Фото: Михайло Чубун

Олег Дроздов – співзасновник та головний архітектор Drozdov & Partners і Харківської школи архітектури, автор знаменитої будівлі Театру на Подолі. Богдан Волинський – засновник дизайн-школи «dash!», автор статей про архітектуру та поезії.

Під час спільних розмов вони обговорюють міський простір та будинок із садом, рельєф і світло, сакральне й профанне, плоть і погоду, ринок, політику й архітектурні конкурси, освіту і професійну спільноту. Питання, які зачіпають архітектори, підсумовують перші двадцять років архітектурної практики Дроздова й актуалізують виклики в роботі архітектора сьогодні.

Богдан Волинський. Фото надано видавництвом ist publishing

До 1 березня книжа доступна для передзамовлення на сайті видавництва. «Хмарочос» публікує уривок із унікальної розповіді одного з головних героїв сучасної української архітектурної сцени. 

Соціальна відповідальність

Можна сказати, що архітектор до певної міри завжди представляє маргінальну групу. Та його роль сильно залежить від конкретного суспільства. Є країни на зразок Італії, де архітектори становлять 2 % населення. Тобто на кожному десятому весіллі (нехай навіть вони в середньому на 50 осіб) є один архітектор. Це переконливо. Архітектори зовсім інакше залучені до суспільного життя. Вони часто бувають без роботи, займаються чимось іншим. Можна зустріти фотографа або паркувальника, який здобув освіту архітектора і має відповідний спосіб мислення й погляд на місто.

У наших широтах архітектор — більш рідкісний птах. Відмінність ще й у тому, що задоволених архітекторів давно немає. Востаннє вони задовольняли свої амбіції у 20-х. Можна заперечити, що й сьогодні знайдуться наближені до влади, але вони задовольняють передусім чужі амбіції.

Архітектори не є об’єктом суспільного договору. Індивідуум, який є частиною суспільства, розуміє всі причиново-наслідкові зв’язки. Він може оцінити їх з погляду суспільних інтересів. У нас немає артикульованих правил і поведінкових норм. А оскільки архітектор як людина не включений у різноманітні ланцюжки, то, ухвалюючи рішення, він не обтяжений різними рівнями договору. Тому він може його й не виконувати. Він може зневажати громадські інтереси, щиро не розуміючи, коли починає щось відбирати або нав’язувати.

Якщо архітектурна практика не стане частиною громадянського суспільства, то навряд чи в неї зможе сформуватися зрозуміла мова. Взаємодія із соціальним середовищем здатна створити відповідні манери, загальні потреби. Багатоскладові конструкції людських взаємин знайдуть своє відображення в будівлях.

Будь-який проєкт — це можливість, яка виникає завдяки використанню найрізноманітніших ресурсів. Будівля — це велика інвестиція в історико-соціальному контексті. Архітектор відповідає за те, що з часом відбудеться з будівлею. Чи використовуватимуть її? Чи потребуватиме вона значних змін? Новий будинок на вулиці створює соціальний ліфт у міському та культурному просторі, який може й не спрацювати, якщо не продуманий кожний аспект.

Архітектор бере на себе відповідальність відтоді, як починає працювати над проєктом. І продовжує нести її навіть після смерті. Є геніальні люди, чутливі настільки, що точно передбачають розвиток подій. Політики, до речі, також нерідко досягають у цьому успіхів. Сьогодні архітектор перестав бути головним будівельником і взагалі основною персоною. Він лише один з п’яти важливих людей у проєкті. Під час реалізації масштабних задумів рідко буває так, що йому дають узяти на себе всю відповідальність. Та навіть якщо архітекторові доручили ухвалювати тільки частину рішень і щось, що вже зроблено без нього, суперечить суспільному благу, він мусить проявити важливу якість — уміти відмовитися від проєкту. Складно точно визначити цю межу, але він має відчути, коли стрілка наближається до червоної зони. Загалом це прояв звичайної громадянської позиції.

Те саме стосується і приватних проєктів. На них також витрачаються ресурси, і не тільки грошові. Проєкт повинен мати культурно-психологічну стійкість до часу, як, наприклад, хороша тарілка, яку можна передати у спадок, або разовий посуд, який іще й важко утилізувати. Це не дерев’яний чи глиняний будинок, який згнив або розсипався і залишив після себе землю. Сьогодні будується багато такого, що завтра не знадобиться. Практично все, що зводиться протягом останніх 70 років, — справжнє сміття. Ми живемо в тому, що потрібно викинути. Такі будинки нікому не передаси, їх не можна реконструювати, вони швидко руйнуються, і в них немає якостей, які хотілося б узяти з собою в наступне століття.

Титани відродження через свої теоретичні роботи доносили суспільству важливі ідеї. Це можна назвати архітектурним активізмом, адже відповідальність завжди була частиною професії. Архітектори вибудовували ідеї майбутнього й шукали підтримки в тих, хто посідав вершини пірамід державних або фінансових інститутів. Багато ідей зароджені не в конкретному замовленні, а як реакція на суспільно-політичні проблеми, і вже пізніше втілені в життя або передані прийдешнім поколінням через освіту. Активізм — невіддільний складник професії, позаяк архітектор — це один із наймасштабніших сервісів, які обслуговують суспільство.

Є країни, у яких у цьому сенсі вже все вирішено. Місто вирішило, що має стояти на конкретному місці, є абрис і відстань до гребеня на даху. Опинившись у цих рамках, складно проявити якусь позицію. Активізмом більш-менш зможе зайнятися урбан-дизайнер, але багато в чому цю роль перебрали на себе політики, як в описаній вище ситуації з Кройцберґом. Вони нескінченно відкривали дискусійні столи, окремо працювали з турецькою громадою, дізналися, як і чому саме так у них влаштований побут. Запланували дитячі центри та мечеті недалеко від будинку, тож місця для інтерпретацій уже не лишилося.

У практиці нашого бюро приблизно 20 % замовлень не відбулося через те, що, на думку замовника, ми не поділяли його комерційних амбіцій. Скажімо, ми розробляли проєкт двох районів в Одесі. Місту з квартальним центром ми запропонували знайомий стиль життя. Вийшли чудові закриті двори, сервіси на рівні вулиці, будинки в межах шести поверхів — тобто те, що близьке Одесі. Вийшла ідея, яку хочеться продовжувати. Утім на цьому місці запроєктували 24-поверхові башти буквою Е. Суцільне пекло. Програму житла потроїли, а отже, частина шкіл і дитячих садків не помістилися.

Інший конфлікт, який виникає ще частіше, пов’язаний із ціною проєкту. Для того, щоб освічена людина з досвідом працювала над проєктом, вона має отримувати пристойну зарплату або принаймні наближену до пристойної. Команда таких людей повинна уважно вивчити всі компоненти проєкту, зробити дослідження, опрацювати деталі. Проєктні рішення відповідатимуть цьому місцю, його економічним, геологічним, кліматичним, соціальним, культурним та іншим параметрам. Результат має бути зважений, амбітний і пропрацьований. Це займе немало часу. Створення продукту триває довше й обходиться дорожче, а отже, він менш конкурентний на ринку. І прояв відповідальності полягає в тому, щоб усе одно витратити цей час.