Бажання відокремитися від Росії, так само як і звернення до власної культури в топоніміці міста, є справедливим. Водночас нашвидкуруч розпочатий процес перейменування вулиць поклав початок гучній дискусії. Постало питання багатошаровості української культури та історії, яка після повного знищення руху опору стала українською радянською культурою.
За якими принципами має відбуватися перейменування? Чи варто стерти з наших вулиць слід української радянської культури? Читайте в матеріалі «Хмарочоса».
Що не так з процедурою перейменування?
15 квітня Київська міська рада проголосувала за спеціальну процедуру з перейменування і створила перелік вулиць із топонімами, назву яких слід змінити. До першого травня кияни мали змогу доповнити список своїми пропозиціями. За нові назви містянам пропонують проголосувати до дев’ятого травня в застосунку «Київ цифровий».
Ксенія Семенова
депутатка Київради
«У запропонованому КМДА списку були російські топоніми та імена діячів, які не пов’язані з Україною та Києвом. Всього до 200 назв. Утім, кияни почали присилати інші пропозиції, тому зараз на сайті перелік з 467 назв. На мою думку, дев’ятого травня треба винести на розгляд ті пункти зі списку, які не викликають суперечностей (наприклад, перейменування вулиці Московської). Інші обов’язково розглянути до кінця року, адже це величезний об’єм роботи»
Як повідомив «Хмарочосу» відповідальний заступник міського голови Володимир Бондаренко в Київраду надійшло понад 1 400 пропозицій для перейменувань. Деякі вулиці зі списку все ще залишаються без альтернативних варіантів назв, для інших – надійшло близько 79 пропозицій.
Запропонована міською владою спеціальна процедура перейменування одразу зазнала різкої критики. Багатьом містянам механізм видався непрозорим. Щоб запропонувати нову назву, кияни мали лише п’ять днів. Крім того, з процесу прийняття рішень вилучили київську Комісію з найменувань, до складу якої входять відомі історики, мовознавці, краєзнавці, пам’яткознавці, архітектори тощо.
Як пояснив Володимир Бондаренко, Комісія була створена безпосередньо міським головою як дорадчий орган у мирний час. Наразі, за його словами, її діяльність не передбачена законодавством.
Після численної критики міська влада вирішила продовжити збір пропозицій для деяких вулиць. Зокрема, наразі заступник міського голови вважає недоцільним змінювати назву вулиці Білоруської, оскільки там розташований пам’ятник білоруським добровольцям, а в Києві мешкає чимало білорусів, які втекли від авторитарного режиму Лукашенка.
Постає закономірне питання – за якими принципами обираються назви для заміни та придумуються нові? Як у цьому процесі враховуються традиції, історичне і культурне середовище міста?
Чому пріоритет має бути за історичними назвами?
Перейменування вулиць Києва розпочалося ще на початку 90-х. Саме тоді звана в радянські часи Красна площа на Подолі знову стала Контрактовою. У 1997 році почалися розмови про перейменування вулиці Червоноармійської в центрі міста. Але через зволікання міської влади напис Велика Васильківська з’явився на будинках Києва лише після 2011 року.
Закон про декомунізацію запустив нову хвилю перейменувань, яка мала завершитися до кінця 2016 року. У такому контексті експерти вважають спеціальну процедуру популістською спробою нашвидкуруч вирішити проблему, роботу над якою затягували багато років.
Згідно з Порядком найменувань і перенайменувань міста пріоритетним для столиці є повернення історичних назв.
Тиміш Мартиненко-Кушлянський
член Комісії з питань найменування при Київському міському голові
«Тут ми стикаємося зі ще однією проблемою спрощеної процедури. На рейтинговому голосуванні у змаганні між історичною назвою і, скажімо, вулицею Героїв Маріуполя, найімовірніше переможе остання. Йдеться не про те, щоб применшити подвиг Героїв Маріуполя, а про те, щоб знайти їм адекватне місце в топографічній тканині міста. Існує таке поняття як топонімічний комплекс. Це означає, що об’єкти на місцевості назвами доповнюють одне одного і формують єдину топографічну тканину, де містянину комфортно орієнтуватися, а іноземцю – дізнаватися щось нове»
Якщо вулиця не має історичної назви, варто враховувати інші критерії, зокрема зважати на історичний контекст місця розташування чи наявність архітектурних об’єктів, які мали культурний чи політичний вплив, дослідити ймовірність проживання видатних осіб у тамтешніх будинках тощо. Для того, аби здійснити таку кропітку роботу та прийняти зважене рішення спеціалістам точно знадобиться більше п’яти днів.
До прикладу, 15 квітня Київрада перейменувала сквер на честь дружби Києва і Москви на Теремках на сквер Героїв Маріуполя. В такому разі вулиця на честь полку Азов, який прославився відважним захистом міста і цивільних на Азовсталі, мала би логічно розташовуватися десь неподалік.
Експерти не заперечують, що назви вулиць має визначати громада міста. Завдання комісії при цьому – зібрати і проаналізувати всі доступні пропозиції, а тоді винести систематизовані дані на громадське обговорення. Натомість спеціальна процедура перейменування забирає можливість виваженого дослідження пропозицій, а відтак створює загрозу випадкових рішень.
Чому українську радянську культуру просто так не викреслиш?
Доцільність заміни назв вулиць з іменами російських діячів не викликає сумнів. Попри їхній можливий внесок у світову культуру, сама поява такої кількості російських імен в українських містах свідчить про навмисне створення єдиного українсько-російського географічного простору.
Віталій Портніков
журналіст, публіцист, політичний оглядач
«Радянська топографічна політика мала показати, що російське місто десь на півночі так само близьке киянам, як, скажімо, Харків чи Ужгород. Сьогодні дійсно варто, перш за все, пам’ятати і вшановувати тих українських діячів, які боролися і часто поклали своє життя за незалежність України. Гуляючи центром Тель-Авіва, можна помітити, що вулиці названі національним героями, зокрема діячами сіонізму. Річ у тому, що це столиця заново створеної єврейської держави, мешканці якої шанують передусім тих, хто боровся за її появу»
Не менш ніж невиправдане спрощення процедури, схвилювала киян і можливість зникнення з топонімічної карти імен діячів, які жили і працювали в Радянській Україні. Йдеться про поетів Миколи Бажана, Павла Тичини, Василя Еллан-Блакитного, акторів Амвросія Бучми та Юрія Лаврова, композиторів Костянтина Данькевича та Пилипа Козицького, червоноармійця Олексія Береста, який підняв радянський прапор перемоги над Рейхстагом та багатьох інших.
У кожного з цих людей своя історія стосунків з радянською владою. Хтось, як-от Василь Еллан-Блакитний, був українським комуністом-боротьбистом, а згодом членом КП(б)У. Поет вважався одним із організаторів українського культурного відродження в радянському Харкові. Як і багатьох інших, за це його звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі». А після природної смерті від серцевої хвороби показово засудили до вищої міри покарання. Хтось, як-от направду геніальний поет Павло Тичина, злякавшись звинувачень у «буржуазному націоналізмі», зі співця «сонячних кларнетів» став «партійно витриманим автором». У часи хрущовської відлиги Тичина виступив з осудом шістдесятників і продовжував оспівувати «героїнь соціалістичної праці».
«Українська історія – це не про тоталітаризм та військову агресію», – йдеться на сайті КМДА. На жаль, специфіка тоталітаризму якраз у тому, що він передбачає участь у своїх злочинах кожного. Тому саме рівень та умови кооперації кожної конкретної людини – письменника, поета, композитора – сьогодні має стати предметом суспільної дискусії. Така розмова не може відбутися за тиждень і аж ніяк не зводиться до голосування в застосунку «Київ цифровий».
«Чи треба вшановувати діячів української радянської культури і яким чином про них взагалі говорити – складне питання, яке не може бути вирішене голосуванням у Київраді», – наполягає Віталій Портніков. Нарівні з вивченням подвигу тих, хто ціною життя чинив спротив радянському режиму, Україні сьогодні потрібне поглиблене дослідження суперечливих біографій українських письменників. До прикладу, обговорення причин закоханості в комунізм діячів Розстріляного Відродження чи обставин ідеологічних зламів, яких зазнала українська інтелігенція в сталінські часи.
Війна стала потужним каталізатором процесів суб’єктивації України. Міська влада в персоні Олександра Бондаренка заявляє про «унікальну необхідність завершити процес дерусифікації України». Натомість професіонали в цей важливий момент закликають до рефлексії, виважених рішень і вироблення чітких та обґрунтованих принципів топографічної політики як частини ширшої міської політики.
Найпопулярніше за тиждень
Коментарі:
*Ці коментарі модеруються відповідно до наших правил ком’юніті