Фемінізм у найширшому своєму значенні є «радикальним твердженням, що жінки — теж люди». Однак за півтора століття свого розвитку феміністичний рух зазнав значних трансформацій і нині охоплює різні течії та ідеології, які часом навіть конфліктують одна з одною. Тож чи інші ідеї зовсім необов’язково поділяються всіма її представницями.

Ірина Стасюк підготувала гід напрямками феміністичної думки.

Хвилі фемінізму

Спершу торкнемося періодизації на часовій шкалі. Протофеміністичні твори можемо знайти навіть у давні часи, та емансипація жінок як організований політичний рух починається приблизно з середини ХІХ століття — це період, знаний як перша хвиля фемінізму. Його кульмінація — це суфражизм, рух за рівні виборчі права. Нова Зеландія, тодішня британська колонія, першою дозволила жінкам голосувати на виборах — у 1893 році. Деяким іншим країнам знадобилося значно більше часу, щоб гарантувати це право: Швейцарія «чекала» до 1971 року, Ліхтенштейн — до 1984-го.

Ба більше, деякі суфражистки спиралися на гендерні стереотипи у своїй риториці — мовляв, жінки ніжніші й відповідальніші, тож їхня участь у політиці матиме позитивний вплив. А серед американських активісток був поширений расизм: під суфражизмом вони мали на увазі передусім виборче право для білих громадянок, їх ображало, що чорні чоловіки отримали це право раніше.

Велика Депресія та Друга світова війна сповільнили рух, образ жінки в Америці 1950-х — це переважно усміхнена домогосподарка. Та в 1960-х роках починається друга хвиля фемінізму. У США її підштовхнула боротьба за права темношкірих, і часто ці два рухи зливалися в один. 

Одночасно продовжуючи виборювати базові політичні права (так, у Франції жінки не могли влаштуватися на роботу без дозволу чоловіка аж до 1965 року), феміністки другої хвилі почали глибше переосмислювати гендерні ролі в родині, на роботі, у творчості, в сексуальному житті, народженні та вихованні дітей.

З’являється розуміння того, що дискримінація просотує також і приватне життя жінки, і що усталені ролі в родині та стосунках — частина всієї системи пригноблення. Відображенням цієї ідеї став слоган «Особисте — це політичне». Безперечний бестселер того часу — «Загадка жіночності» Бетті Фрідан, книга, продажі якої у 1960-х вимірювалися мільйонами і яка, відповідно, здійснила значний внесок у популяризацію фемінізму — принаймні серед своєї аудиторії, білих домогосподарок середнього класу.

На кінець століття жінки вже користувалися значними здобутками емансипації, й думка про те, що всі необхідні права вже виборено, і навіть те, що фемінізм зайшов надто далеко, була доволі поширеною. Цю ідею підживлювала риторика радикального фемінізму, наприклад, так звані секс-війни 1980-х років — палкі дискусії щодо прийнятності порнографії, проституції, трансгендерності, садомазохізму. Окремі групи феміністок обстоювали ідеї сепаратизму — обмеження контактів із чоловіками та лесбійство як ідеологічний вибір. Під кінець 80-х у масовій свідомості сформувався карикатурний образ феміністки як маскулінної лесбійки з неголеними ногами, яка ненавидить чоловіків.

Тож третя хвиля виникає на початку 1990-х великою мірою як реакція на кризу другої хвилі. Феміністки нового покоління орієнтовані на інклюзивність, на прийняття різних практик та ідентичностей: право бути жіночною або ж здійснити гендерний перехід, вдягати хіджаб або мініспідницю, бойкотувати порно чи, навпаки, зніматися в ньому. Вони не цураються високих підборів і рожевої помади, — а також інших атрибутів, які раніше асоціювалися з гендерним конформізмом. Одна з ключових фігур третьої хвилі Джудіт Батлер заявляє, що фемінізм не має прив’язуватись до біологічного жіночого тіла, і пропонує розділяти стать і гендер.

У ХХІ столітті набуває популярності термін «бодіпозитивність». Виникають масові кампанії проти сексуальних домагань. Ми найкраще пам’ятаємо рух #MeToo, однак ще у 1991 році знаковим процесом була справа Аніти Гілл, американської юристки, яка звинуватила свого керівника у сексуальних домаганнях, після чого схожі історії розповіли й інші жінки.

Ліберальний фемінізм

Мейнстрімний, або ліберальний фемінізм починається з першою хвилею.

Цілі руху досягаються просуванням інтересів жінок через політичні реформи та законодавство.

На противагу соціалістичному фемінізму, який розглядає людину через соціальний контекст, ліберальні феміністки вірять в особистий вибір: наприклад, жінка займається сексроботою, бо сама так вирішила, а не через безвихідне фінансове становище чи інший системний примус. Передбачається, що юридично маючи рівні права, жінка сама відповідальна за свій добробут, кар’єру і щастя. Це фактично феміністичне прочитання «американської мрії», яке повсюдно бачимо в масовій культурі: образ сильної талановитої панянки, яка ліктями пробиває собі шлях нагору.

Ліберальний фемінізм зазвичай виносить за дужки, а то й заперечує біологічні відмінності між статями. Цю ідею можна зустріти у книзі Симони де Бовуар «Друга стать», де припускається, що якби дівчатка виховувалися, як хлопчики, то не відрізнялися б за фізичними параметрами. Однією з реакцій на це стало таке відгалуження, як фемінізм відмінності, який керувався принципом «різні, але рівні».

Критикині — радикальні, інтерсекційні та соціалфеміністки — вважають, що ліберальний фемінізм обслуговує передусім інтереси білих гетеросексуальних жінок західного світу, бо лишає поза увагою системні нерівності, класові та расові розрізнення. Жартують, що ліберальні феміністки несуть «тягар білої жінки». Так, белл гукс звертала увагу на те, що досягти рівності з чоловіками неможливо, якщо чоловіки самі не рівні між собою, — таким чином, мейнстрім бореться за «рівність» лише в межах одного привілейованого класу.

Радикальний фемінізм

Цей напрям розквітає за другої хвилі. Він розглядає патріархат як первинну та найдавнішу форму пригноблення. Тож саме експлуатацію жінок вважає засадничою формою несправедливості — відповідно, подолавши патріархат, люди будуть звільнені.

Радикальні феміністки першими підіймають питання домашнього і сексуального насильства, об’єктивації жінок, права розпоряджатися власним тілом (слоган «моє тіло — моє діло»), просувають ідею того, що політичне просотує всі вияви приватного життя. Зокрема, вводиться поняття «культури зґвалтування», тобто не просто окремих випадків сексуального насильства, але нормалізації — виправдання та створення передумов — цієї практики у суспільстві.

Представниці радикального фемінізму загалом негативно ставляться до секс-індустрії, порнографії та БДСМ-практик як таких, що об’єктивують жінок та чинять насильство. Одна з найважливіших мислительок другої хвилі Андреа Дворкін, зокрема, вважала порно теорією, яка готує чоловіка до практики — зґвалтування. Опонентками у цьому питанні ставали секспозитивні феміністки, одна з яких, Жермен Ґрір, опублікувала бестселер 1970-х «Жінка-євнух», що оспівував жіночу сексуальність.

Часто радикальний фемінізм наполягає на важливості біологічних відмінностей між чоловіками і жінками. Досвід жінок засадничо інакший, хоча б завдяки репродуктивній функції. Звідси випливає доволі поширена у цьому русі трансекслюзивність — нерідко можна натрапити на заяви про те, що трансгендерні жінки не мають права називатися жінками і є «зрадницями» своєї статі. Такі думки, наприклад, поділяє письменниця Джоан Роулінг. До феміністок з такими поглядами застосовують абревіатуру «терф» (trans-exclusionary radical feminist), хоча самі вони вважають її образливою і надають перевагу визначенню «гендерно критичні».

Водночас у працях радфемок можна зустріти й пропозиції повністю усунути статеві та гендерні відмінності. Так, Шуламіт Фаєрстоун у «Діалектиці статі» змальовує феміністично-технологічну революцію, яка звільнить жінок від біологічного народження дітей (вразливість жінки під час вагітності та пологів, вважає авторка, уможливлює домінування чоловіка) та переадресує їх виховання окремим працівницям. Цю книгу вважають передвісницею кіберфемінізму.

Радикальні феміністки запам’яталися активною діяльністю: вони влаштовували гучні акції прямої дії, організовували притулки для біженок і кризові центри для постраждалих від насильства. Хоча провокативність деяких жестів зробили радфему не надто привабливий образ у медіа, чимало хто вважає, що саме такої революційної палкості та згуртованості бракує сучасному фемінізму, який здебільшого перейшов в онлайн.

Соціалістичний фемінізм

Цей напрям оформлюється у 60-70-х роках разом із появою руху нових лівих. Соціалістичний фемінізм наполягає, що стосунки в патріархальній родині побудовані так само, як і капіталістичні економічні відносини. Послідовниці цієї течії не вважають патріархат єдиним ворогом жінки — він є одним із проявів соціального пригноблення. Відповідно, жінка утискається на кількох рівнях — з боку і капіталізму, і патріархату.

Таким чином, надання жінкам рівних політичних прав є недостатнім. Жінки належать до категорій осіб, найбільш вразливих до економічних і соціальних нерівностей. Не маючи ресурсів, жінка просто не зможе скористатися своїми правами.

Водночас ця діяльність має грошовий вимір: уявімо чоловіка, який працює і має час лише щоб замовити прибирання та доставку готової їжі — від партнерки він отримує все це безкоштовно. Скажімо, він її забезпечує, однак його позиція лишається владною, віддані партнерці гроші розцінюються не як компенсація за її внесок, а радше як щедрість. При цьому велика кількість жінок суміщає офісну та хатню роботу, і це не вважається подвійним навантаженням.

Гендерний розрив в оплаті праці також у фокусі цього напрямку. В Україні жінки отримують приблизно на 20% менше, ніж чоловіки. Це не лише різні зарплати на аналогічних посадах, але й глибші системні нерівності. Так, в описі вакансії радше буде вказано «прибиральниця», а не «прибиральник». Шефкухарем у дорогому ресторані вірогідніше буде чоловік, у той час, як готуватиме у шкільній їдальні жінка (образ геніального шефа-чоловіка досі міцно вкорінений у масовій культурі, про що свідчать останні фільми The Pig, The Menu і Hunger).

Близькі погляди сповідує анархофемінізм. Оскільки анархізм протистоїть усім формам владних відносин, дехто вважає його феміністичним за визначенням.

Інтерсекційний фемінізм

Інтерсекційність постає з третьою хвилею фемінізму. Простий поділ на чоловіків і жінок не відображає реалії дискримінації. Інтерсекційні феміністки пропонують розглядати перетин різних форм пригноблення на основі статі, гендеру, класу, раси, сексуальної орієнтації, віку, релігії, стану здоров’я. Такий підхід навіть виходить за межі фемінізму, адже показує різницю привілеїв між, скажімо, білою керівницею успішної компанії та ВІЛ-позитивним чорношкірим бездомним чоловіком.

Сам термін запровадила у 1989 році американка Кімберле Креншоу, і його використання починається від прагнення змінити маргінальне становище чорних жінок у феміністичному русі. Почуваючись непрезентованими у мейнстрімному фемінізмі, чорношкірі американки ще раніше намагалися розробляти теорії вуманізму та чорного фемінізму як течій, які б враховували їхній особливий досвід.

Прикладом того, як розділення різних форм дискримінації ігнорує реалії, був судовий позов п’ятьох чорних жінок проти компанії General Motors у 1976 році. Суд врахував, що на фабриці працюють чорні чоловіки, а отже расової дискримінації немає, і окремо — що серед офісних працівниць є білі жінки, що свідчить про відсутність гендерної дискримінації.

Такий закид може бути адресований, наприклад, чоловіку, який займається менсплейнингом, — зверхньо пояснює жінці речі, які вона краще знає зі свого досвіду. З початком російського вторгнення українці почали вживати поняття «вестплейнінг» — поблажливі повчання людей західного світу щодо політичних реалій Східної Європи.

Інтерсекційності закидають створення «ієрархії пригноблення», в якій, мовляв, найбільше співчуття має отримати найбільша жертва. Часто це критика з боку правих консерваторів (від яких походять жарти про «чорну трансгендерну лесбійку з інвалідністю»), але не тільки.

Трансфемінізм

Трансфемінізм є частиною третьої хвилі та наполягає на тому, що трансгендерні жінки є жінками — таким чином полемізуючи з радикальними феміністками другої хвилі. Існує припущення, що якби не існувало трансфобії у феміністському середовищі, то і сам трансфемінізм не виник би.

Трансжінки потребують особливого правозахисту, оскільки дискримінуються з боку патріархального суспільства як жінки і як трансгендери. До нещодавна українське законодавство вимагало від людини, яка хоче зробити трансгендерний перехід і змінити документи, обов’язкової хірургічної операції зі зміни статі, хоча чимало трансжінок задовольняються гормональною терапією. Також була обов’язковою стерилізація.

З боку фемспільноти окремі активістки закидають трансжінкам введення в оману, мовляв, прикидаючись жінками, вони мусять продемонструвати якісь докази, такі як результат операції. Звинувачують у насміху над жіночністю — це часто адресується до драґ-квін або трансгендерів, які гіперболізують жіночу зовнішність. Доволі поширеною є ідея про те, що трансгендери навмисне перевдягаються жінками, щоб заходити в жіночі вбиральні та ґвалтувати відвідувачок.

Відповідно, трансфемінізм потребує й окремої теорії, яка б аналізувала жіночу ідентичність — хто може вважатися жінкою. Загалом теоретикині трансфемінізму наголошують на тому, що таке право здобувається простим самовизначенням: для цього не потрібно якось особливо виглядати або робити хірургічні втручання. Зрештою, й серед не-трансжінок є дуже різні тіла — в когось майже відсутні груди, у когось на підборідді рясно росте волосся. А ще є інтерсекс-люди — ті, кого раніше називали гермафродитами, зараз такий термін вважається некоректним (до речі, були випадки, коли таким немовлятам батьки спішили робити операцію і згодом, коли дитина підростала, виявляли, що «не вгадали» зі статтю). Досвід пригнічення жінки теж не може бути універсальним — деякі взагалі не відчувають суспільного тиску, інші ж зазнають системних утисків.

Як бачимо, кожен етап і кожен напрямок фемінізму здійснили свій вагомий внесок у покращення становища жінок. Між ними виникають розбіжності і сварки, однак критика також допомагає їм еволюціонувати. На Маршах жінок вони гуртуються в єдиному запалі солідарності. Допоки хтось не викладе у соцмережі чийсь плакат і не почнеться нова запекла дискусія.