З першого дня російського вторгнення платформи і вагони київського метрополітену стали надійним притулком для тисяч киян. Там миттєво відкрили доступ до туалетів, підняли бювети з питною водою та зробили вхід безкоштовним. Замість вхідного квитка відтепер на вході тепер треба показати паспорт. 

В очікуванні можливої ядерної війни у 60-х радянська влада навмисне будувала станції київського метрополітену надзвичайно глибокими (до прикладу, станція Арсенальна має найбільшу глибину в світі – 105 метрів). Загалом система обладнана для укриття ста тисяч людей. За даними КМДА, в перші дні воєнних дій там переховувалося близько 15 тисяч киян. 

Через місяць після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну чимало киян продовжує жити в метро. Найчастіше це люди, які мешкають десь неподалік і  в денний час приходять додому, аби прийняти душ, попрацювати чи поїсти. «Хмарочос» спустився в підземку, щоб дізнатися, як влаштований їхній побут. 

Приватний публічний простір

Подружжя Лілії і Слави разом із 18-річною донькою з першого дня війни живе на платформі метро Лук’янівська. Через тиждень після початку військових дій вони повернулися в свою квартиру неподалік. Втім, через кілька днів вибухова хвиля від ракетного удару поблизу Лук’янівки суттєво пошкодила їхній балкон. Після цього сімейство знову оселилося на станції метро. 

«Коли вдарили по Лук’янівці, я не спав. Дружина і донька дрімали на матрацах у коридорі. Почувши голосний звук, я побіг туди і миттєво накрив їх собою. Нам пощастило, ніхто не постраждав», – зауважує Слава. 

Аби вберегтися від холоду і протягів, а також отримати хоч якийсь приватний простір, сім’я спить у наметі. Він також став робочим простором і для доньки, яка прямо з метро онлайн продовжує навчання на першому курсі університету. 

«Удень ходимо додому. Купуємо будівельні матеріали, щоб хоча б тимчасово закласти дірку на нашому балконі. Це гарне заняття, воно відволікає від тривожних думок. Справа в тому, що під час ремонту ми знесли стіну і зробили з балкону продовження кімнати. Тож зараз перебувати в квартирі з величезним отвором не лише не дуже безпечно, але й не дуже затишно», – розповідає Слава. 

Сім’я сподівається перечекати війну в бомбосховищі. За їхніми словами, тут працює інтернет, волонтери щодня приносять їжу. Проте улюблену кішку в метро вирішили поки не забирати. 

«Їй буде складно адаптуватися до життя на платформі. Крім того, тут є інші тварини, а це надзвичайно великий стрес. Ми щодня провідуємо і годуємо її. Наразі здається, що залишити її вдома – найкращий вихід», – зазначає Лілія. 

Подружжя згадує, що в перші дні війни людей на платформі було кілька сотень. Ситуація динамічна і постійно змінюється. Час від часу люди з’являються і зникають. 

«Найбільше людей було на третю ніч із початку війни – майже 400 осіб. Зараз на ніч залишається 150-200. Спати, звісно, не дуже комфортно і прохолодно, –  пояснює Лілія. – Ці акуратно складені речі навпроти нас – це спальники, каремати і ковдри однієї родини. Вони кудись зникли. Мабуть, поїхали за кордон або на західну Україну. Речі залишилися і чекають».  

фото: Київський метрополітен

Ближче до вечора в кожному куточку платформи розгортається своє життя. Тут грають у карти, читають книжки, спілкуються, бавляться з дітьми і домашніми улюбленцями, дивляться серіали. Кожен мешканець підземки намагається хоча б формально створити собі невеликий приватний простір посеред залюдненої платформи. 

Як пояснює Наталія Макогон, заступниця начальника метрополітену, впродовж усього часу роботи метро працівники підтримували функцію цивільного захисту. Спеціальний відділ повсякчас перевіряв технічний стан обладнання. Працівники проходили тренінги з цивільного захисту. Метрополітен навіть зберіг відповідну посаду в штаті. 

«Після початку війни ми одразу використали давним давно розроблені алгоритми, – зазначає Макогон. – Треба зізнатися, нам знадобився досвід пандемії. Тоді вперше в історії київський метрополітен два місяці не перевозив пасажирів. Саме в цей момент вся команда зрозуміла, що зміни можуть бути раптовими і несподіваними. Тож ми негайно перелаштувалися на новий лад».

Самоорганізована громада

За місяць спільного проживання на станції люди встигли не лише познайомитися, але й об’єдналися у своєрідну громаду. 

«Вісім-десять постійних мешканців метро самоорганізувалися, щоб запобігти хаосу. Ми ходимо за водою до бюветів неподалік, приймаємо їжу від тероборони, яка віддає порції, що залишилися після обіду, також отримуємо допомогу від волонтерів тощо», – розповідає Антон, який із першого дня війни разом із дружиною живе на станції метро «Лук’янівська».  

О 23:00 на станції вмикають нічний режим освітлення. До сьомої ранку чотири пари людей чергують по дві години – слідкують, щоб ніхто не брав чужі речі та не шумів. «До запровадження такого чергування було кілька випадків крадіжок павербанків, телефонів і навіть їжі. Поліція підтримує цю ідею, бо це спрощує її роботу», – зазначає киянин. 

фото: Київський метрополітен

Після ракетного удару неподалік на ніч на Лук’янівській почали опускати гермозатвор –  спеціальні двері, які не пропускають воду, повітря, гази, радіоактивний пил тощо. Вони витримують вплив вибухової хвилі і здатні запобігти затопленню станцій і тунелів у разі прориву пливуна або при повені. Ті, хто спустилися в підземку під час тривоги після 23:00, зможуть провести ніч лише біля ескалатора. 

Технічної води  бювету вистачає, щоб вмиватися і чистити зуби. Раз на день привозять гарячу їжу. Але у невеликому самоорганізованому господарському пункті є і чай, і кава, і щось смачненьке. Час від часу на проекторі показують фільми або включають музику. Не обходиться і без суперечок із приводу того, що дивитися і яку музику слухати. У цій спонтанно утвореній спільноті людям доводиться знову і знову передомовлятися, як їм жити разом. 

Новий дім для людей і собак

Свій особистий спокій під час війни киянка Стася з сибірською хаскою Рішою знайшли на станції метро Контрактова площа. Тут при вході у вестибюль разом ще з двома мешканцями вони облаштували нічліг. Квартира Стасі розташована неподалік від метро на п’ятому поверсі. В будинку немає укриття. Через постійну повітряну загрозу в Києві дівчина більше не почуває себе в безпеці вдома. 

«Мій хлопець військовий, тому зараз виконує свій обов’язок. Ми з Рішою маємо дбати про себе. Як на мене, підземка – найкращий сховок. Тут є туалет, вода, інтернет, волонтери приносять їжу. Я навмисне облаштувалася біля розетки, щоб мати можливість дивитися фільми, спілкуватися чи працювати», – розповідає Стася. 

Найбільше дівчина хвилюється за життя і безпеку собаки. Все частіше в Києві залишки ворожих ракет потрапляють у житлові будинки. В такій ситуації дім для неї та її улюбленця більше не видається надійною фортецею. 

«Перші дві ночі ми залишилися вдома, а тоді все ж спустилися сюди. Ріша спочатку нила, стогнала. Для тварини це навіть більший стрес, ніж для мене. Але досить швидко почала звикати. В нашому закутку просторно, достатньо місця, щоб полежати. Двічі на день ми виходимо гуляти околицями Контрактової площі, забігаємо додому перекусити чи попрацювати. Здається, вже навіть почали звикати до свого підземного життя. З персоналом метро, поліцією та сусідами стали членами сім’ї, постійно жартуємо, ділимося їжею та цигарками», – зазначає киянка. 

Найбільшою проблемою в метро є протяги, які особливо докучають під ранок, коли запускають перші поїзди. Дівчина спить одягненою в спальнику на карематі, додатково вкриваючись двома ковдрами. Також доводиться накривати голову капюшоном, адже світло повністю на ніч не вимикають. 

фото: Київський метрополітен

Деякі люди живуть всередині вагонів, адже там тепліше. Втім, у вестибюлі Стасі подобається більше – є простір для пса і розетка. До свого особистого переліку речей у тривожній валізі дівчина вже додала теплу піжаму і подовжувач. Останнє допомагає зручно підзарядити техніку, а перше не лише обігріває, але й створює домашній затишок.  

«Ця війна почалася вісім років тому на Сході України. Як дівчина військового я прекрасно розуміла, що це так просто не скінчиться. Я готувалася. У лютому закупила 18 кілограмів корму для собаки. Звісно, перші дні спала по три-чотири години, нервувала. Але зараз відволікаюся гумором, щоденними ритуалами і роботою. Своїми думками, побутом та настроєм ділюся під час репортажів із метро на своїй Фейсбук-сторінці», – зазначає киянка.

Дівчина зізнається, що дуже хоче повернутися додому, довго гуляти містом і обійняти свого хлопця. Але поки що спрямовує всі сили на добрий настрій,  розробляє дрібну моторику вишивкою і вірить у перемогу та ЗСУ.