У 2024 році 60-та Венеційська бієнале перетворила Венецію на складну мапу досвідів «іншості». Куратор Адріано Педроса, перший представник Латинської Америки на цій позиції, запропонував тему Foreigners Everywhere — вислів, що виходить далеко за межі буквального значення.

У його інтерпретації «іноземець» — це не лише людина, яка перетинає кордон, а й будь-хто, хто опиняється поза домінантною нормою. Саме тому центральна виставка в Арсенале і Джардіні постає як альтернативний канон: тут представлені художники Глобального Півдня, корінні автори, квір-мистці та ті, хто працює поза інституційною системою. Це не просто розширення мистецького поля, а спроба змінити сам принцип його формування.

Експозиція нагадує багатошаровий архів без чіткої ієрархії. Така стратегія водночас працює і на користь, і проти виставки: вона підкреслює різноманіття, але ускладнює сприйняття. У певний момент бієнале починає виглядати перевантаженою, а політичний жест часто затьмарює художню форму. Відмова від єдиної оптики відкриває простір для інтерпретацій, але залишає відкритим питання — як саме дивитися на це мистецтво.

Ця напруга особливо відчутна у національних павільйонах, де тема «іншості» набуває більш конкретних і часто радикальних форм.

Німецький павільйон став одним із найінтенсивніших візуально. Під кураторством Каглі Ілк художниця Яель Бартана разом із режисером Ерсан Мондтаг створили простір, що нагадує похмурий монумент або навіть мавзолей. Інсталяція поєднує архітектуру, відео та звук у єдину театралізовану структуру, де історичні алюзії змішуються з гротеском. Перевантаження тут стає свідомим прийомом, способом показати, як ідеології та образи влади нашаровуються і трансформуються.

Американський павільйон, представлений Джеффрі Ґібсоном, працює в протилежному ключі. Його проєкт поєднує візуальні традиції корінних народів Північної Америки з попкультурою і текстилем. Яскрава, майже святкова естетика створює відкритий і доступний простір, але водночас не втрачає політичної чіткості: це переосмислення історії США через досвід тих, хто довгий час залишався на периферії.

Шведський павільйон обирає стриманість і концентрацію. Художниця Лап Сі Лам  працює з темами пам’яті та міграції через світло, тінь і архітектурні образи. Її інсталяція створює атмосферу напівреальності, де особисті історії переплітаються з колективними наративами. Це один із небагатьох проєктів, який не намагається змагатися за увагу, а навпаки уповільнює глядацький досвід.

Французький павільйон із роботою Жульєн Крезе звертається до теми діаспори та постколоніальної ідентичності. Інсталяція, що поєднує відео, звук і скульптуру, розгортається як фрагментований потік образів. Тут «іноземність» постає не як стан виключення, а як постійний рух і змішування культур.

На цьому тлі українська присутність виглядає особливо сфокусованою. У межах 60-та Венеційська бієнале Україна представлена не лише національним павільйоном, а й участю художників у міжнародних проєктах. Проєкт «Плетіння сіток» у національному павільйоні працює з досвідом війни як повсякденністю через практики праці, взаємодії та взаємної підтримки. Його сила у стриманості та точності: замість ефектних жестів він пропонує уважний, майже тихий погляд на реальність.

Водночас ця стриманість може губитися на тлі більш видовищних експозицій. У контексті бієнале, де багато павільйонів працюють із масштабом і візуальним ефектом, український проєкт вимагає більш зосередженого глядача.

Інший вимір української присутності проявляється в польському павільйоні, де колектив Open Group створив одну з найсильніших робіт бієнале. Через просту відеоінсталяцію, засновану на голосах біженців, ця робота досягає прямого емоційного впливу. Вона не потребує складних інтерпретацій, її сила в безпосередності та досвіді, який вона передає.

Загалом бієнале 2024 року залишає подвійне враження. Це амбітна спроба переосмислити глобальне мистецтво і розширити його межі, але водночас виставка іноді губиться у власній масштабності та всеохопності. Ідея «іноземця» як універсальної категорії працює не завжди, іноді вона стирає відмінності, які прагне підкреслити.

І все ж у цьому надлишку виникають моменти ясності —  там, де мистецтво перестає ілюструвати тему і починає говорити з досвіду. Саме тому українські проєкти звучать так переконливо: вони не пояснюють «іншого», а існують у цій позиції тут і зараз.