що станції повинні самі заробити на виведення з експлуатації. Тому «Енергоатом» регулярно робить відрахування до Фінансового резерву зняття енергоблоків АЕС з експлуатації. У 2020 році відрахування складають 65 мільйонів гривень на місяць, тобто 785,4 мільйона за рік.

Однак сьогодні у фонді накопичили лише трохи більше п’яти мільярдів гривень або 200 мільйонів доларів. Тобто менше, ніж потрібно на один реактор навіть за найбільш скромними підрахунками. З кількох причин. «Більшість наших блоків будувалося ще за часів СРСР, тоді ніхто не думав про зняття з експлуатації. Якщо в європейських країнах з першими проданими в мережу кіловат-годинами кошти зачислялися у відповідний фонд, то у нас він з’явився лише у 2005 році», – розповідає Кошарна. Наступні десять років, до 2016-го, «Енергоатом» за визначеною формулою сплачував лише 283,4 мільйона гривень на рік.

Ще один фактор – стан цього фонду. Гроші фактично «розчиняються» у бюджеті та знецінюються з часом. Восени 2020 року Міненерго запропонувало вивести ці кошти з бюджету та дозволити вкладати їх у цінні папери, випущені державними банками України та міжнародними фінансовими організаціями. Це дозволить накопиченим коштам «працювати» та захистить їх від знецінення в результаті інфляції.

Чи вистачить цього та відкладених протягом продовженого терміну експлуатації станцій коштів на їх закриття – досі відкрите питання.  

Витрати також сильно залежать від обраної тактики: можливий невідкладний та відкладений демонтаж. Перший починається одразу після припинення експлуатації блоків.  Відкладений демонтаж – це стратегія за якою установка переводиться в безпечний стан на кілька десятків років.  За період витримки загальний рівень радіаційного забруднення зменшується завдяки природному розпаду деяких радіоактивних речовин. 

Відкладений демонтаж дозволяє витрачати кошти поступово та розтягнути витрати на 52 роки від початку процесу. В Україні саме цей підхід сьогодні розглядають як найбільш оптимальний.

«Однак якщо ми на заміну цим блокам хочемо будувати нові, це краще робити на майданчиках колишніх АЕС, де вже є вся необхідна інфраструктура та мережі», – каже Ольга Кошарна.

Тому тактику демонтажу можливо доведеться переглянути. 

Потужності на заміну 

Якщо Україна не планує відмовлятися від атомної енергетики, з часом на заміну старим станціям можуть прийти реактори нового типу, наприклад, малі модульні. Сьогодні варіанти такої конструкції розробляють компанії з усього світу, а на кількох пілотних проєктах – наприклад, в Китаї та Аргентині – вже почали будівництво.

Малі модульні реактори мають кілька переваг. По-перше, менші розміри дозволяють виготовляти їх елементи на заводах та доволі легко транспортувати. Такі станції потенційно потребуватимуть менше часу і ресурсів на спорудження.

Модульна конструкція дозволяє станціям збільшувати та зменшувати потужність: замість одного реактора потужністю 1 ГВт на них можна встановити десять по 100 МВт. А тому на відміну від наявних сьогодні енергоблоків, які працюють лише в режимі базової генерації, такі АЕС зможуть підвищувати гнучкість системи та брати участь у балансуванні. 

Малі атомні електростанції обладнані пасивними системами безпеки та залежно від конструкції мають інші особливості. Наприклад, охолодження може відбуватися не водою, а розплавами солей, що дозволяє знизити тиск всередині реактора. Замість уранових стрижнів можуть використовувати інші варіанти, які мають більшу ефективність та залишають менше відходів, наприклад, рідке паливо або кулі з графіту з мікровключеннями ядерного палива.

«Зараз різні компанії розробляють до 50 проєктів малих та середніх реакторів різних конструкцій. Люди не вкладали б у ці інновації великі кошти, якби не бачили у них майбутнього», – вважає Кошарна. 

Даний медіа проєкт став можливим завдяки підтримці американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку, наданій через USAID Проєкт енергетичної безпеки (ПЕБ). Грантоотримувач Проєкту - Журнал Хмарочос несе повну відповідальність за зміст публікацій, який не обов`язково відображає позицію USAID або Уряду Сполучених Штатів Америки.