Раніше ми вже публікували історії українок, які опинились самі з дітьми за кордоном. Друга частина матеріалу — про дружин військових, які залишились в Україні з дітьми попри тиск оточення.

Марія Артеменко, засновниця і керівниця фонду «Клуб Добродіїв»,
мама Соломії (2,2 року).
Залишилась у Києві

Марія не припиняла працювати з першого дня війни, керуючи роботою благодійного фонду з евакуації в Ужгороді сама з дитиною на руках. За останні вісім місяців фонд виріс у п’ять разів, а допомогу отримали понад 35 000 дітей. Чоловік Марії, Олександр Тодорчук (засновник руху UAnimals), пішов добровольцем у ЗСУ в середині березня.

Про початок війни

В перший день війни ми з донькою, чоловіком та нашим собакою поїхали в Ужгород, ближче до кордону. Там оселились в готелі, де не було ані кухні, ані можливості якось облаштувати побут. Та з житлом тоді було складно й ми не знали, скільки доведеться тут залишатися.

Через кілька тижнів, коли всі зрозуміли, що це швидко не скінчиться, Сашко вирішив записатися добровольцем до лав ЗСУ. Я тоді відчувала паралельно дві сильні емоції. Перша — що я дуже пишаюся своїм чоловіком. Це його крок, це про нього і якби він не зробив якоїсь активної дії, то у мене, можливо, виникло би запитання: «А як ти відстоюєш ті цінності, які ми разом з тобою регламентуємо?». Але паралельно я відчувала роздратування, що залишаюсь сама з маленькою дитиною і собакою. Адже в обітниці ми домовлялись ніколи одне одного не залишати. Проте я, звісно, його підтримала і зробила все, аби підготувати до від’їзду.

Сашко поїхав на навчання, а для мене почалися два місяці на межі фізичних можливостей.

Про побут під час вимушеного (не)самотнього материнства

Я була в чужому місті, в готелі, без чоловіка чи будь-якої опори із величезною відповідальністю за Соломію, собаку і фонд. 

Але, згадуючи той період, я розумію, що не сприймала себе як самотню маму. Сашко вирішував багато побутових питань віддалено. Наприклад, коли ми з Соломією разом захворіли і в обох була температура 39, він допомагав викликати лікаря. В той самий час, коли я не могла вигулювати Ґанді, він знайшов вигул для собак в Ужгороді і все організував. Ми з ним весь час тримали емоційний контакт. Це маленькі деталі, але велика підтримка.

Також в Ужгороді Соломія вперше пішла в садочок. До війни у нас були няні, бабусі, дідусі. Шукати няню в Ужгороді ми були не готові, тому вирішили спробувати садочок і це дуже класно спрацювало. Соломія дуже любить спілкуватись, взаємодіяти і в садочку їй сподобалось. Для мене це була можливість перепочити, попрацювати, іноді поспати. Але, як всі діти, Соля почала часто хворіти, тому садок не завжди рятував.

Якщо з садком не виходило, я працювала, поки Соломія спала, на майданчику у месенджерах розв’язувати якісь питання. В готелі у нас була лише одна кімната, тож я розмовляла на підлозі у ванній, щоб не розбудити маленьку.

Найгірше було зі сном. За свої 2,2 року Соля всього кілька разів спала всю ніч поспіль.

В Ужгороді було ще гірше, ніж вдома, мені здається, бо весь мій психологічний стан і ті події відображались на ній. Бувало, що я кілька днів поспіль сплю по пару годин, і то з Соломією на руках.

Про рішення не їхати за кордон і повернення в Київ

Ще з початку війни і досі на мене тиснуть щодо того, що я маю з Соломією виїхати за кордон: «Марічко, твоя головна задача — вберегти дитину». Але якщо я поїду за кордон і буду там супер нещаслива, то навряд чи це буде добре для Соломії. Я себе багато місяців почувала поганою мамою через те, що прийняла рішення залишатися, а нібито правильне рішення — виїжджати. Але час показує, що правильне рішення — це те, яке підходить тобі.

В травні ми з Соломійкою та Ґанді повернулись у Київ. Тут у нас є можливість інколи бачитися з Сашком. Зараз через часті нальоти ми переїжджаємо за місто. Ми трансформуємось, але є певна константа — ми адаптуємося разом і приймаємо рішення разом, залежно від ситуації. Ми з обох боків докладали зусиль для того, щоб бути поруч. А могли не докладати.

Я особисто абсолютно ні про що не шкодую, навіть якщо завтра в наш бік полетить бомба. Ми обрали жити тут і зараз найближче одне до одного.

У Києві Соломія також пішла в садок, зараз ми шукаємо няню, є підтримка від рідних. Тут я на свому місці, поряд з командою фонду, ми робимо важливі для країни речі — допомагаємо дітям, а отже дбаємо про майбутнє України.

Анна Романова, в минулому баєр,
мама трьох дітей, дружина загиблого військового.
Мешкає у Луцьку

Анна — багатодітна мама (Тимур — 10 років, Настя — 3 роки, Ілля — 1,4 роки). Вона мешкає у Луцьку. До війни мала власний магазин дитячих речей, працювала баєром, а також запустила онлайн-курс з цієї справи. Чоловік Анни, Андрій Романов, пішов захищати Україну з першого дня війни і загинув у березні, під час деокупації Київської області.

Остання зустріч

Ми з чоловіком до останнього не вірили, що почнеться війна. Багато наших друзів вже з січня збирали речі, а ми казали, що це дурниці, що на дворі 21 століття — яка війна? Але одного дня я все ж прийшла до Андрія обговорити план дій про всяк випадок. Він сказав: «Ну що, я вас вивожу кудись, а сам туди». Я кажу, куди «туди»? А він відповів, що не буде сидіти і дивитись, склавши руки, як це все відбуватиметься.

Ніч з 23 на 24 лютого в нас була «весела», бо молодший син не спав і ми по черзі його колихали. Андрій пішов спати до Насті, нашої доньки, я попросила зробити так, аби вона мене зранку не будила. Але прокинулись ми не від Насті, а від вибухів. Зустрілися в коридорі, Андрій сказав «почалося», і після того ми майже не спілкувалися. 

Ввечері Андрій відвіз нас до знайомих у село на Івано-Франківщині, з нами також поїхали мої родичі. Одразу звідти Андрій поїхав у Київ. Це була наша остання зустріч.

Про найважчий період

В тому селі ми прожили два тижні, далі мама з сестрою поїхали до Польщі, а я з малими до Івано-Франківська. За кордон я вирішила не їхати, бо Андрій був дуже проти — хотів приїхати до нас раптом що.

Андрій воював у складі добровольчого батальйону, його призначили командиром Волинського підрозділу. Він мав приїхати до нас у Франківськ наприкінці березня, я дуже на це чекала. Але на якийсь час він перестав виходити на зв’язок, аж раптом у себе на порозі я побачила його брата, який взагалі-то жив у Львові. Я одразу все зрозуміла.

Далі були переїзди, вшанування, похорон. Діти весь цей найважчий час були зі мною, наймолодшого Ілюшу я не припиняла годувати груддю. З одного боку, діти поруч не дали мені зовсім розкваситись, але з іншого оці найважчі перші дні, коли хочеться плакати, кричати — я не могла собі цього дозволити, бо я весь час була з дітьми.

Пам’ятаю, я банально не розуміла, як тепер мені вкладати дітей спати. Завжди одного з молодших вкладав Андрій, а іншого я. У Франківську я жила сама і якось справлялась, але тоді, мабуть, я весь час думала, що треба прожити ще один день, і ще один, і ще, але це все мало одного дня закінчитись, мав приїхати Андрій на якийсь час, тому я казала собі зібратись, аби протягнути ще трошки. А коли його не стало, то цьому всьому не було видно ні кінця ні краю. Я більше не мала на кого і на що чекати, не мала, заради чого і як далі жити. Я довго не могла зібрати себе до купи, було надзвичайно складно обслуговувати дітей в той час. 

Перший місяць зі мною жив брат Андрія, але це більше було не для допомоги, а для підтримки, бо ми тоді розуміли одне одного так, як ніхто нас не розумів. Перший час я старалася віддавати Тимура і Настю сестрі й мамі, а сама залишалась лише з Ілюшою.

Коли найважчий перший місяць пройшов, брат Андрія повернувся до себе додому, а до мене переїхала мама. Це була величезна допомога, з одного боку, але й дуже напружений час. Мама є мама — вона переживала, що я закриваюсь у собі, просила з нею поговорити. А я не хотіла дивитись, як вона поряд плаче від моїх розповідей, мені би це точно не допомогло. Через місяць ми домовились роз‘їхатись, бо мені потрібно було вчитись жити самій.

Після цього я найняла няню для Ілюші, а Настя пішла в садок — так і пройшло наше літо. Хоча я зараз згадую усе це як в тумані.

Про час, який лікує

Коли Андрій загинув, я багато питала у тих, хто також колись втратив кохану людину, коли мені стане легше, чи зможу я взагалі жити далі. Мабуть, я сподівалась почути щось на кшталт «почекай рік і стане краще». Але ніхто такого не сказав, всі відповідали, що буде погано і далі, просто по-іншому. 

Проте я можу сказати, що час дійсно лікує, якщо людина хоче, аби їй стало краще, а не прагне назавжди залишитись у ролі жертви. Вже пройшло сім місяців і мені зараз легше, ніж було спочатку. Не скажу, що все пройшло, але вже краще. Коли мене зараз питають, як пережити втрату коханого — адже війна триває і постійно гинуть чиїсь найдорожчі люди — то я кажу, що ви маєте зараз максимально всю свою силу зібрати докупи, зчепити зуби, перечекати, перетерпіти перший місяць — він найважчий. А далі доведеться зробити вибір: намагатись жити далі чи продовжити себе жаліти. Я свій зробила.

Я почала робити все, аби мені стало добре. Будь-що, будь-яку дрібницю, якщо вона мені якось допоможе, навіть на короткий період, на сьогодні, на цю годину — я піду і зроблю це. Для себе.

Зараз мені хочеться, аби до мене ставились як до нормальної людини. Не удавали, що нічого не сталося, але й не дивились на мене просто як на вдову. У мене є багато інших ролей, окрім цієї.

Допомагаючи іншим, допомогла собі

Я багато років працювала баєром (людина, яка допомагає купувати речі за кордоном і доставляти в Україну). Перед війною запустила власний онлайн-курс, який пройшли близько 50 людей. Але після 24 лютого я вже не змогла повернутись до цієї діяльності. Зараз я акумулюю сили, аби наважитись втілити нову ідею, але за час війни я все ж реалізувала один проєкт, хоч і випадково.

Я перебирала дитячі речі, з багатьох вони вже повиростали, змінився сезон. І я виставила дещо в Інстаграм, запитала, кому щось з цього треба. Я швидко все роздала, але мені продовжували писати. Я почала закидати сторіз про те, що ось, потрібні такі-то речі, може хтось має. З часом я геть заплуталась, хто що мені передав і для кого. Тоді створила групу в Телеграм «MOM2MOM», аби мами самі між собою домовлялись і передавали одна одній речі. Якось так воно і пішло, група досі дуже активна.

Звісно, було приємно дати чомусь старт і дивитись, як воно розвивається вже без тебе.

Про компенсації від держави

Андрій пішов служити не за призовом, а в добровольчий батальйон. Їх мали саме після того завдання офіційно прийняти в ЗСУ, до розвідки. Можливо через це ми досі не отримали ті 15 мільйонів гривень, які обіцяє держава родинам загиблих героїв. Цим займається батальйон, нещодавно я зібрала всі документи, але поки нічого.

Наша Волинська облрада одразу після загибелі Андрія виплатила 100 000 грн на сім’ю: це ми з дітьми, а також мама і тато Андрія. Поки це все.

Похорон і кремацію оплатив і організував батальйон, ми платили лише за панахиду.

Про решту пільг мені ніхто не казав, а я сама не цікавилась. Мабуть, треба бути активнішою в цьому плані, але поки не можу на це наважитись.

Про підтримку

Кажуть, коли Бог щось забирає, то щось дає натомість. Якщо це так, то саме тому я познайомилась з дівчиною Настею на ґрунті спільного горя. Я побачила в Інстаграмі через спільних друзів, що у неї та сама ситуація, що й у мене, написала і з того часу ми почали спілкуватися. Ми разом проходили усі етапи проживання горя, дуже розуміли одна одну і нам весь час було про що поговорити. Згодом з’ясувалося, що нас об’єднує не лише спільне горе, але і просто багато спільного, зокрема, почуття гумору, інтереси. Зараз я можу стверджувати, що це моя найближча подруга і таких стосунків із друзями я не мала ніколи.

Мені взагалі пощастило з підтримкою. Чоловічу роботу (а ми живемо в приватному будинку і такої роботи завжди багато) допомагають виконувати друзі Андрія. Якщо мені щось треба, я дзвоню одному, а він вже всіх збирає, вони приїжджають і все перекопують, наприклад. Якщо потрібна якась допомога по хатнім справам, я прошу маму або бабусю. Посидіти з Настьою завжди може моя сестра, для Ілюші є няня. Підтримки мені вистачає.

Анастасія Кулик, педагог,
мама Ярини (3,9 років).
З початку повномасштабної війни мешкає під Борисполем

Анастасія працювала вихователем у приватному дитячому садку до війни й виховувала доньку. Чоловік Анастасії чотири роки служив в АТО, тож його з першого дня мобілізували в ЗСУ як резервіста. Пара побралася цієї весни, на 10-ту річницю власних стосунків.

Про початок війни

Війна для нас почалась далеко не 24 лютого — ми та сім’я, для якої вона буквально триває вже вісім років. 

З перших п’яти років наших з чоловіком стосунків тільки найперший був спокійним, коли ми як підлітки зустрічались, а далі було чотири роки військової служби та війни. Він пішов за контрактом і потрапив в АТО. Після цього декілька років пішло на те, аби повернутися до нормального життя. 

Але згодом народилась Ярина і життя почало максимально налагоджуватись, з’явилась певна стабільність. Та не так склалось, як гадалось.

До 24 лютого ми орендували квартиру в Борисполі. Чоловіку телефонували з військового комісаріату за декілька тижнів і за кілька днів — казали нікуди не виїжджати, бути на зв’язку, бо може бути різне. Але тривожних валіз я не збирала, мені здавалось, що цього просто не може статися, це не вкладалось в рамки здорового глузду. В принципі, це відчуття переслідує мене останні 8 місяців. Але чоловік зібрав наші документи заздалегідь, він був готовий.

Щойно все почалось, чоловік завіз нас із донькою в село до моїх батьків, і вже о дев’ятій ранку їхав зі своєї військової частини на війну.

Про чоловіка на війні

Ще коли він служив в АТО, я часто його не бачила тривалий час, сумувала. Але для мене нелогічно щось заперечувати — це його особистий вибір. І я намагаюсь дивитись на це більш відсторонено, ніж егоїстично. Якщо кожен буде відмовлятись іти воювати, нас буде нікому захищати. І якщо є навчені люди, які вміють воювати, то хай краще вони цим займаються, аби усе було ефективно. В мене немає вибору чи морального права щось забороняти. Воно мало бути так.

Чому не поїхали за кордон

Я ще за перші декілька місяців втомилась пояснювати, чому я не збираюсь їхати за кордон. Мені весь час закидали, що я поводжусь нерозсудливо. Але я розумію, що мого ресурсу просто не вистачить на те, аби залишитись самій з дитиною десь в незнайомому місці. За кордоном, сама, без можливості повноцінно працювати, без знання мови — морально і психологічно я би цього не витримала. А тут я поряд з батьками, вони дуже допомагають, я теж можу їм в чомусь допомагати. 

І ще я приймала рішення, виходячи з того, де я можу бути корисно. Тут я знаю, що можу закривати якісь волонтерські запити, можу працювати, допомагати чоловіку (наприклад, ми купили авто, зібравши кошти на це разом з друзями). Я би не змогла цього зробити за кордоном. Жодного разу я не пожалкувала про своє рішення.

Про Бориспіль під час окупації Київщини

Коли тільки все починалось, чоловік казав, що військові впевнені, що Київщину і сам Київ росіянам взяти не вдасться, вони просто не зможуть. Коли мій чоловік приїхав на фронт, то сказав: «Настя, я думав, що ми будемо бігти на них, як під час АТО, з голими руками і автоматами, а виявилося, що все набагато краще». Їхня бойова частина була дуже підготовленою до війни. Він мене заспокоїв, що ані Київ, ані Київщину не візьмуть.

Бориспіль виявився доволі безпечним куточком Київської області. Тільки раз щось прилетіло і трошки пошкодило вікна. Але ворожі війська у нас тут були. Тікати тоді вже було пізно, бо з Харківської траси йшов наступ. І я вирішила, що поставлю у більшу небезпеку себе і свою дитину, якщо зараз буду шукати машину, незрозумілими дорогами добиратися незрозуміло куди, незрозуміло де ночувати. Я вирішила залишитись, мій чоловік мене у цьому підтримав. Для верхньої частини Київщини, звісно, рішення було б іншим. Там було дуже багато втрат серед цивільного населення і суттєва небезпека.

Тепер, знаючи, які жахи війни переживали люди, я просто не маю права казати, що нам тоді було страшно. Але було добре чути, як за 15-20 км від нас ідуть бої. Кілька перших місяців ми просто не виходили з двору.

Про весілля під час війни

Ми планували одружитися давно. Хотіли просто розписатись і поїхати кудись в Європу на медовий місяць. Але спочатку нам завадив ковід. Цього року ми вирішили, що ця весна точно для нас і тягнути немає куди. Але сталося як сталося. 

Десь у березні я йому написала: «Привіт, ти взагалі збираєшся зі мною одружуватись?». Він відповів: «Поки ні, бо я зараз снідаю». І десь через місяць ми вже разом обирали сукню, взуття, збирали мені образ. Він сказав, замовляй, бо я через два дні буду вдома і поїдемо одружуватись. Ми хотіли побратися у свою символічну дату — 19 квітня, на 10-ту річниця наших стосунків. Але вийшло трошки пізніше, у травні.

Також був раціональний погляд: у нас дитина, а це війна, і в разі чого ми залишаємось принаймні в якійсь безпеці. Не хочеться про таке думати, але вдома вдвох ми доволі прямолінійні. Ніхто не знає, що може статися, потрібно бути готовими хоча би заради дитини.

Про спілкування Ярини з татом

Я максимально спокійно пояснювала дитині те, що відбувається, і чому наше життя трохи змінилося. Вона, наприклад, мене запитувала, чого в інших тато повертається щодня додому, а в нас ні. Я пояснювала, що є військові, показувала різні відео, казала, що вони нас захищають. Якби не було так багато наших військових — а це все чиїсь тати, дідусі, братики — ми би зараз жили у великій небезпеці, не могли би просто гуляти і радіти. А зараз, коли мені самій буває сумно, донька підбадьорює мене тим, чим раніше підбадьорювала її я: «Мама, ну будь дорослою. Тато працює, щоб ми були у безпеці».

Ярині дуже не вистачає тата, до війни вони багато часу проводили разом. Зараз всі малюнки потрібно показати татові, все, що вона ліпить із пластиліну – вона ліпить лише для тата. Все, що в Яри виходить – цьому її навчив тато. Ми з чоловіком домовились, що він час від часу записує для неї голосові повідомлення, щось розповідає коротеньке і я їй це вмикаю, якщо Яра починає сумувати. Кожного вечора, якщо вдається, вони обмінюються голосовими повідомленнями.

Про роботу і майбутнє

Я все своє свідоме доросле життя працювала з дітками дошкільного віку, навчалась на дефектолога. До народження дитини я працювала майже без вихідних — це було моє життя. З декрету я вийшла, коли Яринці було 2 місяці. А коли доньці виповнилось два роки, я віддала її в садочок, де працювала сама, але до іншої виховательки.

До Ярини я ніколи не думала змінювати напрямок діяльності, хотіла розвиватись у цьому. Але виявилось дуже складно працювати в тому ритмі, в якому я звикла, маючи дитину і підлаштовуючись під неї. Я почала дуже вигорати, тому що у мене і вдома дитина, і на роботі діти. Не вистачало часу ні на що, окрім дітей. А я дуже люблю книжки, пишу вірші. На все це потрібен час.

Коли почалась війна, з різних причин мені довелось звільнитися і я зрозуміла, що, мабуть, далі буду пробувати себе в чомусь іншому. З педагогікою ми залишаємось хорошими друзями, але я поки не планую до неї повертатись. Також і життєві пріоритети змістилися – зараз я намагаюсь робити лише те, що хочу, не силувати себе й не картати, якщо десь щось неідеально.

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.