Нещодавнє руйнування мозаїки під час ремонту пожежної частини на ВДНГ та дискусія опісля нього – позначена складним переплетенням аргументів історичного, мистецького, політичного та юридичного плану – свідчать, як ніщо інше, що монументальне мистецтво радянської доби у сучасній Україні все ще перебуває у доволі непевному стані.

Коли мова заходить про правовий статус тогочасної монументалістики, звичним лейтмотивом стає питання про те, чи може – чи має? – вона вважатися культурною спадщиною (реакція генерального директора ВДНГ на згаданий вище випадок – у цьому руслі). Та втім, надання об’єктові статусу пам’ятки, який зумовлює охорону за Законом “Про охорону культурної спадщини”, насправді не є суто правовим питанням. Критерії ухвалення таких рішень відсилають до необхідності історичного чи естетичного судження, хоч і вбудованого у правову процедуру. Це неминуче призводить до нового витку тієї самої дискусії, навіть якщо тепер вона має форму юридичних аргументів і триває у судовій залі. Небезпека цієї ситуації – у її логічних екстремумах, коли вирішення властиво позаюридичного питання: чи заслуговує певний об’єкт належати до культурної спадщини?, в останній інстанції лишається у руках юристів. На жаль, це вже далеко не гіпотетична slippery slope: вирішуючи наприкінці минулого року справу щодо надання статусу пам’ятки “Квітам України”, суддя не побачила жодних проблем у тому, щоб просто у тексті рішення розмірковувати про “непослідовність” органів влади, які “з одного боку максимально «вичищають» все радянське на території столиці та держави, зносять пам’ятники, змінюють назви вулиць, але коли питання стало щодо приватного інвестора та будівлі радянських часів, яка […] історичної цінності не несе – невідкладно […] стали на захист цієї будівлі, щоб нібито [sic!] зберегти її історичну радянську цінність.”

Є принаймні ще один юридичний механізм, про який у подібних дискусіях здебільшого не згадують, – авторське право. Можливо, у випадку з творами радянської епохи (особливо, якщо вони мали своїм призначенням бути публічним мистецтвом цієї епохи) та супроти тоталітарної природи радянського режиму ми маємо несвідому схильність дивитись на автора вторинно, як на інструмент у руках тодішньої державної машинерії. Та історія не позбавлена іронії. Які б рудиментарні чи, радше, ілюзорні права на визнавала б за авторами радянська держава, вони не зникли разом із зникненням цієї держави, а навпаки, пережили її і продовжують діяти в незалежній Україні, де шанси отримати їх захист принаймні є ненульовими.

Нижче я спробую подивитись на декілька реальних ситуацій, пов’язаних із радянським монументальним мистецтвом, саме у цьому аспекті: чи були порушені права автора і які механізми для їх захисту він (або його спадкоємці) міг би задіяти?

Кейс 1. Спотворення

Це – бічні фасади житлового будинку на бульварі Вацлава Гавела, 50, у Києві:

– із типовим, як на житлові масиви такого віку, клаптиковим утепленням.

Відносна нетиповість ситуації у тому, що власники квартир пішли далі загальної естетичної деградації міського простору. Вони також вирішили проігнорувати, що на стінах їхнього будинку – цілком конкретні твори, мозаїчні панно “Гончарство” (із серії “Народні промисли”, до якої належать ще два панно на аналогічну тематику на сусідньому будинку) та “Сонце”.

Найперший інструмент із арсеналу авторського права, розрахований на такі випадки, – немайнове право вимагати збереження цілісності твору, яке включає право перешкоджати будь-якому його спотворенню. Закон “Про авторське право і суміжні права” не уточнює, що саме може вважатись “спотворенням”; та ситуація вище, як на мене, доволі очевидно належить до цієї категорії.

Особливість немайнових авторських прав – у їх безстроковості (на відміну від майнових прав, які діють протягом життя автора і 75 років після його смерті). Окрім того, на вимоги щодо захисту цієї категорії прав не поширюється позовна давність, тобто автор може звернутися до суду незалежно від часу, що минув від порушення.

Хоча немайнові права формально не переходять у спадщину, фактично закон дозволяє спадкоємцям автора після його смерті захищати ці права від власного імені. Тож у випадку з панно на Вацлава Гавела будь-хто зі спадкоємців будь-кого з трьох їхніх авторів – Валерія Карася, Івана Аполлонова, Олександра Долотіна – може стверджувати про порушення права на цілісність цих мистецьких творів.

Право на цілісність твору має ще одну прикметну особливість. Воно в тому чи іншому вигляді згадується в усіх законодавчих актах з питань авторського права починаючи з 1963 року. У Цивільному кодексі Української РСР, що був ухвалений того року, вперше згадується право автора на “недоторканність” твору, яке тоді розумілося як заборона вносити до твору не санкціоновані автором зміни. У Законі “Про авторське право і суміжні права”, як у первинній редакції 1993 року, так і в редакції 2001 року, це право визначене ближче до формулювання Бернської конвенції – як право перешкоджати перекрученню, спотворенню, зміні чи іншому посяганню на твір, яке може зашкодити честі та репутації автора. А чинний Закон 2022 року пішов ще далі, взагалі не згадуючи про посягання на честь і репутацію як передумову встановлення порушення.

Чому ця хронологія важлива? Одне з питань, яке допоки не має усталеного розв’язку, – чи змінюється обсяг прав автора з прийняттям нових законів у сфері авторського права, чи їх обсяг “фіксується” за тим законодавством, що було чинним на момент створення твору. Питання стає особливо гострим, коли мова йде про майнові права. У радянському законодавстві вони мали кардинально інше потрактування, аніж у законодавстві незалежної України: за радянських часів не існувало концепту виключного права автора дозволяти і забороняти використання чи відтворення (копіювання) свого твору, і максимум, на який він міг сподіватися, – отримання грошової винагороди за його створення. (Хоча ця цікава дискусія виходить за межі цієї публікації – я переконаний, що потрібно застосовувати закон, який діє на час порушення; і якщо порушення відбулося у 2023 році щодо твору, створеного у 1960-х, релевантним є чинний наразі Закон 2022 року, а не Цивільний кодекс 1963 року.)

Та, як бачимо, у випадку з немайновим правом на цілісність/недоторканність твору різниця не настільки разюча. Його сутність лишалась незмінною протягом останніх 60 років. Порушення зі сторони власників квартир у 2017 році було б не меншим порушенням, якби вони його вчинили у 1967 році.

У законі немає окремої вказівки на те, з якими вимогами автор чи спадкоємці автора можуть звертатись до суду у разі спотворення творів. У такій ситуації доступними є усі загальні способи захисту. Серед них найімовірнішими кандидатами є або відшкодування шкоди, або зобов’язання відновити становище до порушення. Так, власників квартир можливо через суд змусити відновити панно до їх первинного стану. Принаймні, в теорії. Шанси випробувати цю можливість на практиці залежать лише від готовності ініціювати судовий процес.

Насамкінець – ще два приклади із цієї ж рубрики: сграфітто у Надвірній Івано-Франківської області та мозаїка в Олиці Волинської області; в обидвох з них основним знаряддям порушення є вікно.

Кейс 2. Спотворення через бездіяльність

Випадки вище є наслідком цілеспрямованих (навіть якщо і легковажних) дій. Чи можна говорити про спотворення твору через бездіяльність?

Панно “Українська пісня” 1967 року за авторством українського монументаліста Степана Кириченка на фасаді будинку навпроти київської опери вже довгий час має такий вигляд:

Воно почало обвалюватись на початку 2000-х. І за увесь цей час власник будівлі (власником була держава, аж допоки у травні 2023 року під час приватизації будівлю не продали Житомирському меблевому комбінату) не робив нічого, щоб вплинути на ситуацію.

Чи можна сказати, що бездіяльність власника є причиною спотворення цього твору?

Причиново-наслідковий зв’язок, де причиною слугує бездіяльність, є, за великим рахунком, штучною юридичною конструкцією. У таких випадках завжди є “справжня” причина – скажімо, вплив природних факторів. Та якщо хтось мав би втрутитись у природній хід речей і знехтував цим обов’язком, ми покладаємо юридичну відповідальність за наслідки саме на цього когось.

У ситуації з “Українською піснею” слід буде продемонструвати, що держава як власник мала юридичний обов’язок дбати про стан будівлі – і не дотрималась його. Імовірною лінією аргументації тут буде посилання на “власність зобов’язує” з Конституції й тягар утримання майна зі статті 322 Цивільного кодексу. Держава, у свою чергу, може спробувати довести, що існував ще якийсь фактор, більш наближений до наслідку у вигляді спотворення панно (можливо, це наслідок чиїхось конкретних дій, але ми про це не знаємо?)

Одним словом, це могла б бути доволі цікава юридична баталія – окрім нагоди створити прецедент щодо обов’язку власників дбати про збереження творів монументального мистецтва незалежно від їх статусу як культурної спадщини.

Кейс 3. Реставрація

Дорога до пекла вимощена гарними намірами. Те саме можна сказати про дорогу до порушення авторських прав. Як у наступному кейсі:

– який трапився із реставрацією стели на в’їзді до Миколаєва.

Чи долає така зміна твору поріг “спотворення”? Про це можна сперечатись. Та втім право на цілісність твору, про яке ми говорили донині, є широким: воно дозволяє авторові перешкоджати не лише спотворенню, а будь-якій зміні, яка вступає у суперечність із авторським задумом.

Основні (хоч не єдині) зміни стосувались кольорового рішення. Знову ж, можна дискутувати, чи є вдалим новий look and feel мозаїки (на мою думку – ні), але безсумнівним є факт того, що він є зовсім інакшим від того, яким його бачив автор. (Тут не можу не згадати французьку судову справу щодо колоризації чорнобілого фільму. Суд мав вирішити, чи є це порушенням немайнового права на цілісність твору – і відповів на це запитання ствердно.)

Ситуація цікава ще й тим, що вона порушує не тільки немайнові права автора, але, імовірно, одночасно й майнові права: починаючи з 1993 року закон визначає зміну як один зі способів використання твору, можливого лише з дозволу автора.

Кейс 4. Знищення

Центральна дилема права на недоторканість твору – у балансі інтересів автора твору і власника матеріального носія, у якому цей твір втілений. У найзагальнішому вигляді, власник не може без згоди автора змінювати цей матеріальний об’єкт так, щоб зазнав змін сам твір (я включаю “спотворення” до загальної категорії “змін”). Утім формулювання цього права у законі свідомо уникає згадки про знищення матеріального об’єкта.

Знищення твору у законодавстві розглядається як окремий випадок, для якого закон також намагається віднайти свого роду баланс інтересів, хоча й в інший спосіб.

За статтею 10(2) чинного Закону про авторське право, якщо власник твору образотворчого мистецтва бажає його знищити, він спершу зобов’язаний запропонувати авторові викупити його за собівартістю; а якщо це неможливо – надати можливість авторові зробити копію твору.

(До речі, у 2001–2022 роках аналогічне правило діяло і щодо творів архітектури. Причини звуження його обсягу лише до творів образотворчого мистецтва лишаються туманними. Як можна побачити з порівняльної таблиці до проєкту Закону 2022 року, один з депутатів пропонував розмежувати регулювання для цих двох категорій творів. Парламентський комітет врахував лише правку № 196 про вилучення творів архітектури з існуючої норми, і відхилив пов’язану з нею правку № 197 про запровадження окремої норми щодо прав авторів таких творів у випадку їх руйнування/реконструкції. Будь-яких подальших пояснень цього рішення у порівняльній таблиці немає.)

Це право – умовно назвімо його “правом викупу” – призводить до декількох цікавих і важливих запитань.

По-перше, чи належить право викупу лише авторові, або також його спадкоємцям? Право викупу визначене окремо як від майнових авторських прав (які переходять у спадщину), так і від немайнових авторських прав (які не переходять у спадщину, але окремі з яких спадкоємці мають право захищати), хоча за суттю ближче до немайнових прав.

По-друге, наскільки широкою є категорія “творів образотворчого мистецтва”? У Законі 2022 року є окреме визначення, але воно не є вичерпним, адже завершується словом “тощо” (“скульптура, картина, малюнок, гравюра, літографія, твір художнього дизайну (у тому числі сценічного дизайну, накреслення (дизайну) шрифтів) тощо” – стаття 1(58)).

По-третє, де проходить межа, за якою збереження матеріального об’єкта є об’єктивно неможливим? Наприклад, якщо власник будівлі з мозаїкою має намір її знести, чи можна уявити відокремлення цієї мозаїки з тим, щоб надати авторові можливість її викупити? А як щодо барельєфу? Наприклад, такого, як на фризі будинку на вулиці Пирогова, 2, у Києві:

По-четверте, на що може претендувати автор (його спадкоємці?), якщо власник все-таки зруйнував твір, не виконавши свого обов’язку запропонувати його викуп? Як це, найімовірніше, було зі скульптурою “Дніпровські хвилі” Ернеста Коткова у Дніпрі:

– чи мозаїкою у Макарові, яка пережила російську окупацію і була знищена у серпні 2022 року власником будівлі:

На усі ці запитання, на жаль, Закон 2022 року однозначної відповіді не дає.

(До речі, єдиним прикладом застосування норми про руйнування творів в Україні була справа щодо картини “Коліївщина. Страшний суд”, яку було знищено у Мистецькому арсеналі у 2013 році. Тоді автор зміг домогтися лише відшкодування моральної шкоди у 1 000 грн.)

Кейс 5. Копіювання

Іноді знищення є не просто знищенням. Ось цікавий приклад з Чернігова:

Автори муралу, що замінив мозаїку на фасаді пологового будинку, спробували до певної міри відтворити оригінальний сюжет. Відтворення твору без згоди автора є плагіатом і порушує майнове авторське право. Чи має тут місце плагіат?

Питання не таке просте, як може здатись. Якщо немайнове право на цілісність твору охороняє авторський задум у його цілісності, то майнове право дозволяти і забороняти відтворення твору поширюється лише на форму, але не на ідеї, що втілені у творі. А мозаїка і мурал є подібними лише на рівні ідеї. (Детальніше про цю різницю та її значення для майнових та немайнових прав автора я розмірковую тут.)

Та втім розмежування ідеї та її вираження стає тим складнішим, що більш абстрактним є твір.

Наприклад, фасад Будинку художника на Львівській площі у Києві має характерне оздоблення:

Підозріло подібне оздоблення має стійка в одній (сумнозвісній) кав’ярні навпроти цього будинку:

Якщо визнати, що цей конкретний патерн поєднання кольорів та геометричних форм є твором (найімовірніше він ним є, адже є втіленням творчих рішень автора; і, найімовірніше, він належить до категорії “творів художнього дизайну”), буде справедливо сказати, що в такому творі ідея та форма до великої міри нерозривно з’єднані. Чи може в такім випадку автор заборонити іншим копіювати цю форму, і чи не буде це рівнозначне монополізації ідеї?

Класичним вирішенням цієї дилеми є запровадження окремого режиму правової охорони для промислових дизайнів (в Україні вони відомі під назвою “промислові зразки”). Та втім останні тенденції у праві ЄС тяжіють до поступового розмивання чіткої межі між творами та дизайнами: у справі Cofemel Суд справедливості ЄС визнав, що охорона дизайну у межах окремого правового режиму не виключає його ж охорону як твору, якщо цей дизайн/твір втілює творчі рішення автора.

Тож не можу виключати, що у гіпотетичній справі “Архітектори Будинку художника vs Хлібний” шальки терезів будуть не на користь останнього.

Кейс 6. Деколонізація

Досі ми говорили про баланс приватних інтересів. В останньому кейсі з’являється нова змінна – інтерес суспільний.

27.07.2023 набув чинності Закон “Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії”. Серед іншого, він заборонив поширення та публічне використання символіки російської імперської політики у творах мистецтва, якщо це призводить до виправдання і глорифікації цієї політики (стаття 5(3)(4)).

Закон зобов’язує органи місцевого самоврядування або демонтувати і перенести “пам’ятники” і “пам’ятні знаки”, що містять цю символіку, з-поза меж публічного простору (стаття 5(4)), або вилучити з них окремі елементи з такою символікою (стаття 5(5)).

Неважко помітити, що друга опція містить неуникненне тертя з одним з прав автора, про які я говорив вище, – права на цілісність твору. Ситуація з панно “Друк нашої партії” у Кременчуці авторства Микола Хахіна – ілюстративний приклад.

Основна проблема цього панно у світлі деколонізаційного закону – назви радянських газет. Вочевидь, міська рада класифікувала їх як символіку російської імперської політики. Але питання про наслідки цієї класифікації для подальшої долі панно викликало певну дискусію.

Спершу місцеві депутати розглядали варіант залишити панно у незмінному вигляді, хоч і супроводити його табличкою із поясненням контексту, приблизно так, як у 90-х зробила Могилянка із мозаїкою колишнього військово-морського училища на фронтоні одного зі своїх корпусів (мозаїку таки заштукатурили у 2022-му). Паралельно розглядався варіант демонтажу. Але, схоже, зрештою депутати вирішили скористатись другою опцією із статті 5(5) Закону – замінити лиш окремі частини, власне назви газет.

Як ми вже знаємо, такі зміни неможливі без згоди автора. Чи все ж можливі? Адже така можливість та обов’язок передбачені в законі?

Розв’язок цього питання (неочікувано) лежить у площині конституційного права.

Авторське право має своє конституційне підґрунтя – статтю 54 Конституції (у якій, до речі, вжито цікаве словосполучення “моральні і матеріальні інтереси”, яке вибивається із загальної термінології профільного законодавства і ближче до американської традиції авторського права з її moral rights).

Та втім конституційні права не є абсолютними. Будь-який закон, що врегульовує межі, процедури та особливості реалізації таких прав, є втручанням у ці права. Якщо Закон про деколонізацію вимагає внесення змін у мистецькі твори, розміщені у публічному просторі (безвідносно до наявності згоди автора на це), він становить втручання у право, передбачене статтею 54 Конституції.

Суть конституційної проблеми полягає у допустимості втручання. Для її оцінки Конституційний Суд України сформулював тест із трьох критеріїв, яких має дотримуватись законодавець: обмеження має (1) запровадженим у законі, (2) переслідувати легітимну мету та (3) бути пропорційним цій меті. 

Вимога пропорційності, напевне, найцікавіша з трьох. У потрактуванні Конституційного Суду, яке збігається із практикою багатьох європейських конституційних судів та ЄСПЛ, пропорційним є таке обмеження, яке серед можливих засобів досягнення мети обирає найменш обтяжливе для прав та свобод людини. Оцінюючи пропорційність, ми маємо поставити запитання: чи існує якийсь інший розумний спосіб досягти тієї ж цілі, який втручатиметься в індивідуальні права меншою мірою?

Чи існував якийсь інший спосіб збалансувати індивідуальні права автора та публічний інтерес щодо очищення публічного простору від імперської символіки (який сам по собі безсумнівно є легітимним)? Я можу уявити принаймні один: перед тим, як ухвалювати рішення про демонтаж чи внесення змін до твору, автор мав би мати змогу викупити такий твір у його первинному вигляді та за умови, що після викупу він буде вилучений з публічного простору.

Логічним – хоч і теоретичним – наслідком існування менш обтяжливого способу досягти цілей обмеження прав має бути висновок про неконституційність обмеження. Хоча, як і з усіма гіпотезами, які я висловлював вище, протестувати цю гіпотезу на практиці можливо лише у реальній судовій справі.