На фронті майбутнє України сьогодні пліч-о-пліч виборюють чоловіки разом з жінками. Проте майбутніми громадянами нашої країни — дітьми — в переважній більшості опікуються жінки, багато з яких зараз переживають досвід вимушеного самотнього материнства за кордоном. Ми поговорили з українками, які встигають виховувати дітей, працювати, влаштовувати життя наново в незнайомій країні та сильно сумувати за своїми чоловіками, яких всі називають героями. Та чи не героїні вони самі?

Оксана Дутчак, соціологиня, дослідниця,
мама двох синів.
Тимчасово мешкає у Німеччині

Оксана з синами (Омелян — 8 років і Устим — 10 років) зараз мешкає у Лейпцигу, досліджуючи тему вимушеного самотнього материнства українських біженок теоретично й на практиці. Чоловік Оксани, Артем Чапай (український журналіст та письменник) вступив до лав ЗСУ на початку повномасштабної війни.

Про вимушене самотнє материнство

Про те, що чоловік піде в ЗСУ я дізналась раніше за нього, як він каже. Просто розуміла, що він не зможе інакше. Згодом і він це зрозумів, тож наприкінці лютого пішов добровольцем в армію. Я, своєю чергою, отримала дослідницьку стипендію в Німеччині, тож наприкінці березня ми виїхали за кордон і з того часу я сама з двома дітьми і собакою.

Це дуже несподіваний і дуже складний для мене досвід, тому що в моїй сім’ї обов’язки по догляду за дітьми були розподілені більш-менш рівномірно (чоловік Оксани, Артем Чапай, — автор книги «Тато в декреті» про досвід батька у відпустці з догляду за дітьми).

Ситуація, коли це все повністю падає на тебе, для мене дуже нетипова і дуже важка. Можливо, для багатьох жінок це не така велика зміна, якщо вони і раніше майже повністю займались дітьми — а така ситуація ще й досі дуже властива нашому суспільству.

Проте навіть у цьому випадку у них зазвичай була певна мережа підтримки, частіше за все з інших жінок: бабусі, сестри, подруги, сусідки, які могли у випадку чого підстрахувати. В таких випадках ситуація вимушеного самотнього материнства в іншій країні навіть гірша за самотнє материнство з будь-яких причин, але в Україні. Саме через втрату звичного оточення.

Для мене особисто критичним є усвідомлення, що ти повністю, на 100% несеш відповідальність за дітей і важко уявити, що робити, якщо станеться якийсь форс-мажор, приміром, діти захворіють, ти захворієш або собака захворіє. По суті, тобі треба тягнути на собі весь побут, а в нашому випадку це українська школа + німецька школа, в якій купа нюансів. При цьому в мене ще є свої робочі обов’язки. Це такий нон-стоп марафон, коли ти ніколи нічого не встигаєш, а допомоги немає від кого чекати.

Про досвід українських учнів у Лейпцигу

Коли почалась війна, Омелько закінчував другий клас, а Устим — четвертий. Вони обидва були ще у молодшій школі. Спочатку я ходила по навколишнім початковим школам і запитувала, куди ми можемо записатися, але просто так нікого не записували, потрібно було спершу зареєструватися на спеціальному порталі. Через два-три тижні після реєстрації ми отримали запрошення і з червня діти тут навчаються.

Система для українських дітей (принаймні у Лейпцигу) така: дітей розділяють за віком на молодших, середніх та старших, закріплюють за школою відповідного рівня, потім їм організовують спільний інтеграційний клас, де вивчають різні предмети, але основний упор робиться на вивчення німецької.

Мій старший син вже перейшов у середню школу, в них німецька два-три рази на день. Я бачу, наскільки це ефективно. Зараз у нас канікули, а після них Устим почне відвідувати деякі уроки вже у звичайному німецькому класі. До кінця року він має повністю інтегруватися до німецької школи.

Молодшому Омельку пощастило менше. В молодшій школі, куди ми отримали запрошення, чомусь немає інтеграційної програми, вони майже не вивчають німецьку. В них просто звичайна програма української школи, а німецьку викладає українська вчителька кілька разів на тиждень. При тому, що вона сама лише почала вивчати її на курсах.

Дирекція школи явно налаштована, що це все ненадовго, скоро ми повернемось в Україну, тому вчити німецьку нам не треба. Але є, наприклад, багато родин зі Сходу країни, яким вертатися просто нікуди — їм потрібна звичайна німецька школа.

У Німеччини вже є досвід з турецькими заробітчанами, яких вони завезли в 70-х роках і також створювали для них турецькі школи, але потім це дуже критикувалося і вони зрозуміли, що це неправильно, що потрібно дітей інтегрувати в суспільство, а не лишати в культурному гетто.

Про організацію життя та розпорядок дня

Зараз у нас канікули, і я цьому безмежно рада. А зазвичай підйом у нас о 6 ранку, бо о 7:15 у молодшого вже починаються заняття, а нам ще потрібно доїхати. Дорогою ми щось перекушуємо, бо на повноцінний сніданок о такій порі у мене немає сил. І ще дорогою я маю вигуляти собаку.

Коли старшого перевели в середню школу, виявилось, що вона не поряд з молодшою, а взагалі в іншому боці. В результаті він їздить туди сам двома трамваями — це також додатковий стрес, я не була готова до того, що він у 10 років вже буде сам десь їздити.

У старшого уроки починаються трохи пізніше, то він встає з нами і збирається, але виходить по окремому будильнику і їде сам до школи. А я повертаюсь додому, снідаю і у мене є кілька годин на роботу.

Об 11:50 я вже маю їхати по Омелька в школу, ми повертаємось, десь тоді повертається і старший, я їх годую, вони граються, я вигулюю собаку, намагаюсь ще щось допрацювати.

Далі десь близько 17-ї у нас починається українська школа — ми там перейшли на сімейну освіту. Якщо у чоловіка є можливість, він проводить зум зі старшим сином, а з молодшим я роблю якісь завдання, уроки. І старшому ще треба робити домашку з німецької. Потім вони граються на планшетах, щось там під’їдають, я паралельно щось роблю своє і треба вже скоріше лягати спати, бо завтра вставати о 6-й. Чому так рано починаються заняття — не знаю. Зазвичай в Німеччині, наскільки я розумію, школа починається о 7:45, о 8:00, але нам тут також «пощастило». Сусіди з дітьми зазвичай виходять з дому тоді, коли я вже повертаюсь.

Я вчу німецьку на Дуолінгво і ходжу раз на тиждень на волонтерські курси. У мене немає цілі вивчити німецьку досконало, а на побутовому рівні я вже відчуваю, що можу щось пояснити.

Про взаємопідтримку і солідарність

До Німеччини багато хто хоче потрапити саме через відпрацьовану десятиліттями систему інтеграції і підтримку, в тому числі фінансову. Моя подруга ходить на інтеграційні курси і це німецька мова 3,5 години на день 5 днів на тиждень — все оплачує держава. Я на ці курси не ходжу, бо я на самозабезпеченні і просто не маю стільки часу.

Тут також багато волонтерських ініціатив від самих німців або від української діаспори. Багато активностей для дітей, для дорослих, психологічна підтримка. Але я цим мало користуюся. Коли ми приїхали, я була підписана на чати «Допомога українцям з тваринами», «Допомога українцям з дітьми» тощо. Взаємопідтримка тут скрізь.

Про повернення в Україну

Діти хочуть в Україну, їм важко. Вони сумують за домом, за батьком. Я лише від однієї людини тут чула, що дитина не хоче вертатися. Хлопчик тут навчається у приватній школі Монтессорі, у загальному німецькому класі, і йому там страшенно подобається.

У нас з класу лише двоє не хочуть взагалі вертатися. Зазвичай це люди, які просто не мають, куди їхати назад.

Моя програма закінчується цього року, але далі у мене є можливість отримати інше більш довготривале фінансування. Там не буде прив’язки до місця, тож я не буду зобов’язана бути в Німеччині весь час. Поки у мене така установка, що ми тут сидимо до кінця навчального року, а тоді вертаємось. Це те, що допомагає дивитися вперед, але як воно буде насправді — невідомо. Дивитимемось по ситуації, наскільки це буде безпечно.

Ольга Мазур, працює у фонді «Таблеточки»,
мама Поліни (2,9 року).
Тимчасово мешкає в Ірландії

До 24 лютого Ольга і її чоловік Борис працювали фултайм, наймаючи няню для доньки Поліни. З початком війни Ольга з дитиною і мамою поїхали за кордон, а Борис пішов служити в ЗСУ.

Як опинились за кордоном

До повномасштабної війни мій чоловік працював у Кропивницькому і жив на два міста. Ми заздалегідь домовились, що поїдемо з Києва туди раптом що. Так і сталось, з нами ще поїхала моя мама. 

Можливість поїхати з України я взагалі не розглядала, але десь через 10 днів після початку війни, чоловік сказав, що це не обговорюється: «Ви маєте виїхати за кордон, тому що тут небезпечно». Я не розуміла, чому, адже у Кропивницькому було доволі спокійно. Дивилась на це якось наївно чи оптимістично. Але зрештою вирішила, що чоловіку справді буде спокійніше, якщо ми поїдемо — а поїдемо ми ненадовго. Тому, я взяла дитину, маму і ми поїхали до Польщі. Паралельно із тим Борис (чоловік Олі — прим.) пішов до військового комісаріату і записався на фронт добровольцем. 

Ми п’ять місяців жили у Польщі, винаймали там квартиру, але коли стало зрозуміло, що це швидко не скінчиться, я вирішила, що нам краще пожити в англомовному середовищі.

Поліна поки в такому віці, коли все всмоктує як губка, тож швидко вивчить мову. Мені пощастило дуже швидко через знайомих знайти житло в Ірландії, у місті Корк — а найбільш критичне питання зараз за кордоном — це житло. Тому ми сюди і приїхали. Живемо у хостів, місцевих. Є підтримка від держави.

Як організували побут

Весь цей час мені вдавалось продовжувати працювати завдяки допомозі мами. Зараз Поліна ще пішла в місцевий садок — це такий day care на три години на день. Для такого віку в Ірландії це безкоштовно. Поліні дуже подобається, а мені подобається ще більше. Нам також дуже пощастило, що для нас знайшлося місце, бо з цим непросто навіть місцевим.

На вихідних я намагаюсь бути максимально з дитиною, хоча хочеться на безлюдний острів. Але оскільки по буднях з донькою допомагає мама, у вихідні я даю їй час відпочити і майже завжди з Полею. Ходимо в магазин, на дитячий майданчик, часом в басейн, граємось.

Щодо життя з мамою у дорослому віці — я з 15 років живу сама і, звісно, це також один зі стресів, до яких потрібно адаптуватись. Мама сильно допомагає, я їй дуже вдячна, але іноді мені здається, що я живу з двома дітьми.

Про спілкування доньки з татом

Поліна дуже сумує за своїм татом. Я намагалась на її рівні пояснити, що відбувається, але їй три роки. Одним з найважчих моментів було те, що Поліна спочатку не хотіла спілкуватись із татом онлайн — у неї було відторгнення. Я думаю, у неї просто була образа. 

Мені дуже хотілось вберегти їхній зв’язок, адже вона дуже близька з татом. Тоді я попросила, аби чоловік записував на відео казки для Полі. Він почав це робити і я ставила їх перед сном.

Це дуже добре спрацювало, бо не потрібно було знаходити час, коли і чоловіку, і нам зручно спілкуватись — я могла підлаштуватись під стан доньки, впіймати влучний момент. З часом у мене сформувалась бібліотека історій, у Полі з’явились улюблені, вона просила поставити ту чи іншу. А згодом вона почала краще сприймати і зідзвони. Зараз залежить від її стану, звичайно, але потрохи вони спілкуються.

Марія Ханіна, менеджерка з партнерств в IT-компанії Quarks,
мама Даніяра (3 роки).
Тимчасово мешкає у Варшаві

Марія розлучилась з чоловіком за рік до війни, виховувати сина Даніяра їй допомагали батьки. Зараз Марія з другої спроби будує життя самотужки з дитиною у Варшаві.

Як опинились за кордоном

Останні кілька місяців перед війною мій син жив з моїми батьками в Рівному, а я працювала у Києві і приїжджала кожні вихідні. Його батько теж приїжджав раз на кілька тижнів. В перший день війни я одразу виїхала з Києва до Рівного — приїхала вже вночі через шалені затори. Кілька днів ми провели там, ніхто не розумів, що відбувається, боялися лягати спати. Стан був жахливий.

Мої батьки почали мені казати, що, мабуть, варто нам із сином їхати за кордон. Я не хотіла. Думаю, якби не син, я би взагалі лишилась у Києві, бо всі мої друзі і колеги на той момент були там. Але розуміння, що на мені відповідальність за дитину, підштовхнула до того, аби все ж поїхати у безпечне місце.

Ми приїхали до Варшави, зупинились у знайомих моєї подруги. Це сім’я поляків, у них тут 5-кімнатна квартира, вони нам надали одну з них. Люди дуже класні, дуже переймалися, дуже підтримували, ми одразу знайшли спільну мову і досі підтримуємо зв’язок.

Чому захотіли назад в Україну

Попри те, що ми добре влаштувались, мені весь час здавалось, що мене вирвали з мого життя і все, що тут відбувається — лише на фоні, а важливе і справжнє залишилось в Україні. Я дуже переймалась, як там мої батьки, друзі. Хотілося бути там, бути частиною цього всього, а не просто перебувати у спокої за кордоном. Тоді стало модно говорити про синдром провини вцілілого — мені було соромно, що я з дитиною виїхала, коли всі там у небезпеці.

Ще одним важливим фактором було моє виснаження. Вдень я проводила час із Даніяром, вирішувала тільки термінові робочі задачі або підключалась на дзвінки із командою. А ввечері, коли вкладала його спати, сідала за роботу, і працювала кожного дня до 3-4 ранку, без вихідних. 

Перші кілька тижнів було ще нормально, а потім я відчула, що моя нервова система не витримує. Віддавати сина в садок я не хотіла, бо до цього він не мав такого досвіду. Також я була не готовою до хвороб, бо і так ледве трималася. Ну і оцей крок — відправити дитину в садок — означав би визнати, що ми тут надовго і що сама війна теж надовго.

Я вирішила, що потрібен якийсь компроміс між ментальною і фізичною безпекою, тому на початку квітня ми повернулись в Україну.

І знову в Польщу

Кілька місяців ми прожили в Рівному, Даніяр там пішов у садочок. Квартиру в Києві я перестала знімати, забрала звідти свої речі. У мене почалась жорстка екзистенційна криза, бо я приїхала і побачила, що життя, за яким я так сумувала, більше не існує, все змінилося. І я вирішила, що раз так, то можливо варто все ж спробувати побудувати щось нове для нас із сином у безпечному місці.

У мене навіть з’явився азарт: наскільки я сама зможу це зробити, наскільки зможу забезпечити своїй дитині всебічний розвиток, наскільки зможу це все потягнути емоційно, морально, організаційно.

У серпні ми повернулися до Варшави. Цього разу я вже розуміла, що це не короткострокова акція, тому у мене був зовсім інший настрій та підхід. Ми орендували квартиру, Даніяр пішов у садок — звичайний польський, де всі говорять польською. Нам надали місце у державному, але він був далеко від нашого помешкання, тож ми обрали приватний поряд з домом. Мови схожі — і це був один з критеріїв, чому я обирала Польщу. Син поки не заговорив польською, але вже розуміє, що йому кажуть. Я також вивчаю мову, знайшла репетиторку, з якою ми займаємось онлайн раз чи два на тиждень.

Про організацію життя

По буднях син у садочку з 9 до 5, я весь цей час працюю. Після цього ми зазвичай можемо прогулятися. Нещодавно ще знайшла гурток з футболу, двічі на тиждень воджу його. Годину триває заняття, він там витрачає дуже багато енергії і вдома вже умовно готовий спати. В інші дні намагаюсь щось вигадувати: малювати, ліпити з пластиліну, танцювати. Або син допомагає мені готувати. 

Про складності, медицину, гроші

Найскладніше — це те, що ми лише вдвох. Є якісь друзі, багато нових знайомих — круто, що зараз тут дуже велике українське ком’юніті. Є навіть друзі, яким я можу залишити сина на вечір і десь піти по своїм справам. Але все одно по суті ми вдвох, я можу розраховувати тільки на себе. Та мені здається, ми справляємось. Тут дуже важливий мій власний стан. Якщо я емоційно виснажена, то і син на це реагує, стресує. Тому я ставлю в пріоритет своє психологічне і ментальне здоров’я — тоді і сину добре.

Мене лякає тут система медицини. У березні я пішла записати сина на плановий огляд до кардіолога і нас змогли записати лише через півтора місяця — раніше місць не було. Ми тоді повернулись в Україну, тому так і не пішли. До лікаря ми тут ще не звертались.

За кордоном є обмеження на зняття готівки: ти не можеш знімати більш як 12 500 грн на тиждень з однієї картки. Але просто платити карткою скрізь можна без обмежень. У Польщі ти просто отримуєш песель, який дозволяє жити тут до кінця серпня наступного року. Це вважається тимчасовий захист. Я подавалась на допомогу на сина, кожного місяця мені нараховують 500 злотих на польський рахунок (це близько 4000 грн). На себе я нічого не оформлювала. Батько Даніяра оплачує його садок, а решту оплачую я сама.

Про спілкування

Моїм найбільшим переживанням і страхом була самотність, що ми будемо сидіти просто вдвох вдома і нам не буде з ким поговорити. Але цей страх дуже швидко розвіявся, коли я побачила, наскільки просто тут з кимось познайомитись, якщо ти тільки маєш бажання і час.

У мене є дитина, тому можливостей для спілкування не так багато, але і з тим все виходить. Нещодавно створили додаток «Нумо Спільно» для українців у Європі, аби вони знаходили одне одного. Люди реєструються, вказують, в якому місці вони мешкають і потрапляють до ком’юніті свого міста. Там люди постійно публікують інформацію про культурні заходи, пов’язані з Україною, про акції підтримки чи протесту, а також люди просто пишуть про себе, якщо хочуть з кимось познайомитись. Я зареєструвалась у додатку одразу щойно він з’явився, написала про себе пост, і багато людей відгукнулися, додалися до мене в Інстаграм, з деякими ми вже зустрілися по кілька разів. Люди дуже мені імпонують, не було такого, що під час зустрічі я розчаровувалась.

Щодо спілкування Даніяра з батьком — зараз вони щосереди зідзвонюються у Телеграмі. Звісно, з трирічною дитиною важко підтримувати повноцінний діалог, він часто просто показує якісь свої іграшки, але чоловік намагається, а я дуже це підтримую. Наше розходження було дуже мирне, тому на їхнє спілкування це жодним чином не впливає.

Чим подобається Варшава і коли назад в Україну

Мені подобається Варшава, вона нагадує Київ, але з дуже класним транспортом. Немає маршруток, лише автобуси і трамваї, все чисто і зручно. Є нічні автобуси, тобто вночі ти також не мусиш викликати таксі, на відміну від Києва. Звісно, зараз це неактуально через комендантську годину.

Чи готова я повернутися в Україні та від чого це залежить — не знаю. У мене зараз немає відчуття, що там безпечно. Навіть якщо завтра підпишуть мирний договір, я не впевнена, що одразу повернуся. Всі розуміють, що Росія так і залишиться неадекватним сусідом і ніхто не знає, чи не порушать вони певних домовленостей, навіть якщо такі будуть досягнуті. Тобто, поки війна — точно ні, і навіть після цього — я не впевнена. Все залежить від того, наскільки довго буде тривати війна. Якщо усе це буде тривати два-три роки, наприклад, зрозуміло, що за цей час у нас уже буде тут своє життя і невідомо, чи ми захочемо і, чи зможемо це життя тут залишити.

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.