Фото: facebook.com/karplyuk2019

Російські військові тероризують місцеве населення, гвалтують жінок і розстрілюють автомобілі з цивільними. Про це на брифінгу в Українському медіацентрі розповіли люди, які евакуювалися з окупованих росіянами населених пунктів Київщини.

Людмила і Оксана. Ірпінь

Людмила думала лишатися в Ірпені до останнього, вірячи в швидку перемогу України. У перший же день у подвір’я її ЖК прилетів російський снаряд. Розірвало автомобілі на парковці, пошкодило утеплення будинку, підстанцію та газову трубу. Оскільки після цього люди лишилися без газу та води, Людмила з родиною переселилася до знайомої Оксани в приватний будинок. Наступні два тижні вони жили разом удев’ятером.

Обстріли починалися регулярно приблизно з пів на шосту ранку до першої ночі. Спокійно поспати можна було протягом цих чотирьох годин. Поступово попадання почали «підбиратися» до їхнього району: «Виходимо — немає сусіднього будинку, потім ще двох. Дев’ятиповерхівку у 150-200 метрах від нас прямо на наших очах бомбили».

За тиждень зникла електрика та зв’язок, наступного дня — вода та газ.

«Пішов сніг — збирали талу воду з даху. Коли вимкнули світло, зрозуміли, що відключатимуть усі комунікації. Наварили велику каструлю м’яса, зробили тушонку. Але їсти там не хочеться. Перші дві доби я не їла, тільки каву і воду. Наступні дні, коли стало паморочитися в голові, почали себе змушувати. Пару ложок каші, кусок м’яса — це все, що ви за добу можете з’їсти», — розповідає Людмила.

За її словами, найстрашнішим був інформаційний вакуум. Вони навіть не знали, що місто окупували російські війська. Також не було можливості дізнатися про евакуацію. Зрештою, зараджаючи телефони від акумулятора в машині та ловлячи хоч якийсь мобільний зв’язок, 10 березня вони дізналися про відкриття зеленого коридору. Евакуація почалася за годину до цього, тож мали обмаль часу на збори, речей майже ніяких не взяли. З одягу в Людмили — лише спортивний костюм, в якому вона й прийшла на брифінг.

Група — в яку крім Людмили й Оксани входили літні люди, людина з інвалідністю, дві собаки та коти — виїхала на двох автомобілях, слідуючи за колоною інших автівок та евакуаційних автобусів.

Перед низкою з трьох ворожих блокпостів на повороті на Стоянку колона рухалася дуже повільно, люди час від часу виходили в туалет і виводили собак. Там Людмила побачила розстріляні автомобілі. Зазирнувши в один із них, побачила, що салон весь у крові, тіл не було. З приватного будинку вийшов чоловік і повідомив, що в цих машинах їхали самі жінки. Тіла розстріляних жінок він поховав сам. Одну жінку не зміг витягнути, бо її затисло подушкою безпеки. Коли він повернувся за тілом, виявив, що лопату вкрали, та й тіло хтось забрав.

Населені пункти, звідки евакуювалися учасники брифінгу

Згодом Людмила написала про це у соцмережах, і пост прочитала жителька Бучі, що врятувалася з одного з цих розстріляних автомобілів. Вона сказала, що в машині були її матір і свекруха. Людмила розповіла, де шукати тіла.

Ночувати довелося на блокпосту росіян. Ходити в туалет можна було тільки біля своєї машини. Був сильний мороз, час від часу не витримували й вмикали обігрів, завішуючи куртками габаритні вогні.

Оксана розповідає, що на блокпості чоловіків змушували роздягатися, і якщо знаходили патріотичні татуювання — розстрілювали відразу. «Ми весь час чули автоматну чергу». Телефони відбирали або розбивали.

Зараз ті, хто лишився в Ірпені, не мають зв’язку й тому просто сидять у підвалах, чекаючи на порятунок. Рятує взаємодопомога, люди гуртуються, діляться їжею, яку готують на мангалах.

«Сусід лишився з дідусем, в якого розсіяний склероз. Він його закриває у погребі, а сам іде в магазин, — не знаю, що йому треба було, ми всім ділилися, але вийшов, — і його вбивають. Цей дідусь сидить дві доби в погребі, потім вилазить. Ми не знали про це, нам додзвонилися його діти, попросили зайти. Ми прийшли — хата закрита, все розтрощено в хаті. Ми залізли через вікно, щоб допомогти, але не змогли, бо за всіма ознаками в нього інсульт, не реагували очі на світло. І ми не змогли його навіть винести. Поклали його на ліжко. Ця картина в мене стоїть досі перед очима, мені часто сниться», — розповідає Оксана і плаче.

За словами Людмили, після Ворзеля й Бучі росіяни зайшла в ірпінський район, де розташовано ЖК Синергія, Грін Ярд, Річ Таун і Фортуна. Там вони взяли в заручники біля 140 осіб, яких тримали близько тижня, два дні тому з’явилася інформація, що людей випустили.

«Там були безчинства, і гвалтування жінок, і мародерство, виламували двері, людей тримали в підвалі… Ми чули і бачили фотографію того, хто гвалтував. Його прізвище Богданов. Через декілька днів з’явилася інформація, що його наші військові затримали», — переповідає Людмила.

Олена, Михайло і Єва, село Шевченкове, Броварський район

Олена та Михайло з маленькою дочкою Євою змогли врятуватися з села Шевченкове, що за Броварами. Так пощастило не всім жителям. Олена свідчить, що росіяни розстріляли автомобіль з жінкою її віку та чоловіком. Тіла неможливо було забрати, вони лежати дві доби в машині.

Російські військові виносили з магазинів «абсолютно все, навіть те, що, здавалося б, їм не треба». Дехто з місцевих їм допомагав за пляшку горілки. Окупанти також ходили по хатах і забирали їжу просто в жителів.

Більшість окупантів, за словами Олени, — «діти, стоять ще в прищах усі, і тикають в наших дітей автоматом».

Зараз у Шевченковому немає їжі, газу та світла. Люди бояться навіть вийти та розвести вогнище, щоб зварити їжу.

Олена, Олександр, Андрій, Катерина. Вишгородський район

Війна застала Олену та її чоловіка у Демидові, в той час, як її син був у друзів Катерини й Андрія в селі Козаровичі. Саме тому вона довгий час не хотіла їхати, чекаючи на звістку від сина.

Вікна у будинку вибило вибуховою хвилею, їх заклеїли клейонкою, ховалися у погребі.

«Кацапи ходили по наших подвір’ях і шукали, хто їх здає. Телефони всі перевіряли. Наші телефони були всі вимкнені, бо нас попередили все сховати», — розповідає Олена.

Чимало демидівців ховалися в погребах з маленькими дітьми. Одні сусіди розповіли, що їхнє немовля вперше заговорило в погребі: коли чути вибухи, каже «бах-бах».

Тим часом, на третій день війни, російський гелікоптер скинув бомбу на Казаровичі й там зникло світло та зв’язок. Олександр із друзями сиділи тиждень без зв’язку, а потім пішли пішки на Демидів. Ішли вночі полями, коли навколо лунали вибухи. На одному етапі «з кущів повилазили» росіяни, поставили хлопців на коліна й обшукали. За словами Андрія, пощастило, що один з окупантів «був нормальний» і просто сказав повертатися.

«Біля магазину велопарковка, прикували одного чоловіка у сім вечора і в сім ранку звільнили. Бо він був пяний і став до них лізти… У дворах ламали забори і заїжджали танками. Залазять у хати і погреби, забирають консервацію. Якщо хата порожня, там ночують», — розповідає Андрій про російських військових.

Зрештою Олена дізналася, що сину з друзями вдалося дістатися Вишгорода. Тоді вона вирішила евакуюватися, але їй сказали, що чоловіка не випустять. Тож він у досі у Демидові, зв’язок з ним — лише через сусідів.

Вже прийшовши до місця евакуації, Олена побачила чимало чоловіків різного віку й дізналася, що чоловікам можна було виїхати, та було вже запізно. 11 березня вона змогла виїхати за допомогою Червоного хреста. На ворожому блокпості росіяни вишикували людей у ряд і порадили йти назад: «Вертайтеся, ви вже війну побачили, ви ще хочете спробувати?» Та люди продовжили прямувати на контрольовану Україною сторону.

Зараз Олена виходить на зв’язок із жителями Демидова й дізнається від них, що їжі в місті вже немає.