Фото: Іван Станіславський

У 60-х роках минулого століття монументальне мистецтво зайняло важливе місце в формуванні радянських міст. Постанова Хрущова про «усунення надмірностей» передбачала простоту, економічність та функціональність архітектури. Замість заборонених портиків, веж, арок, ліпнини житлові будинки, навчальні заклади, кінотеатри, музеї, вокзали почали прикрашати численними мозаїками і панно. З інтер’єрів стінописи виходять на фасади, стаючи як інструментом радянської пропаганди, так і полем для новаторських підходів і формальних експериментів того часу. 

Тривалий час в Україні триває розмова про необхідність збереження радянських мозаїк як пам’яток монументального мистецтва. Інвестори починають розуміти важливість культурної спадщини і разом із громадськістю шукати шляхів її реставрації (як це було у випадку реконструкції Центрального автовокзалу Києва з інтер’єрами Ади Рибачук та Володимира Мельніченка). Цей рух набуває популярності не лише в Києві. Громадські активісти Маріуполя розпочали розмову про необхідність реставрації мозаїки відомого монументаліста та учня Дієго Рівери – Віктора Арнаутова. 

Повернення в Маріуполь

Монументальне панно на Будинку зв’язку з’явилося в Маріуполі в 1964 році і стало другою мозаїкою в місті. Його поява пов’язана з тим, що в 1963 році після раптової смерті дружини та виходу на пенсію художник-монументаліст Віктор Арнаутов вирішує назавжди покинути США і повернутися в Радянський Союз. 

Віктор Арнаутов за роботою в Маріуполі

Художник народився у Запорізькій області в родині священика, а все дитинство і юність провів у Маріуполі. Під час Першої світової він воював на боці царської армії, після поразки якої емігрував до Китаю, а звідти – в США, де жив із 1925 року. У 1929 році Віктор Арнаутов поїхав до Мексики навчатися у Дієго Рівери, фрески якого зробили мексиканський монументальний живопис знаним на весь світ.

Техніка фрески передбачає, що художник наносить фарби на ще сире тинькування, яке висихає разом із зображенням. Такий підхід суттєво обмежує в часі. Саме через інтерес до роботи в цьому стилі Віктору Арнаутову порадили поїхати навчатися до Дієго Рівери, що займався великими монументальним формами. Джерелом своєї творчості Рівера вважав мистецтво ацтеків та інших корінних народів Мексики. Його роботи зробили Мехіко справжнім магнітом для художників усередині 20-х років XX століття.

Рівера та Арнаутов разом працювали над серією фресок у Національному палаці в Мехіко, а також у Палаці Кортеса в місті Куернавака. На час від’їздів Дієго Рівери Віктор Арнаутов був повністю відповідальний за весь процес. За кілька років співпраці Арнаутов остаточно сформувався як художник-мураліст – і технічно, і стилістично.

У 1938 році Віктор Арнаутов став членом комуністичної партії США. За іронією долі, того самого року в Маріуполі більшовики розстріляли його батька. В роки війни художник доєднався до роботи російсько-американського товариства з допомоги Червоній армії. Довгий час Арнаутов викладав у Стенфордському університеті. 

Сцени життя великого міста. Фото: Вікіпедія

У Сан-Франциско Віктор Арнаутов розписував монументальними фресками станції метро, будинок Всесвітньої бібліотеки, Меморіальну вежу Койт (Coit Tower), присвячену загиблим пожежникам міста. Художник часто критикував американське суспільство. Так, у стінописі «Сцени життя великого міста» у Вежі Койт на переповнених вулицях Сан-Франциско можна побачити й озброєний грабіж, і автокатастрофу. Неоднозначну реакцію в Америці 30-х викликала й одна з фресок Арнаутова на стіні Медичної клініки Пало-Альто. На ній відомий лікар обстежує оголену жінку. 

Твір на стні медичної клініки в Пало-Альто, Каліфорнія

Як зазначає його американський біограф Роберт В. Черний, після виходу на пенсію дохід художника становив менше половини того, що він заробляв у Стенфорді. Після виплати іпотеки за будинок у Віктора Арнаутова лишалося близько 165 доларів США. Цього вистачало на художнє начиння, продукти, предмети першої необхідності, комунальні витрати тощо. Ймовірно, еміграцію до Радянського Союзу приваблювала Віктора Арнаутова як перспектива більш комфортного життя в культурному та політичному плані. 

За спогадами сучасників, на батьківщині учня Дієго Рівери дійсно сприйняли «як бога». Ледь не одразу після повернення в Маріуполь художник отримав автомобіль «Москвич», яким на той час володіло менше двох відсотків радянських сімей. Трошки більше, ніж через рік, художнику поза чергою дали двокімнатну квартиру, а також невелику студію в підвалі, де можна було зберігати картини та інструменти. Як пише Роберт В. Черний, Віктор Арнаутов отримав усі привілеї радянського художника, включаючи замовлення на роботу. 

Перше мозаїчне панно з керамічної плитки

Одразу по поверненню в Жданов (як тоді називали Маріуполь) Віктор Арнаутов разом із колегою Григорієм Пришедько розпочинають роботу над на монументальним панно на Будинку зв’язку розміром сто квадратних метрів. Техніку панно, за спогадами художника, продиктував специфічний для України матеріал – кольорова кераміка. Як зазначав Арнаутов, на той момент цей матеріал був для нього ще незнайомим. В Америці він здебільшого працював із фресками. Вчитися довелося прямо в ході роботи. Надихався монументаліст мозаїками Софії Київської та експонованими в музеях залишками на той час уже зруйнованого Михайлівсього собору.

Підкорювачі космосу. Фото з архіву Олександра Чернова

Містяни називають мозаїку Арнаутова «Підкорювачі космосу». Ця назва найімовірніше не належить авторові, але прижилася через зображену на мозаїці ракету. Насправді панно присвячено працівникам будинку зв’язку та називалося «Зв’язківці». 

Одразу після завершення мозаїки дует Арнаутова і Пришедько отримав нове замовлення – цього разу для школи №54 у Приморському районі. У 1965 році художники завершили фриз «Вчителька з групою дітей» площею 50 квадратних метрів. Цікаво, що на задньому плані роботи зображений монумент тим самим «Підкорювачам космосу», розташований у Москві. Як бачимо, радянські стінописи Арнаутова цілком вписуються у панівні дискурси того часу – прославляння людини, праці і космічних досягнень. 

Мозаїка «Вчителька з групою дітей». Фото: Іван Станіславський

Мозаїчне панно «Від скіфів до космосу» (1970 рік) в приміщенні новозбудованого аеропорту Маріуполя стало останньою монументальною роботою Віктора Арнаутова. Це своєрідна «ретроспектива історії Приазов’я», що бере початок від скіфів і закінчується виходом у космос. З початком військової агресії РФ у 2014 році приміщення аеропорту займають підрозділи ЗСУ, тому дослідникам важко оцінити стан мозаїки. 

Мозаїка в аеропорту Маріуполя. Фото з книги Robert V. Cherny Victor Arnautov and the Politics of Art

За словами Олександра Чернова, мозаїки Віктора Арнаутова відрізняються від інших мозаїк Маріуполя, а тому мають цінність як твір мистецтва і як об’єкт культурно-історичної спадщини.

Мозаїка в аеропорту Маріуполя. Фото з книги Robert V. Cherny Victor Arnautov and the Politics of Art

Реставрація мозаїки і внесення до списку пам’яток

Монументальний твір на Будинку зв’язку привернув увагу громадськості Маріуполя. ГО Doors Life Matter, яка займається відновленням дверей в місті, розпочала розмову про необхідність реставрації мозаїки і внесення її до реєстру пам’яток. Активісти вже зв’язалися з власниками будівлі, де нині розташовуються Укртелеком і Укрпошта, та отримали дозвіл на реставрацію. Добровольці також збирають частини мозаїки, що відпадають, і зберігають їх.  

Громадськість вимагає від Департаменту культури Маріуполя прозорості та публічності рішень, які прийматиме місто. «Ці питання не повинні обговорюватися кулуарно, а мають бути винесені на громадські обговорення. Потрібні дослідження та соцопитування – щоб саме маріупольці вирішили долю мозаїки», – вважає Ярослав Федоровський, представник  ГО Doors Life Matter.

Як пояснила «Хмарочосу» Діана Трима, директорка Департаменту культури Маріуполя, місто готове до співпраці та займається підготовкою документів на присвоєння мозаїці статусу пам’ятки архітектури. Водночас активісти побоюються, що після того, як мозаїка стане пам’яткою, її реставрація обійдеться значно дорожче. 

Перший крок – експертна оцінка фактичного стану мозаїки, що дозволить зрозуміти необхідну для відновлення суму. За попередньою оцінкою реставраторів братів Гуріних, фізичне обстеження, висотні роботи, розробка методик, технології і кошторису обійдеться у 97 тисяч гривень.

«Дозволити мозаїці зруйнуватися означає підписатися під своїм безсиллям почати діалог про переосмислення свого історичного минулого, закреслити історію, а не зрозуміти її історичні наслідки», – вважає Ярослав Федоровський.

Як бути з ідеологічною складовою мозаїк

Монументальне мистецтво на вулицях радянських міст, безумовно, мало виховну пропагандистську функцію. Саме постійна присутність його перед очима містян дозволяла впливати на величезну кількість людей. Водночас, як пише в дослідженнях монументалістики мистецтвознавиця Галина Скляренко, «привабливість творів крилася у парадоксальному поєднанні ідеологічної тематики з прийомами модернізму». По суті, пошуковий, експериментальний характер був визначальною рисою монументально-декоративного мистецтва другої половини XX століття. 

То як бути з ідеологічним повідомленням монументального мистецтва? Для його знешкодження можна вдатися до прийому створення нового контексту цих творів. «Радянська ідеологія привласнювала гуманістичні категорії і водночас спустошувала їхні форми і значення. Повернення сенсу важливих життєвих практик (дружби чи наукового дослідження) може відбутись через створення нового контексту для сприйняття монументального мистецтва. Але звісно тут треба розглядати кожен випадок окремо, бо не з усіма цей метод спрацює», – вважає художниця Лада Наконечна.

Гарним прикладом роботи з ідеологічною складовою пам’яток мистецтва є Монумент перемоги (1928) та Будинок фасцій (1939–1942) в італійському місті Больцано. Споруди мають пропагандистські написи та символи, зокрема на фасаді Будинку фасцій розташований монументальний барельєф, що зображує становлення італійського фашизму від Маршу на Рим до колонізації Африки. 

Були розмови про необхідність знесення споруд, які до того ж стали популярним місцем зібрань місцевих неонацистів. Зрештою, від демонтажу відмовилися на користь мистецької інтервенції, що помістила фашистські об’єкти в інший контекст. Так, вздовж барельєфу Будинку фасцій, де нині розташована податкова, розмістили підсвічену цитату Ханни Арендт «Ніхто не має права підкорятися» трьома офіційними мовами регіону — німецькою, італійською та ладинською. Детальніше про це читайте в нашій статті.

Критика американських робіт художника

Нещодавно загроза знищення нависла і над американським доробком Віктора Арнаутова. У 2019 році батьки учнів школи Джорджа Вашингтона вимагали замалювати фрески за пропаганду расизму, а перед цим зафільмувати їх у навчальних цілях. Утім, суперечки викликали зображення рабів і мертвого корінного американця на серії стінописів «Життя Вашингтона», які точаться ще з 1968 року. 

«Життя Вашингтона». Фото: Вікіпедія

Річ у тому, що Арнаутов розмістив рабів і робітників у центрі кількох панелей. Мурал показує, як рабська праця забезпечувала економічну основу плантацій засновників американської нації. В іншій фресці художник зобразив тіло мертвого корінного американця під ногами в Джоржа Вашингтона, ставлячи під сумнів невинність експансії білого населення на Захід. Невдоволені вважали, що сюжети муралів ущемляють права меншин та пропагують нерівність. Зрештою, в 1974 році зображення Арнаутова доповнили роботами афроамериканського художника Дьюї Крамплера.  

У червні 2019 року Рада освіти Сан-Франциско проголосувала за те, щоб замалювати всі 13 панелей муралу як «відшкодування» за минулі злочини. Після гучної критики стінописи вирішили не знищувати, а закрити. Втім, улітку 2021 року суддя вищого суду, апелюючи до законів про збереження історії, скасувала рішення шкільної ради. Монументальні роботи залишилися на своєму місці.