Чому критика фастфуду за двадцять років нічого не змінила в харчовій індустрії?

Документальні фільми та книги з різкою критикою індустрії фастфуду та харчових звичок американців, схоже, ніяк не завадили «МакДональдсу» та іншим компаніям розширюватися далі та отримувати рекордні прибутки. Про це йдеться у матеріалі The New York Times.

У 2004 році галасу наробив фільм «Super Size Me». З бюджетом 65 тисяч доларів він зібрав у прокаті понад 22 мільйони. Його автор Морган Сперлок задокументував свій експеримент: протягом місяця харчувався тричі на день виключно в «МакДональдсі», погоджуючись кожного разу, коли йому пропонували супервелику порцію. В результаті набрав понад 11 кілограмів, став страждати від перепадів настрою, головного болю та втрати сексуального потягу.

Лікарі зауважили, що пошкодження його печінки співставні з такими, що мають алкоголіки. Що не дивно, адже Сперлок, як він пізніше зізнався, безперервно пив із 13-річного віку протягом 30 років, — тобто, радше за все, й навіть під час експерименту з фастфудом, хоча у самому фільмі про це не згадується.

Так чи інак, стрічка мала великий суспільний резонанс. За шість місяців після її виходу компанія McDonald’s прибрала зі свого меню Super Size, супервелику порцію.

У 2001 році вийшла книга американського журналіста Еріка Шлоссера «Нація фастфуду», в якій досліджувалося, зокрема, робочі процеси в індустрії та ланцюги постачання. У 2006-му за цією книгою зняв фільм Річард Лінклейтер.

На початку 2000-х з’явилося передчуття, що хвиля цієї критики спричинить кардинальні зміни в харчовій індустрії. Та от, два десятиліття по тому, мережа McDonald’s більша, ніж коли-небудь, з майже 42 тисячами ресторанів по всьому світу. З часів виходу «Super Size Me» акції McDonald’s зросли на 1000%. У США фастфуд забезпечує найбільше робочих місць у приватному секторі, після сфери охорони здоров’я. 36% американців їдять швидку їжу щодня.

Маркетинг фастфуд-компаній здавна приділяв особливу увагу дітям: отримавши приємні враження у дитинстві, вони залишаться відданими клієнтами на все життя. У 1980-х Рональд МакДональд був більш впізнаваним за Міккі Мауса.

У 2000 році 90% американських дітей у віці від шести до дев’яти років їли в «МакДональдсі» в той місяць, коли проводилося опитування. Зараз цьому поколінню приблизно тридцять років, і саме воно у групі з найвищим споживанням фастфуду.

Цьому «МакДональдс» завдячує потужному маркетингу. Вкрай вдалою ідеєю виявилася кампанія з залучення зірок: у 2020 році в рекламі показували, з чого складаються замовлення Кім Кардашьян, репера Тревіса Скотта та інших популярних осіб. Таку тактику перейняли й інші мережі.

Хоча на тлі зростання проблеми дитячого ожиріння низка гравців ринку, таких як McDonald’s, Burger King, PepsiCo і Coca-Cola, заявили, що змінять політику реклами, орієнтованої на дітей, все ж вищезгадана кампанія залучає саме зірок, популярних серед підлітків. Маркетинг просто став вигадливішим.

Що ж до харчової цінності їжі, то практично нічого не змінилося. Зараз у «МакДональдсі» можна замовити салати, мінеральну воду, шматочки сирого яблука в «Хеппі міл», однак ці позиції існують радше для годиться, й абсолютна більшість відвідувачів їдять ті самі картоплю фрі та бургери.

Одним із найпопулярніших замовлень мережі Wendy’s уже багато років лишається «Беконатор» — чізбургер з двома котлетами та шістьма шматочками бекону, що містить понад 1000 калорій і 67 грамів жиру.

Burger King пропонує велетенський «Хоппер» приблизно такої ж калорійності, це якщо замовляти без додаткового бекону та сиру. Стандартний курячий буріто в мережі Chipotle, яку позиціонують як здоровіший варіант фастфуду, містить 1100 калорій. «БігМак» із його 590 калоріями на цьому тлі виглядає як легковаговик.

Економічна ситуація ніяк не сприяє покращенню харчових звичок американців. Покоління мілленіалів і зумерів має низькі шанси придбати житло, рівень безробіття доволі високий. Чимало маркерів успішної людини виявляються недоступними. Лишаються дешеві товари, і фастфуд — один із них.