Фото: joseluis_carino1 / Flickr

Характерний для Мехіко тип житла — весіндадес, будинки, збудовані іспанськими колонізаторами, в які згодом заселилися бідніші містяни і сформували особливі спільноти. Про цю архітектуру пише Bloomberg CityLab.

У XVI-XVIII столітті багаті іспанці будували великі особняки у класичному андалузькому стилі там, де зараз історичний центр столиці Мексики. Зазвичай будинки мали від двох до п’яти поверхів, вікна виходили на видовжене патіо.

Фото: Henryficar / Вікіпедія 

Внутрішні дворики іспанська архітектура успадкувала від давньоримських атріумів, вірогідно, через ісламський вплив. Така структура підходить спекотним регіонам, бо посилює циркуляцію повітря. Таке ж планування використовувалося для католицьких монастирів і шкіл.

Кімнати в таких будинках були дуже вузькими — малі за площею, але з високими стелями, що робило приміщення прохолоднішим.

Фото: Eneas De Troya / Wikimedia Commons

У ХІХ столітті, коли Мексика переживала соціальні та політичні зміни, тисячі людей мігрували до міст у пошуках роботи, в той час, як заможні мешканці весіндадів навпаки полишали центр столиці. У звільнене житло заселялися представники робітничого класу, колишні жителі сіл.

У крихітних кімнатах, які початково слугували як спальні місця, селилися по кілька людей. Пізніше почали добудовувати другий рівень, користаючись із висоти кімнат. Санвузли та кухні були у спільному користуванні. Приватного простору було обмаль, більшість часу мешканці проводили у патіо, що сформувало специфічну комунальну культуру. Ці тісні зв’язки між родинами, пов’язаними спільним житлом, відображені у самій назві vecindades — сусіди, сусідство.

Фото: Alejandro Cegarra / Bloomberg

У весіндадах утворювалися ієрархії залежно від того, в якій квартирі оселялася сім’я. Так, найбажанішими були квартири на нижчих поверхах, бо сходи були дуже крутими, — однак не на першому поверсі, куди потрапляло мало світла й багато шуму з подвір’я. У будинку з кількома патіо вважалося краще жити в тих, що ближче до вулиці — через вислів «п’яте патіо» (el quinto patio), що означав бідність.

Схожі типи житла є і в інших країнах Латинської Америки — conventillos у Буенос-Айресі, quintas у Перу тощо. Але саме в Мехіко весіндадес стали культурним феноменом і важливою частиною локальної ідентичності. Складалися пісні, на екрани виходили мильні опери, кінофільми, в яких дія відбувалася у таких будинках. Особливо ці спільноти уславилися в Золоту еру мексиканського кіно (1936-1959).

Фото: Henryficar / Вікіпедія

З 1940-х років весіндадес стали занепадати, коли законом було заморожено вартість оренди й орендодавці перестали доглядати за станом будинків. У цей час населення Мехіко стрімко зростало й потребувало більше квадратних метрів. З кінця 1940-х на околицях стали будувати натхненні Ле Корбюзьє модерністські багатоповерхівки, щоб задовольнити попит. Весіндадес, з їхніми тісними кімнатами та відсутністю ремонту, ще більше втрачали популярність. Також велика кількість цих старовинних будівель стали жертвами землетрусу 1985 року.

Нова забудова. Фото: mxcity.mx

У період між 1950-ми та 1970-ми роками в більшості країн Латинської Америки відбувалася масова реновація середмість. Але не в Мехіко.

Через ці обставини у весіндадес зараз живуть дуже бідні містяни. Це зумовлює відмінність Мехіко від більшості інших мегаполісів — в історичному центрі концентрується велика кількість незаможного населення.

Водночас в останні роки в багатьох таких будинках починаються розміщатися кав’ярні, магазини, готелі та й навіть житло для людей з середнім доходом. Є також поодинокі приклади реставрації.

У 1925 році в центрі Мехіко налічувалося понад 480 весіндадес. Історики архітектури припускають, що зараз їхня кількість не перевищує сотню.

Фото: ProtoplasmaKid / Wikimedia Commons

Читайте також: Як соціальне житло у повоєнній Японії сформувало середній клас і змінило традиційну родину? (фото)