Як проблема громадських вбиралень у місті викриває соціальну нерівність?

Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 9 років та 281 днів. За цей час ми опублікували 23517 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?

Читайте нас в Telegram, Twitter, Instagram, Viber та Google Новинах

Фото: rashid khreiss / Unsplash

Пандемія коронавірусу ще більше оприявнила проблеми з доступом до громадських вбиралень у США та соціальні нерівності, які за цим стоять, повідомляє Bloomberg CityLab.

Так, коли під час карантину закрилися бари, ресторани та інші заклади, в яких можна було б скористатися вбиральнею, виявилося, що муніципальних туалетів критично бракує. Та й ті закрилися через страх перед поширенням інфекції.

Масові антирасистські протести, що почалися після вбивства Джорджа Флойда у травні 2020 року, супроводжувалися скаргами жителів на те, що люди частіше пудять на вулицях. До цього додався скандал із водіями Amazon і Uber, які заявили, що через брак нормальних умов змушені ходити у пляшки. Безпритульні в цей час покладалися на підгузки та ящики з котячим піском.

Згідно з Public Toilet Index, опублікованим у серпні 2021 року, в Сполучених Штатах налічується лише 8 туалетів на 100 тисяч жителів. Стільки ж — у Ботсвані. Для порівняння, нагорі рейтингу — Ісландія з показником у 56 туалетів. Десять років тому представник ООН, який прибув до США з перевіркою дотримання прав людей на чисту питну воду та санітарні умови, був шокований відсутністю вбиралень в одній з найбагатших економік світу.

Можливість помити руки та цивілізовано сходити в туалет — це індикатор того, яке місце у суспільстві посідає та чи інша соціальна група. Варто лиш згадати дискусії останніх років, скажімо, про доступність туалетів для людей з інвалідністю або про право трансгендерних персон обирати вбиральню.

«Ті, хто отримує доступ до вбиралень, — це зазвичай ті, хто має доступ до публічного простору та публічного дискурсу. Так сталося, що цей принцип найбільше кристалізується навколо туалетів», — зауважує соціологиня Лора Норен, укладачка книги «Туалет: громадські вбиральні та політика спільного користування».

Позначення на туалеті в Токіо. Фото: Вікіпедія

Ілюстрації до цієї тези можна знайти в американській історії публічних вбиралень. Перші з’явилися у другій половині ХІХ століття, коли в науці відбувався поворот від теорії міазмів до мікробної теорії.

Однак першу вбиральню, встановлену в 1865 році у центрі Нью-Йорка, як згодом виявилося, дуже рідко відвідували жінки — в середньому 25 щоденно проти 1000 чоловіків. У вікторіанську епоху та ще довгий час по тому цей бік життя жінки — тобто потреба ходити в туалет — вимагав замовчування. Крім уявлень про пристойність у тогочасному суспільстві, жінкам, вірогідно, було незручно маневрувати в кабінці у своїх пишних спідницях і сукнях.

Згодом роль держави у спорудженні громадських вбиралень стала занепадати. Люди почали надавати перевагу туалетам у театрах, готелях, ресторанах і універмагах. Приватні заклади робили їх якомога привабливішими і комфортнішими, розраховуючи на те, що відвідувачі заразом купуватимуть послуги і товари. А сумнозвісні закони Джима Кроу та расова сегрегація на початку ХХ століття й загалом відбили бажання будувати вбиральні коштом федеральних чи міських бюджетів — адже всі витрати подвоювалися, замість одного слід було будувати два туалети, окремо для білих і чорних.

1950 рік, Північна Кароліна. Фото: National Museum of American History

Після Другої світової війни громадські вбиральні були платними, за відвідування зазвичай платили 5-10 центів. Феміністські та студентські організації почали вимагати скасувати плату й навіть домоглися свого, та у відповідь міста просто перестали будувати туалети взагалі. Зростання злочинності у 1970-80-х призвело до того, що громадські вбиральні стали сприйматися як місце, де можна вжити наркотик або зайнятися сексом. Останній цвях забили теракти 11 вересня 2001 року, після яких всі публічні туалети було закрито з міркувань безпеки.

Останніми роками питання про необхідність вбиралень знову стали порушувати. Так, у 2008 році в Нью-Йорку вирішили наслідувати Париж, де можна натрапити на автоматичні кабінки. На відміну від французької столиці, в США такі туалети не були безкоштовними. За користування слід було платити 25 центів. Однак з того часу з обіцяних 20 туалетів у Нью-Йорку встановили лише п’ять. А ще нью-йоркська версія використовує значно більше води, ніж паризька, і загалом вуглецевий слід цієї конструкції в чотири рази більший, адже вся кабінка автоматично вимивається після кожного відвідувача.

Норен пояснює таку витрату води тим, що американці дуже бояться незнайомців: «Вважалася неприпустимою ідея встановити публічний туалет, який не спалюватиме себе дощенту та не повставатиме з попелу кожний раз, як ним хтось скористався».

«Я пісяю, відповідно існую» (перефразований вислів Декарта, більш відомий латинською мовою як Cogito ergo sum). Фото: Tina Bosse / Unsplash

Соціолог і співукладач книги «Туалет» Гарві Молоч вважає, що вбиралень потрібно не лише більше, але слід реформувати їхній дизайн. Так, туалети досі роблять без вікон, хоча вікна значно покращили би вентиляцію, й неприємні запахи краще б вивітрювалися. Також було б краще, аби в туалетах були ширші двері та проходи, а також щоб вбиральнею могли користуватися люди різних гендерів, включно з дітьми у супроводі батьків.

«Якщо ви не відкриваєте громадські вбиральні, ви фактично заявляєте: “нам плювати на всіх, хто без грошей”. Думаю, це втілення того, куди рухається американська політика з 1980-х років», — підсумовує Молоч.

Читайте також: Чому в Києві не працюють громадські вбиральні?