У будинку для престарілих The Lantern в Огайо живе багато літніх людей із деменцією та хворобою Альцгеймера. З огляду на цю особливість архітектори й дизайнери простору вирішили максимально врахувати потреби жителів: виконали проєкт у стилі 1930–1940 років, що близький місцевим літнім людям, облаштували веранди, додали крісла-гойдалки, а також постелили схожий на траву килим.

У такий спосіб автори вирішили помістити жителів The Lantern у звичні для них умови, які ще залишилися в них у спогадах. А відповідно — знизити їхній рівень стресу і тривожності.

Такий підхід в архітектурі називається human based, коли об’єкт орієнтується насамперед на бажання й потреби людини. Архітектор BURØ architects Антон Олійник детально розповідає про цю концепцію та її переваги, пояснює, чому в Україні вона поки що не набула поширення, і наводить кілька механізмів, як поставити людину на перше місце у вітчизняній архітектурі.

Мірило — людина

У давнину до послуг архітекторів майже ніхто не вдавався — тільки верховні правителі. Але з плином часу все більше людей користувалися об’єктами архітектури: феодали та священники в Середньовіччі, купці та дворяни в епоху Відродження; буржуазія, заможні громадяни і вже просто містяни в новітній час.

Архітектурна професія стала поширеною тоді, коли громадянин став клієнтом, а нерухомість — ринковим товаром. Почалася конкуренція за якість. У цей період архітектурна думка проникла в усі типології будівництва, навіть у ті, які до цього століттями здійснювалися простими людьми без спеціальних знань. Архітектура стала якщо не масовою, то принаймні поширеною.

З іншого боку, якщо подивитися на суть цієї професії, завданням архітектури завжди було задоволення потреби у змінах. Люди хотіли (або були змушені) створювати нове або реконструювати старе, і для цього їм потрібен був архітектор — людина, що знала, як зробити корисно, надійно, красиво. Уже тоді всі принади «правильної» архітектури орієнтувалися саме на кінцевого користувача.

У сучасному розумінні human based, або людиноорієнтована, архітектура — досить молоде поняття. Його сформулювали наприкінці минулого століття, маючи на увазі підхід, коли архітектура стає передусім відповіддю на запити і проблеми громади. 

Нині людство поступово усвідомлює вплив архітектури на свій розвиток. Грамотна інфраструктура може поліпшити фізичний та емоційний стан, продумане зонування — створити нові ком’юніті, а довгострокова стратегія — навіть урятувати планету. Саме тому для нас важлива архітектура, створена найперше для людини, а все решта — це не більше, ніж об’єкт будівництва.

Архітектура для всіх, окрім людей

Україна поки що тільки знайомиться з цим підходом. Ми пережили 70 років архітектури, яка була частиною ідеології, і робилася для людей, що виступали частиною тоталітарної системи. Тоді, наприклад, проєкти будівель друкували в каталогах, а архітектор вибирав варіант, який його задовольняв, і намагався інтегрувати його у потрібне місце. Індивідуально проєктувався тільки нульовий цикл — частина будівлі нижче від підлоги першого поверху.

Мета цього була зрозумілою — швидко й дешево забезпечити громадян житлом. Але за 30 років принципи в Україні, здається, не змінилися — додалося тільки прагнення до вигоди. Багато сучасних будівель спроєктовано швидко й за мінімальні бюджети, а через це страждає весь кінцевий продукт.

Сходинка на вході — це «привіт» від проєктувальників, у яких було всього кілька годин, щоби «прив’язати» будівлю вертикально; не першої свіжості фасад після лише двох-трьох років експлуатації — «привіт» від забудовника з неякісними матеріалами й термінами; запаркований двір — «привіт» від того ж таки забудовника, який не передбачив достатню кількість паркомісць, а також від мешканців які про це просто не думали коли купували квартири.

З іншого боку перед нами виклик більш фундаментальний, який стосується розвитку міста загалом. Річ у тому, що Київ активно зростає ось уже приблизно 70 років. Але водночас його можливості не встигають за приростом населення. Через це виникає багато проблем, і головна, на мою думку, — у довірі.

Виходить так, що місце для нових людей закінчується, столиця змушена розвиватися екстенсивно, і єдиним виходом стає будівництво умовної Троєщини. Відразу виникає питання про зв’язок з іншими районами, але в підсумку воно залишається підвішеним на десятиліття, як це було з метро. Покоління киян відчувають себе обдуреними й більше не хочуть вірити ні місту, ні навіть один одному.

Повернути довіру

Рецепт виходу із ситуації один — залучення жителів до розвитку міста, застосування партисипативних практик і архітектурні конкурси. Логіка проста: діалог сприяє довірі, а довіра створює залученість. Коли збереться критична маса людей, налаштованих на зміни, тоді й почнеться процес трансформації.

Велика відповідальність лежить і на бізнесі, девелоперах. Вони часто є таким собі арбітром — шукають баланс між швидкістю, якістю та ціною. Для цього часто потрібно шукати компроміс між різними учасниками проєкту і, відповідно, чути різні думки.

Ми в BURØ architects прагнемо знайти цей баланс, і ситуація на ринку говорить про те, що процес зрушив із мертвої точки. Візьмемо, наприклад, житловий район RYBALSKY. Цей проєкт стартував п’ять років тому як експеримент і не мав на той момент аналогів. Але нині тут живуть люди, будуються соціальні відносини. Ціна квадратного метра за останні два роки зросла вдвічі — загалом, об’єкт з усіх боків виявився успішним.

Хоч би як парадоксально це звучало, але серед людей знаходять відгук прості та зрозумілі ідеї: людський масштаб, двори й публічні простори без парковок, різноманітність функцій і активні перші поверхи. Хороші новини: таких проєктів стає дедалі більше.

Дискурс змінився радикально: навесні 2016 року стояло питання, навіщо нам під кожним будинком 200 паркомісць. Тепер ми думаємо, де взяти ще 100 місць під наступні черги. Тепер немає вибору між житловим комплексом із парканом чи без. Ми робимо об’єкти відкритими й захищеними завдяки грамотному зонуванню. Знову ж таки RYBALSKY — це ще й приклад успішного району без парканів, який не вимагає адвокації, а своїм прикладом показує, що безпечним житловий комплекс робить його відкритість.

Адже паркани й запарковані машини у дворах — це завжди про незручність, закритість, і відповідно, недовіру. А нашу архітектуру та місто змінить зовсім інше — прозорість і довіра. У цьому і є суть архітектури, орієнтованої на людину.