«Чим більше буде камер – тим більш безпечно себе відчуватимуть громадяни України», – заявив новий міністр внутрішніх справ Денис Монастирський. У своєму першому виступі перед Верховною радою під час призначення на посаду він закликав очільників міст і громад збільшувати видатки на камери відеоспостереження. Однак, є декілька причин, чому такий підхід до безпеки хибний.

Посміхніться, вас знімають

Дорогою до станції метро мене майже щодня знімають близько десяти камер. Одна на вході до супермаркету, декілька на автомобільній парковці, дві висять на паркані сусіднього житлового комплексу, ще купка в переході та біля метро. Деякі з цих відеокамер встановили власники бізнесу і мешканці будинків, інші органи місцевого самоврядування купили за програмою «Безпечна столиця». 

Фото: Flickr / Luke McKernan

Встановлення камер – популярний інструмент для боротьби зі злочинністю. 

Тридцять років тому на вулицях Великої Британії була лише сотня камер відеоспостереження. Зараз їх близько 5 мільйонів. Така кількість відеоспостереження у Британії має одну велику перевагу – дослідники постійно вивчають його вплив на безпеку. Результати моніторингів і аналізу звертають увагу на низку обмежень і доходять висновку: камери – не найкращий інструмент для підвищення безпеки. 

Камери не зменшують кількість насильницьких злочинів. Відеоспостереження може бути ефективним для розкриття і передбачення майнових злочинів, наприклад, крадіжок автомобілів. Однак, воно не зменшує кількість насильницьких злочинів. Дослідники зазначають, що камери не впливають на рішення людини вчинити насильство. Це може бути пов’язано з тим, що такі злочини часто незаплановані. Більшість вбивств скоюють люди у стані афекту в компанії рідних або друзів. Україна не є виключенням, портрет вбивці у нас має схожі ознаки. Крім цього, багато злочинів відбувається не у публічному просторі. Прикладом є сексуальне і гендерно зумовлене насильство. Опитування з різних країн звертають увагу на те, що жертви, зазвичай, знають нападників. Для жінок дім є одним із найнебезпечніших місць, оскільки саме там вони найбільше ризикують постраждати або померти від насильства. Відповідно, такі правопорушення вимагають комплексних стратегій з протидії, а не технічних покращень у вигляді камер.

Навіть коли злочин стався під запис камери його не обов’язково розслідують.

Відеоспостереження і справді може допомагати поліцейським розкривати злочини по «гарячим слідам». Проте, зазвичай, це саме майнові правопорушення: крадіжки, псування майна, дрібне хуліганство. Водночас у деяких резонансних і складних справах, слідству іноді не вдається отримати записи з камер.

Повсюдне відеоспостереження порушує приватність. Камери збирають інформацію не лише про злочини, але й про звичайне життя людей, про їхні щоденні маршрути і зустрічі. Нові, «розумні» камери також можуть розпізнавати обличчя. З одного боку, за словами правоохоронців, така інформація може допомогти з пошуком зниклих людей. З іншого боку, розширює можливості для стеження. Наприклад, у Белграді, столиці Сербії протягом останніх декількох років на вулицях міста з’явилися тисячі камер. Правозахисники і активісти стурбовані тим, що відеоспостереження ймовірно має функцію розпізнавання обличчя, а контракт на встановлення камер виконує приватна китайська компанія Huawei. Вони наголошують, що за таких умов органи влади повинні детально пояснювати, які саме дані збирають камери, хто і навіщо має до них доступ. В Україні схожа ситуація, оскільки у наших містах також бракує підзвітності про використання інформації з відеоспостереження.

Вартість встановлення відеоспостереження може не співвідноситися з його ефективністю. Ми дуже мало знаємо про те, як камери впливають на безпеку саме в Україні. Переважно, інформація надходить від представників органів правопорядку, які посилаються на особистий досвід, а не дані та дослідження. Чим обумовлене збільшення фінансування програм «Безпечне місто»? Чому органи місцевого самоврядування встановлюють камери відеоспостереження, а не відкривають притулки для бездомних тварин? Які альтернативні безпекові рішення розглядають представники органів влади? Всі ці запитання поки залишаються без відповіді.

Варто додати, що фінансування камер – не одноразовий внесок. Як і будь-яку інфраструктуру, їх треба ремонтувати та оновлювати. Потрібно також оплачувати роботу людей, які опрацьовуватимуть інформацію з відео. Деякі українські міста щороку витрачають мільйони гривень на встановлення відеоспостереження. Наприклад у Тернополі існує вже дві муніципальні програми для встановлення камер «Безпечна громада» і «Безпечний двір». З огляду на зростання популярності відеоспостереження, важливо розуміти, які саме проблеми ми намагаємося вирішити з його допомогою. А також потрібно з’ясувати, наскільки камери можуть впоратися з цими завданнями, порівняно з іншими заходами.

Що ви пропонуєте?

Не варто повністю відмовлятися від камер. Відеоспостереження є дієвим інструментом для фіксації порушень правил дорожнього руху. Крім цього, міжнародні дослідження звертають увагу на те, що камери ефективні у боротьбі з крадіжками машин на паркувальних майданчиках. Проте, відеоспостереження не може бути єдиним і основним інструментом безпекової політики. Камери варто поєднувати з іншими заходами. Потрібно розробляти комплексні рішення, які працюватимуть з соціальними проблемами, що можуть призводити до погіршення рівня безпеки.

В довгостроковій перспективі, необхідно змінювати підхід до безпеки. Сьогодні в Україні він заснований на посиленні поліціювання і контролю: збільшення кількості поліцейських патрулів, розширення повноважень органів правопорядку, відеоспостереження, створення і фінансування охоронних комунальних підприємств. Однак, рівень безпеки також залежить від соціально-економічного добробуту людей. Наприклад, замість камер і додаткових патрулів поліції варто створювати тимчасові притулки і центри денного перебування для бездомних людей і постраждалих від насильства. 

В короткостроковій перспективі, варто покращувати міську інфраструктуру. Освітлення вулиць зменшує кількість крадіжок і підвищує відчуття безпеки. Важливо облаштовувати комфортні та доступні публічні простори і зелені зони, оскільки жваве вуличне життя може зменшувати кількість злочинів.

Наостанок, потрібно розуміти, якою є стратегія безпекової політики, навіщо ми приймаємо ті або інші рішення та які вони матимуть наслідки. Адже зараз інформацію про безпеку в Україні ми, переважно, отримуємо з поліцейської статистики, яка має свої обмеження. На формування цих даних впливають внутрішні практики в органах правопорядку. Наприклад окремі підрозділи можуть мати неформальні розпорядження про те, які повідомлення про злочини реєструвати, а які ні. 

Не всі правопорушення потрапляють в офіційну статистику. З одного боку, тому, що люди схильні не повідомляти про деякі типи злочинів, зокрема про випадки гендерно зумовленого насильства. З іншого боку, через бюрократичні процедури поліцейським складно закривати провадження. Саме тому правоохоронці іноді не реєструють злочини, які, на їхню думку, буде важко розслідувати. 

Отже, нам потрібні альтернативні джерела інформації про рівень безпеки, зокрема віктимологічні опитування. Такі незалежні дослідження допоможуть зрозуміти, наскільки безпечно почувають себе люди в Україні та яка частка населення насправді стикається з правопорушеннями. Зазвичай, результати віктимологічних опитувань відрізняються від офіційної статистики. Оскільки вони виявляють «латентну злочинність», тобто таку, яка з різних причин, не потрапляє до даних поліції.