Російська армія зруйнувала десятки українських міст. Найбільше постраждав схід України. Так, у Маріуполі, за попередніми оцінками міськради, було знищено понад 1300 багатоквартирних та понад 11 тисяч приватних будинків. Схожа ситуація у Сєвєродонецьку та Рубіжному.

Під час боїв за Бахмут місто було знищено майже повністю. Очевидці казали, що «у місті не залишилось жодної вцілілої будівлі». Сьогодні його долю повторює Авдіївка.

А нещодавно окупанти відзвітували про окупацію Марʼїнки. До війни там мешкало трохи менш як 10 тисяч людей. Сьогодні ж неозброєним оком видно, що місто зруйновано до фундаменту, таких масштабів руйнувань не було навіть в Маріуполі. Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, відповідаючи на питання про стан справ у Марʼїнці сказав, що «цього населеного пункту уже не існує».

Чи зможе Україна колись відбудувати ці міста?

Доведеться обирати: що відбудовувати, а що ні

Одне з наріжних питань відбудови українських міст після деокупації — це, власне, принцип, за яким Україна буде обирати, які міста відбудовувати, а які — ні. Багато міст на Донеччині та Луганщині були створені довкола так званих містоутворюючих підприємств — шахт, металургійних комбінатів, хімічних заводів і так далі.

Один з найвідоміших прикладів — «Азовсталь», на території якого понад місяць велися активні бойові дії. Подібне можемо сьогодні спостерігати на Авдіївському коксохімі. Якщо після деокупації та експертизи зʼясується, що такі підприємства не підлягають відновленню, то чи існує сенс відновлювати місто?

Завідувач кафедри економічної та соціальної географії, доктор географічних наук, професор Костянтин Мезенцев зазначає, що питання відбудови буде розглядатися у кожному випадку окремо:

«При цьому важливо звертати увагу на два фактори — практичну доцільність та символізм».

Під практичною доцільністю мається на увазі низка соціально-економічних факторів — кількість людей, готових повернутися або оселитися у місті, наявність прокладених комунікацій комунальних мереж і так далі.

«Ті міста, які знищені повністю, і населення яких було незначним, навряд буде економічно доцільно відбудовувати, якщо немає іншого символічного значення, як, наприклад, у міста Бахмут», — пояснює Костянтин Мезенцев.

Бахмут називають фортецею не просто так. Окрім сучасного українського спротиву російській навалі ще на початку 1700-х років козаки побудували тут фортецю для захисту від набігів орди та інших небезпек.

Маріуполь, завдяки останньому оплоту української оборони — заводу “Азовсталь”, закріпився у масовій свідомості як сталева фортеця. Крім того, трагедія Маріуполя відрізняється від воєнних трагедій інших міст через масштаб та характер окупації: велике півмільйонне місто майже три місяці знаходилось у повній блокаді, без можливості доставлення гуманітарної допомоги та майже без можливості евакуації для мирних мешканців.

Історія знає приклади, коли населені пункти не відбудовувались навмисне, аби закарбувати памʼять про трагедію.

Костянтин Мезенцев наводить приклад французької комуни Орадур-сюр-Глан, де у червні 1944 року рота військ СС вбила понад 600 місцевих мешканців та частково зруйнувала населений пункт.

Після завершення Другої світової президент Франції вирішив не відбудовувати селище, оскільки воно мало залишитись памʼяткою жорстокості нацистів. Натомість поруч побудували ще одне селище під назвою Орадур-сюр-Глан, де оселились люди.

В кінці 20 сторіччя у зруйнованому селищі відкрили музей, де серед усього іншого зберігаються речі людей, закатованих нацистами.

Зберегти памʼять, а не травмувати наново

Збереження пам’яті про трагедії українських міст, що постраждали від російського вторгнення вкрай важливо з багатьох причин, серед яких засвоєння історичних уроків і чітке усвідомлення, що росія — ворог.

Проте під час зведення пам’ятників та меморіалів, присвячених подвигам українських військових, сміливості місцевих жителів та, врешті, трагедій, що розгорталися в обложених містах, важливо врахувати психологічний аспект.

«Подивимося на місто Ірпінь, що зазнало певних втрат і руйнувань, частина з яких зберігається й облаштована так, аби іноземні делегації, що відвідують ці обʼєкти, отримували відповідне враження і були готова підтримати проєкти з відбудови. Це правильне рішення, тому що ми повинні показувати травму, руйнації й так далі. Але треба враховувати, як з точки зору мешканців мати такі місця поруч з собою», — пояснює Костянтин Мезенцев.

Ще один подібний український приклад — школа у селі Ягідне, що на Чернігівщині. Під час окупації села у березні 2022 року росіяни 28 днів тримали у підвалі закладу понад 360 людей. Деякі з них померли, не витримавши задухи та жахливих умов.

На стінах підвалу досі зберігаються написи місцевих, які вели лік днів та перепис “бранців”, а також дитячі малюнки. В це місце часто супроводжують іноземні делегації для демонстрації жахів сучасної війни.

Директор аналітичного центру CEDOS Іван Вербицький підкреслює, що під час меморіалізації треба бути чутливими до тих людей, чий досвід буде меморіалізовуватись. Треба поставити запитання: що самі люди думають про свій досвід і його збереження. 

«Варто також намагатися уникати якихось нечутливих до місцевого контексту швидких рішень, коли естетика важливіша за етику. Наприклад, кликати якогось відомого архітектора і сподіватись, що він зробить все», — каже Іван Вербицький.

Нова трагедія стирає автентичність українських міст

Руйнація міст сходу України змінила їх до невпізнаваності. Російська армія стерла не тільки їх сучасну ідентичність, а й історію, коли руйнувала будівлі, що були зведені понад 100 років тому — будівлю синагоги у Бахмуті, будівлю Маріїнської жіночої гімназії у Маріуполі і так далі.

Під час Другої світової війни багато міст піддалися тотальній руйнації. Однією з перших жертв стало місто Роттердам у Нідерландах. В ході авіанальоту 14 травня 1940 року німецькі літаки скинули майже 100 тонн бомб, зруйнувавши територію у 2,5 квадратних кілометри в центрі міста. Єдине, що після бомбардування нагадувало про колишній вигляд Роттердама, — церква Святого Лаврентія, що дивом вціліла.

При відбудові міста було ухвалено рішення не повертатися до старої забудови. Натомість історичний центр повністю перепланували та осучаснили, а церква Святого Лаврентія стала однією з небагатьох історичних будівель, яку було вирішено відновити.

Постмілітарний урбіцид

До початку повномасштабного вторгнення в Україні Боснія та Герцеговина була європейською країною, що зазнала найбільше руйнувань в ході воєнних дій. Сербські військові зруйнували цивільну інфраструктуру Сараєво — пошту, бібліотеку, ісламський інститут, телевежу, мечеті.

Тому Дейтонська мирна угода, що поставила крапку у понад трирічній війні, містила також і відновлення культурної ідентичності Боснії та Герцоговини.

До 1999 року в рамках програми реконструкції було відремонтовано третину житла, більшість міської інфраструктури було відновлено до довоєнного рівня. Проте відбудова Сараєво не вважається успішною, оскільки вона була дуже хаотичною. І це той ризик, що існує і для повоєнної відбудови України, коли владі потрібно буде одномоментно забезпечити житлом мільйони людей.

Костянтин Мезенцев називає неякісну забудову урбіцидом, тобто вбивством міст.

«Якщо ми відбудуємо неякісні міста, чи будуть там бажати жити мешканці, чи буде там бізнес бажати створювати свій офіс. Уже зараз йде мова про те, що в рамках відбудови велику роль може відігравати, наприклад, якість школи. Також відігравати роль буде соціальна інфраструктура, комфортність громадського транспорту і багато інших аспектів. І оцей урок ми повинні враховувати», — пояснює науковець.

Він вважає, що ефективна повоєнна відбудова міст можлива тільки за активної участі громади, що сама зацікавлена зберегти памʼять про місто.

Своєю чергою Іван Вербицький нагадує, що сьогодні важко говорити про проєкти відбудови, оскільки ми не маємо актуальних даних про масштаби руйнувань та безпекову ситуацію. Все це необхідно буде переглянути після деокупації міст.

«Ризик того, що українська держава не буде мати можливості відбудовувати ці міста, є надзвичайно великим сьогодні. Я би сказав, що це найбільший ризик», — резюмував Іван Вербицький.

Цей матеріал є частиною спецпроєкту про відновлення України, який був створений командою редакції «Східний варіант» у колаборації з редакцією журналу «Хмарочос». Проєкт реалізовано ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.