8 вересня відбувся третій KOVALSKA MEETUP — жива зустріч провідної спільноти архітекторів, урбаністів, представників девелоперів та містян, яким не байдужа доля українських міст. Цього разу обговорювали, як розвивати колишні промислові зони у межах міста. Редакція «Хмарочоса» підготувала конспект з ключовими думками спікерів мітапу.

Юрій Филюк,
виконавчий директор Promprylad Renovation,
інноваційного центра на базі старого заводу в Івано-Франківську

Сьогодні девелопери починають заходити в промзони міст, бо решта територій під забудову вже закінчились. А індустріальних зон в Україні дуже багато — колись ми аналізували Івано-Франківськ і виявилось, що сірих зон навіть більше, ніж зелених.

Основний тренд роботи з промзонами на сьогодні — зносити все під нуль і зводити на цьому місті ЖК, такі ж закриті, як колись території заводів у СРСР. Це закорковує частину міста, утворює тромб, а згодом територія перетворюється на гетто.

Тому важливо демонструвати комерційно успішні приклади ревіталізації промзон, тоді девелопери матимуть альтернативу зведенню чергового закритого ЖК на цих просторах. Unit City та «Промприлад» в Івано-Франківську — гарні кейси, бо вони приносять прибуток інвесторам і водночас виступають точкою тяжіння містян, поєднують в собі об’єкти нової економіки, урбаністики, сучасного мистецтва та освіти.

Раніше було поняття «містоформуюче підприємство», але після розпаду СРСР досить часто вони вже не могли виконувати свою функцію. Міста, побудовані навколо індустріального об’єкту, зазвичай поволі стагнують, молодь звідти виїжджає.

Тим більше, часто ці промзони знаходяться прямо в центрі населеного пункту.

Для Промприладу ми знайшли робочу модель 30/70 — коли 70% об’єктів здається на комерційній основі, а 30% субсидується для культурних, освітніх та урбаністичних ініціатив. А нашу інвестиційну модель навіть взялися вивчати у Стенфорді, бо, як виявилося через два роки після її запровадження, вона називається Impact Investment і є надзвичайно інноваційною. Я вважаю такі кейси вкрай важливими, адже вони переводять Україну з позиції наздоганяючої країни у позицію трендсеттера.

Серед українських міст наразі попереду Львів — він має стратегію розвитку і слідує їй. У Києві все складно, але, на мою думку, місто ще не пройшло точку неповернення, коли люди масово починають їхати геть. Я вірю, що потенціал переможе, якщо кожен нестиме внутрішню відповідальність за все, що відбувається навколо. Cталі зміни завжди рухаються знизу вгору.

Анастасія Пономарьова,
співзасновниця в urban curators.
Досліджує проблематику ревіталізації промислових територій,
культурні та соціальні аспекти урбаністичних практик

Я виділяю три основні погляди на занедбані промзони в Україні:

1) Колишні або теперешні працівники цих підприємств романтизують минуле, сумують за тими часами, коли все працювало на повну і хотіли би їх повернути;

2) Молодь зазвичай знаходить романтику саме у занедбаності цих просторів, вона збуджує їх фантазію. Вони цінують теперішній стан речей;

3) Девелопери дивляться у майбутнє, хочуть використати цю територію собі на користь, зробити, аби вона почала приносити прибуток.

На мою думку, дуже важливим є діалог між носіями усіх трьох поглядів.

Промисловий ландшафт наших міст — це радянський спадок. Тоді все будувалося навколо індустріальних об’єктів. Зазвичай це не просто промислові території, а цілі міста в місті. Вони створювалися ізольованими, закритими та відгородженими від решти територій. Проте зараз ми маємо бігти від подібного гето, адже місто історично об’єднувало, а не роз’єднувало людей. Необхідна справжня ревіталізація, трансформація цих просторів відповідно до нового світу та нової економіки.Варто перетворити гіперіндустріалізацію наших міст на перевагу.

Зараз виграє той, хто прокладає зв’язки між сегментами бізнес — місто — громадяни — професіонали. Промзони можуть брати на себе функцію цих зв’язків.

Остап Іванів,
архітектор APA Wojciechowski,
автор мастерпланів бізнес-парку NUVO та UNIT.City

Зараз Київ — це місто міст (сегментів). Його дуже важко систематизувати, бо все залежить від доброї волі девелопера — немає нічого, що змусило б його слідувати певним нормам.

Я живу в Варшаві і це хороший приклад пострадянського міста.

Таким чином, було створено каркас міста, а потім на це залучені інвестиції. Девелоперам і навіть архітекторам у Варшаві прийняті норми залишають мінімальну кількість вільних рухів.

На мою думку, існує певний фетишизм щодо постіндустріальних територій. Особисто я сприймаю їх як і будь-який інший об’єкт, який необхідно інтегрувати в тканину міста: спочатку я розглядаю цю територію ніби зверху, аналізую, яку роль вона може відігравати і яку матиме функцію. Лише потім я ніби спускаюсь вниз і дивлюсь, в чому її унікальність, історична цінність, ідентичність, що можна прибрати, а що необхідно залишити.

Ідеологією архітекторів і девелоперів має стати вираз: «Думай глобально, дій локально».