Читайте нас в Telegram, Twitter, Instagram, Viber та Google Новинах

Сучасне українське мистецтво переплелося з українськими реаліями в ревіталізованій промзоні Луцька.

Тут їх розміщують, годують, навчають тактичної медицини та бойової підготовки поряд з арт-об’єктами, а також щодня запрошують на заходи «Арт-батальйону» — мистецького марафону, який, за словами організаторів, триватиме аж до перемоги. Крім того, тут збирають сухпайки на фронт, формують аптечки й тактичні рюкзаки, а також запустили виробництво турнікетів і нош для бійців.

Як це стало можливо в одній установ, та як поміж арт-об’єктів навчають розбирати автомат Калашникова — дізнавалася Марина Овчіннікова.

Найбезпечніше у музеї

З Тетяною Репницькою, яка зараз координує напрямок роботи з переселенцями, ми зустрілись біля 12-метрового маятника Фуко посеред розважального центру «Адреналін Сіті». До початку 1990-х років у цих стінах виготовляли шкіркартон, з якого, зокрема, робили устілки для взуття, а вже наприкінці 00-х тут було відкрито перший у Луцьку розважальний центр з кінотеатром, картингом, спорт-ареною, батутами та боулінгом. Проте масштабні цехи колишнього заводу дозволяли на цьому не зупинятись, тож у 2018 році прямо на території розважального центру створили найбільший в країні Музей сучасного українського мистецтва Корсаків, загальною площею 7 500 кв.м.

Тетяна Репницька,
топ-менеджерка холдингу Volwest Group, яка замість бізнес-форумів тепер організовує тренінги з тактичної медицини та опікується переселенцями

«Ідея створити такий музей належить Віктору Корсаку, очільнику волинського холдинга Volwest Group (супермаркети „Наш Край“, Демидівський консервний завод, РЦ „Адреналін Сіті“ тощо). До війни в музеї було представлено понад 800 арт-об’єктів вітчизняних авторів ХХ—ХХІ століть, серед яких роботи Олександра Архипенка, Влодка Кауфмана, Юрія Іздрика та інших. Регулярно оновлювалась експозиція, проводились виставки та фестивалі. На літо було заплановане бієнале, де очікували 50 країн-учасниць. Open-call щойно завершили.


Зараз більшість найцінніших творів мистецтва сховали, а музей функціонує як локація для щоденного воєнного марафону “Арт-батальйон” – літератори, поети, скульптори та інші митці проводять майстер-класи та лекції для усіх охочих. Також на території проходить практична частина тренінгів з тактичної медицини і бойової підготовки — люди вчаться робити непрямий масаж серця на манекенах і розбирати автомат прямо посеред картин та інсталяцій. Музей служить укриттям й під час тривоги: у нас монументальні перекриття по усій будівлі, бо це промзона, але найбезпечніше — у музеї».


Віктор Корсак, чиє прізвище носить музей, згадує, що 23 лютого відбулося відкриття виставки Павла Ковача «Стіна» — організатори тоді розійшлись лише наступного дня о п’ятій ранку, саме коли у Луцьку пролунали перші вибухи.

Віктор Корсак
підприємець, засновник Музею сучасного українського мистецтва у Луцьку

«Коли все почалося, мені знадобилось півтори доби, аби прийти до тями і подумати, що робити далі. Я вирішив, що для перемоги кожен має робити те, що вміє найкраще. У нас великий холдинг, а ми хороші менеджери, тож кожен з наших напрямків тепер працює частково або повністю на потреби бійців та цивільних під час війни»

Вже 25 лютого у хостелі від «Адреналіну» ночували перші переселенці з Київської області — відтоді й до сьогодні проживання та харчування для людей, які рятуються від бойових дій, там безкоштовне.

За кілька днів стало зрозуміло, що потужностей хостелу не вистачає, адже через Луцьк до Польщі їхали тисячі українців. Чоловіки відвозили свої родини до кордону, а далі мали десь перечекати комендантську годину й відпочити дорогою назад. Дехто вирішував залишитися в Луцьку, або пожити тут довше. «В „Адреналіні“ кожного зустрічали з гарячою їжею навіть уночі — наші кухарі перший місяць чергували цілодобово», — згадує Тетяна. 

Приміщення ресторану вирішили перетворити на Центр для переселенців — там влаштували 220 ліжкомісць. Партнери безкоштовно надали піддони і ортопедичні матраци.

Таким чином, Центр для переселенців та хостел разом організували близько 400 місць, де можуть оселитися або переночувати люди. Наразі це найбільший прихисток у Луцьку: «Якось з Росії до Європи через Луцьк тікали одразу 17 кубинських студентів. Після початку війни та введення санкцій вони вирішили забиратись з Росії. Жоден інший прихисток не зміг прийняти у себе одразу всіх, тому їх направили до нас». За весь час через «Адреналін» пройшли понад 5 400 ВПО та десятки їхніх домашніх улюбленців. «Тут жили три хаскі, дві поранені вівчарки, багато котів. Одну кішку ми шукали дві доби — а вона просто заховалась у ковдрах», — коментує Тетяна.

Це була би ідилія, якби не війна

Якщо у Центрі для переселенців люди в основному затримуються на кілька днів, то хостел відведено для тривалого перебування родин з дітьми. «Хоча часто місця у хостелі не вистачає, тож доводиться селити дітей у Центрі також», — коментує Тетяна Репницька.

Може здатися, що хостел від «Адреналіну» продовжує експозицію музею, – коридори та кімнаті прикрашені оригіналами робіт українських авторів, зокрема Петра Антипа, Геннадія Юр’єва та інших. Керівниця хостелу Альбіна Освіцінська запевняє, що кожен працівник закладу може провести екскурсію й розповісти про будь-яку з картин.

Серед витворів мистецтва тут зараз мешкають 80 переселенців, з яких 18 — діти. Дитячий життєрадісний галас тут не вщухає, адже прямо у холі для малечі облаштували ігрову кімнату. Місцева мешканка Олена з міста Ворзель, чия родина приїхала сюди найпершою, розповідає, що тут стихійно влаштувався справжній дитячий садочок, де старші діти доглядають молодших і всі грають разом з ранку й до ночі. У самої Олени двоє дітей п’яти і семи років. «Молодша донька не ходила в садочок, а тут я бачу, наскільки швидше вона розвивається в компанії інших дітей», — відзначає Олена. Також для школярів та дошкільнят три рази на тиждень тут проводять майстер-класи.

Та найулюбленіше дозвілля усіх дітей, які тимчасово оселились в «Адреналіні» — це батути й гірки в самому розважальному центрі. З початку війни все не працює для відвідувачів РЦ, а функціонує лише як забавка для дітей переселенців. Дехто навіть не хоче повертатись додому, бо у рідному місті не було таких розваг, а тут усе поряд і безкоштовно.

Усі, з ким нам вдалося поговорити, розповідають про родинну атмосферу в хостелі: мешканці підтримують один одного, чергують по прибиранню і по сніданках (бо обіди і вечері готують кухарі у Центрі для переселенців) та влаштовують дні іменинника. А на Великдень мешканці організували велике спільне свято.

Жінка, яка приїхала до Луцька з Харкова навіть встигла народити тут третю дитину. «Поки мати і батько були у пологовому, старших дітей гляділи в хостелі усі разом, як у справжній родині. Після цього вони вже з трьома дітьми виїхали закордон», — згадує Альбіна Освітінська.

Це могло би виглядати як ідилія, якби не обставини, за яких усе відбувається. Окрім спільного помешкання, людей об’єднують пережиті за час війни жахіття, невизначеність майбутнього та необхідність ховатись в укриття під час тривоги.

Одна з дівчат, дев’ятирічна Кіра, підійшла до нас із пропозицією придбати пластикові кольорові каблучки — це її бізнес. Коли ми захотіли її сфотографувати, Кіра попросила зачекати й принесла свого улюбленого кота Челсі, аби позувати разом з ним. Якби не подальша розмова з бабусею дівчинки, Вікторією Батурою, було би просто неможливо здогадатись, наскільки трагічні події спіткали родину Кіри зовсім нещодавно. Отже, «Адреналіну» точно вдається головне — повернути дітям дитинство.

Історія родини з Бучі: загиблого родича
впізнали на фото зі звільненого міста 

Вікторія Батура з чоловіком, дев’ятирічним сином і 85-річною мамою (прабабусею Кіри) мешкала у власному будинку на околиці Бучі. Після 24 лютого двоє її старших доньок з родинами, а також брат Михайло із сином переїхали до них — усі вирішили, що у приватному будинку із погребом та власним подвір’ям буде легше перечекати бойові дії. Серед інших в будинку ховалися дев’ятирічна Кіра та її кіт Челсі.

Скоро стало зрозуміло, що треба рятуватися, але 85-річна жінка відмовлялася кудись їхати — мала хворі ноги й не хотіла залишати рідний дім. Вікторія Батура відмовлялася їхати без своєї мами, а її діти — без неї. Коли місто опинилося в окупації, майже весь час доводилось ховатись у підвалі через постійні обстріли. Аби діти не знудились, Вікторія читала їм вголос книгу «Гаррі Поттер і філософський камінь».

«У нас відключили воду, газ, світло. Ми брали воду з криниці й готували на вогнищі. Спали одягнуті та взуті — було дуже холодно й ми будь-якої миті мали бути готові швидко спуститись у льох.

«Ілля (дев’ятирічний син Вікторії — ред.) ще тримався, а от Кіра через постійну сирість та холод почала сильно кашляти й ми не знали, що з цим робити».

З часу, коли Буча потрапила в окупацію, члени родини виходили за межі подвір’я лише тричі. Перших два рази — аби поповнити запаси продуктів, тоді все завершилось добре. Третій раз — шостого березня — зять Вікторії, Олександр, взяв велосипед, аби провідати в лікарні свого батька — той напередодні отримав травму, коли в його будинок влучив снаряд. Брат Вікторії, Михайло, не погодився відпускати хлопця самого й також поїхав до лікарні велосипедом.

Олександр згадує той день: «Ми їхали у цивільному одязі пустими вулицями Бучі. Лікарня знаходилась в Ірпені, тож їхати було далеко. Аж раптом по нас почали стріляти прямо з житлових будинків. У Михайла влучили, він впав з велосипеда і в нього зі скроні пішла кров, але зупинятися я не міг, бо хтось продовжував стріляти. Якби я не втік, нас би там залишилось двоє мертвих».

Олександр одразу повернувся додому, так і не встигнувши попрощатися з батьком, якого не змогли врятувати після поранення у лікарні. Вдома хлопець розповів трагічну звістку про Михайла, та всі відмовлялись у це повірити. Сподівались, що йому все ж вдалося вижити та врятуватись.

Після інциденту, 9 березня, родина вчетверте і востаннє залишила будинок, обмотавшись білими простирадлами. Всього йшло 11 людей, вони мали пішки дістатися Ірпеня, а звідти — підірваного мосту через річку до Києва. На щастя, дорога була вільною і родина не зустріла нікого з окупантів. 85-річну бабусю чоловіки вісім кілометрів пронесли на руках, аж поки незнайомець на автівці не підхопив усіх і не довіз до мосту. Родина неймовірно вдячна тому чоловікові, бо інакше йти пішки довелося би ще кілька діб.

Через річку їм допомогли перебратись на піддонах, а далі на усіх чекав евакуаційний автобус до Києва. Вирішили їхати до Луцька, бо в цьому місті Вікторія мала далеких родичів. Вже на місці великій родині порадили хостел в «Адреналіні» — тут вони оселились усі разом в одній кімнаті й мешкають досі.

Вікторія Батура з сином у хостелі

На початку квітня, коли Бучу звільнили, на моторошних фотографіях з міста родичі впізнали Михайла, брата Вікторії. Він так і залишився лежати посеред дороги поряд з велосипедом.

Вікторія їздила ховати брата й все підтвердилось: той мав при собі паспорт. ЇЇ матеріа, 85-річній жінці, про смерть сина поки не сказали — бояться, що її серце цього не витримає.

Будинок родини в Бучі вцілів, проте там майже не лишилося вікон: в хати навпроти та обабіч влучили снаряди. Повертатися родина поки не планує — вдома досі небезпечно через міни й бракує комунікацій. Дітям в «Адреналіні» добре, проте Ілля дуже сумує за батьком — чоловік Вікторії військовий і служить зараз у Києві.

«Герої — ті, хто нас захищає.
А ми нічого особливого не робимо»

У Центрі для переселенців, на відміну від хостелу, атмосфера не завжди така ж дружня й доброзичлива.

«Людей багато, вони постійно змінюються, тому інциденти трапляються. Дехто п’є, хоча це у нас заборонено, дехто навіть б’ється. От той місяць, коли був заборонений продаж алкоголю, у нас був спокій», — згадує Тетяна. У Центрі завжди чергують волонтери і вночі це обов’язково мають бути чоловіки, тому що трапляється різне. Але охочих допомагати не бракує, усі хочуть бути корисними. Зокрема, мешканці хостелу активно волонтерять і долучаються вночі, самі склали між собою графік чергувань.

«Не всім у Центрі подобається, що по телевізору у нас лише україномовний контент. Дехто питав, „чого немає чогось нормального подивитись російською“. Також ми вже чули від переселенців, що „Путіна на вас нема, але він скоро прийде“, і що сюди вони переїхали лише тому, що тут допоможуть і платитимуть гроші, а інакше поїхали б до Росії», — розповідає Тетяна.

Проте таке трапляється лише епізодично, а зазвичай люди вдячні за прихисток, комфорт і добре ставлення.

Усіх в «Адреналіні» годують тричі на день безкоштовно (хоча місто годує ВПО лише обідом у школах, куди щодня вишукуються довгі черги), також прямо тут можна отримати медичну, психологічну та юридичну підтримку — ці напрямки існували в межах холдингу й до війни, а зараз лише перерозподілили ресурси в рамках теперішніх обставин.

«На харчування ми витрачаємо близько 300 000 гривень, іноді більше. Ми розраховуємо на чек по 62-65 гривень на день на людину. Якось 12-річна дівчинка підійшла до мене і сказала, що її навіть вдома ніколи так добре не годували».

Віктор Корсак додає, що їм вдається залучати гранти, допомагає багато благодійних фондів, волонтери, люди з навколишніх сіл часто привозять картоплю, моркву, раз на тиждень сюди безкоштовно привозять партію сосисок, спочатку ще надавали м’ясо. А як всього цього не вистачає, продукти беруть на складах супермаркетів холдингу, які розташовані поряд, у колишній промзоні. За словами Корсака, це стала модель і вона точно зможе проіснувати до перемоги: «Ми притомні люди, у холдингу є живі бізнеси, тому ми стараємось балансувати і розподіляти грошовий потік так, аби не втратити на ентузіазмі всього, над чим працювали 30 років».

Зараз розважальний центр по можливості повертають до життя: відновили оренду спортивних кортів, зробили платними готельні номери хостелу зі зручностями — лише за 380 грн на добу (але годують гостей все одно безкоштовно), незабаром запустять дитячий табір на території «Адреналіну».

Та з початком війни все ж довелося понести  деякі втрати. Зокрема, усім працівникам знизили зарплатню до 10 000 грн (хто отримував більше).

Альбіна Освіцінська
директорка арт-хостелу

«Як ми тримаємось? Коли бачимо людей, які приїздять на машинах з пробитим склом, в капцях, з брудними руками і замученими обличчями, то ми просто допомагаємо, несемо з дому що можемо. Такі зараз часи. Ми принаймні живемо у себе вдома, спимо у своєму ліжку. Вся війна в історіях наших людей. Вони зазвичай перших два дні мовчать, а потім починають розповідати. І ти практично переживаєш з ними весь той жах, через який пройшли вони. Герої — це ті, хто захищає нас, завдяки кому у нас є можливість жити і спати, а ми нічого особливого не робимо»

«Хіба можна армією з десятків тисяч
перемогти армію з десятків мільйонів?»

Окрім роботи з переселенцями, в «Адреналіні» в залі кінотеатру регулярно проводять тренінги з тактичної медицини і бойової підготовки. Віктор Корсак, за першою освітою хірург, сам читає теоретичну частину тренінгу, а далі до справи беруться лікарі мережі клінік холдингу, запрошені медичні інструктори НАТО та бійці, які навчають цивільних поводитися зі зброєю. Після лекцій усіх запрошують на практичну частину до залів Музею сучасного мистецтва.

Там поміж картин та скульптур навчають розбирати та збирати автомат Калашнікова, стріляти з нього, тампонувати рани, накладати турнікети, перевіряти пульс та інше.

На тренінги, окрім цивільного населення, приходить і багато військових, яким також важливо отримати навички з тактичної медицини.

Спочатку такі заходи проводили щодня, але згодом перейшли до графіка раз на тиждень. Водночас команду почали запрошувати проводити виїзні тренінги воєнні підрозділи зі всієї України — це також стало вагомою частиною роботи.

«Ми стикнулися з тим, що медикаменти на складах є, але вони просто лежать у ящиках і військові не знають, як ними користуватися. Виявилось, що аптечок у багатьох  немає, тому ми почали їх виробляти та комплектувати, а також закуповувати і укомплектовувати тактичні медичні рюкзаки», — розповідає Віктор Корсак.

За відбір лікарських засобів відповідає експертна група лікарів та військових медиків, які проводять тренінги.

На фронт передали близько 5 000 аптечок, і 400 рюкзаків, з яких можна розгорнути справжній госпіталь. До кожної аптечки додають спеціально розроблений посібник, який допомагає у вільний час згадувати набуті під час тренінгів навички.

Також тут закупили обладнання і запустили виробництво турнікетів, бо їх дуже бракувало на складах (турнікет — спеціальний джгут для зупинки кровотечі нижніх чи верхніх кінцівок). Тут кажуть, що до справи підійшли серйозно, довго обирали матеріали та фурнітуру відповідної якості та властивостей. Турнікети вже направили на сертифікацію, але це тривалий процес. (На думку Марії Назарової, бойового медика та співавторки програм підготовки з тактичної медицини Генштабу ЗСУ, усі саморобні турнікети — небезпечні, ред.). Також тут виготовляють ноші для бійців. На роботу для цього напрямку найняли двох переселенок.

Окрім іншого, завдяки мережі супермаркетів «Наш Край» та партнерству із міжнародною мережею SPAR International, тут вже було сформовано понад 21 000 сухпайків для ЗСУ, тероборони та спецпризначенців. Кожен пайок збалансований, важить лише 1200 кг та містить 3500 ккал. Також вдалося передати в кризові регіони 265 тонн гуманітарної допомоги. До роботи на складах як волонтери активно долучаються переселенці з хостелу.

Усе це — лише один приклад злагодженої та ефективної роботи задля перемоги України у Луцьку. Проте всі знають, що таких надзвичайних прикладів сьогодні десятки, якщо не сотні у кожному вільному місті України.

«Я постійно повторюю: чим думав Путін, коли починав цю війну? Хіба можна армією з десятків тисяч перемогти армію з десятків мільйонів?», — запитує Віктор Корсак.

Коментарі:

Вам доступний лише перегляд коментарів. Зареєструйтесь або увійдіть, щоб мати можливість додавати свої думки.

*Ці коментарі модеруються відповідно до наших правил ком’юніті

Newsletter button
Donate button
Podcast button
Send article button