Будівель міжвоєнного модернізму на територіях України, які знаходилися на момент їх зведення поза кордонами СРСР, величезна кількість. Лише у Львові їх понад дві сотні. В інших обласних центрах на заході України, серед яких Луцьк, Івано-Франківськ, Тернопіль, Рівне, Ужгород, Чернівці, їх також може бути близько сотні в кожному. Багато таких будівель і в малих містечках.
Велика кількість таких об’єктів пояснюється тим, що історичний період, протягом якого їх зводили, був порівняно нещодавно, а тому ці споруди збереглись у доволі хорошому стані. Крім цього, у 1920-их та 1930-их роках спостерігався своєрідний будівельний бум. Молоді країни Центральної Європи змагалися між собою в архітектурно-будівельних презентаціях, які демонстрували спроможність націй йти у майбутнє та розвивати власні державні інституції. Новоутворені держави потребували нових адміністративних будівель навіть у маленьких містечках, будувалися нові транспортні артерії, щоб об’єднати країну, відповідно зводилися вокзали, була велика потреба у нових навчальних закладах, медичних установах, технічно-комунальних службах тощо.
Цей час збігся з технічною революцією: з’явилися літаки та аеропорти, телефони та телефонні станції, кінематограф та кінотеатри й багато іншого, що потребувало спеціальних будівель. Й ці нові будівлі особливо відповідали тогочасним соціальним потребам.
Проте точна кількість таких будівель на території України наразі невідома.
По-перше, будувалися не лише громадські, але й промислові об’єкти. Також абсолютна більшість споруд доби архітектури міжвоєнного модернізму реалізовувалася у вигляді невеликих приватних будинків чи вілл. По-друге, до нашого часу доходять одиниці пам’яток, та й більшість з них перебудована до невпізнаваності. По-третє, в України загалом немає підрахунків об’єктів ні міжвоєнного, ні повоєнного модернізму.
У 2021 році за ініціативи ДЕ НЕ ДЕ (мистецька ініціатива, яка досліджує процеси декомунізації, зміни міського середовища в контексті ідеологічних зсувів і пропонує критичне переосмислення радянської спадщини, – ред.) розпочалась робота щодо осмислення та підрахунку радянської та української мистецької й архітектурної спадщини у регіонах нашої країни. Також того ж року Мінкульт уклав меморандум із громадськими організаціями, які опікуються питанням збереження мистецтва та архітектури, про збереження культурної спадщини. Планувалось об’єднати зусилля і спільно захистити об’єкти, які найбільше страждають від хаотичної забудови і погано спланованого міського розвитку. Проте початок повномасштабного вторгнення Росії зупинив ці ініціативи.
Особливості міжвоєнного модернізму
Сучасна архітектура початку XX століття надзвичайно різноманітна, проте має й спільні риси. Архітектурознавець та музейний фахівець родом з Херсона Сергій Дяченко пояснює, що в контексті міжвоєнної забудови західних областей України під терміном «модернізм» ми маємо на увазі перш за все функціоналізм, який ставив на меті максимально полегшити життя та побут людини, відштовхуючись від її потреб, та буквально від її параметрів.
За словами Сергія, на початку ХХ століття архітектура функціоналізму виділялась двома важливими рисами. Перша риса – це ігнорування будь-яких прикрас на фасадах, що не несли жодної користі, адже цінувалась максимальна функціональність. Але художність у функціоналізмі перейшла на пропорційність між чистими площинами та рельєфними (поєднання двох фактур – наприклад, геометрично розчленованими віконними площинами), або між склом та бетоном, та загалом у гру об’ємів, де окремими кольорами на фасаді стали світло та тінь. Другою рисою стало поєднання архітектури з природою: заведення природи в будівлю, або гармонійне введення архітектури в природу. У широкому сенсі природним ландшафтом вважався навіть міський ландшафт, зауважує Дяченко. Тобто важливою була взаємодія споруди з оточенням.
Спеціаліст з історико-культурної спадщини Департаменту культури і туризму Запорізької міськради Павло Кравчук каже, що модерністська архітектура – це передусім архітектура масова.
«Масовість пов’язана з тим, що відбуваються урбанізаційні процеси й поставав запит якомога швидше розселити якомога більше людей. Тому функціоналізм, модернізм міжвоєнного часу намагається використовувати сучасні матеріали, які більш придатні для швидкого будівництва», – пояснює він.
Павло розповідає, що архітектура модернізму формувалась від навколишнього соціального запиту.
«Модерністська архітектура пов’язана не лише з ідеями архітекторів, а й з розвитком суспільства в цілому. І міжвоєнна архітектура сформувалась, засвоївши необхідність функціональної досконалості та придатності», – наголошує він.
Особливості санаторію «Затока»
Дитячий санаторій «Затока» чудово поєднав ці риси функціоналізму. Територія Бугазу (нині це центральна частина українського селища Затока), де й розташований санаторій, ще за часів Російської імперії отримала розвиток як морський лікувальний курорт. Від 27 березня 1918 року до 25 серпня 1944 року (з короткою перервою) ця територія входила до складу Румунії.
У 1930-х роках Протитуберкульозна національна Ліга Румунії ініціювала будівництво протитуберкульозного санаторію на курорті Бугаз на узбережжі Чорного моря біля кордону з Радянським Союзом. Проєкт санаторію був підготовлений за спеціальним замовленням Ліги та реалізовувався на її кошти. Проєкт виконав архітектор італійського походження Анджело Вечеллі. Будівництво санаторію тривало протягом 1933–1936 років.
Санаторій був однією з найбільших будівель румунського часу на території Буджаку й водночас згодом став одним із найкращих санаторіїв в Україні у стилі функціоналізму.
Будівля санаторію схожа на літак, центральні високі об’єми нагадують фюзеляж, а довгі серпоподібні крила – крила літака. Споруда складається з основних розміщених симетрично об’ємів та прибудованого з правого боку додаткового крила, яке було споруджено дещо пізніше.
Сергій Дяченко каже, що стиль будівлі санаторію можна віднести до експресіонізму – окремого напрямку в модернізмі.
«Цікаво, що початково побудова плану була симетрична, але прибудова ще одного корпусу з правого боку (з боку моря), у тому ж стилі дивним чином збагатила початковий задум, адже зазвичай такі подібні розширення руйнують його чистоту», – розповідає він.
Павло Кравчук вважає, що дитячий санаторій «Затока» є уособленням функціоналізму. Павло розповів, що сама будівля санаторію у просторовій орієнтації розрахована на денно-лікувальні процедури. За його словами, тераса на другому поверсі споруди використовувалась для інсоляції хворих у першій половині дня.
«Навіть орієнтація на південний схід цієї тераси вказує на доволі детальний розрахунок відповідно до санаторно-курортного призначення санаторію», – наголошує він.
Цю думку підтверджує й Сергій Дяченко. За його словами, архітектор проєкту Анджело Вечеллі спеціалізувався на лікувальних закладах, – він працював в Міністерстві охорони здоров’я. Дослідники вважають, що в перших роботах санаторіїв він спирався на революційні проєкти санаторіїв німецьких архітекторів Ріхарда Дьокера (Richard Döcker) та Адольфа Шнека (Adolf Gustav Schneck). Ці архітектори запропонували так званий «терассен-тип», який і взяв на озброєння Анджело Вєчеллі. Цей тип закладу виник з обґрунтування провідних лікарів того часу, що більшість заразних захворювань та захворювань опорно-рухового апарату лікуються за допомогою цілющої дії світла та свіжого повітря. Так виникла ідея кількох ярусів терас з південного боку будівель, на яких розташовувалися лежаки для сонячних ванн, палати отримували багато світла та наскрізне провітрювання. Горизонтальні довгі тераси – це вже готова експресивна форма, яка формувала динамічний фасад.
10 червня 1937 року відбулося офіційне відкриття санаторію у присутності Короля Кароля II та його дружини Олени. Перший заїзд хворих та оплата лікування були здійснені за рахунок королеви. Надалі хворі надходили приватно і лікування зазвичай оплачувалося з допомогою муніципальних коштів за місцем проживання хворих.
У серпні 1940 року після возз’єднання Ізмаїльської області з Україною курорт Бугаз з усім рухомим та нерухомим майном перейшов у відання головного Курортного управління Наркомату Охорони здоров’я УРСР. Частина хворих була евакуйована до Румунії за їхнім бажанням. Санаторій «Затока» став дитячим кістково-туберкульозним санаторієм та вперше прийняв на безкоштовне лікування дітей з усієї України.
Під час воєнних дій у 1944 році головний лікувальний корпус та цілий ряд допоміжних будівель та служб були значно пошкоджені та частково зруйновані, а майно – розграбовано. Все обладнання котельні, водопроводу, каналізації, електростанції та центральної опалювальної системи було демонтовано та вивезено. Окремі залізо-бетонні перекриття та стіни були розбиті снарядами. Постраждали дахи лікувального та житлових корпусів. Після воєнних дій санаторій відновив свою роботу, частину будівель відновили, комунікації покращили.
У жовтні 1980 року внаслідок безконтрольного забору піску з прибережної зони було розмито берегоукріплювальну дамбу, споруджену 1966 року. У 1982 році коштом, виділеним Одеським облвиконкомом, трестом «Чорноморгідробуд» було спроєктовано захисну греблю з боку набережної. Роботи завершилися 1983 року під наглядом Одеського протизсувного управління.
Нині берегоукріплювальна споруда наполовину зруйнована, вимагає негайного відновлення. Зараз морські хвилі плескаються всього за кілька метрів від головної будівлі санаторію.
Чи є українською спадщиною санаторій «Затока» та споруди з подібною історією?
Звісно постає питання «спадщиною якої країни є будівля санаторію?», адже споруда проєктувалась за ініціативою Румунії, там працювали румунські архітектори та лікарі. Проте будівля вже тривалий час знаходиться на території України, функціонувала, як український санаторний заклад.
Сергій Дяченко переконаний, що санаторій у Затоці безумовно є українською спадщиною.
«Мова не лише про міжнародне право, за яким все, що знаходиться в міжнародно визнаних кордонах є українським. Це українська спадщина у тому сенсі, що територія Буджаку формувалася у сфері впливу Дністрово-Дніпровських культур тисячоліттями, що власне культура Буджаку вже впливала на все, що у ній народжувалося у різні часи під впливом інших культур», – пояснює Сергій.
За його словами, також все, що з’являлося із занесеного зовні (рухомі й нерухомі пам’ятки, технології, культури) починало у свою чергу впливати на місцеві традиції та особливості. Навіть антична спадщина Північного Причорномор’я є безперечно українською, тому що греки, римляни та інші колоністи комунікували з місцевими мешканцями, адаптувалися до місцевих традицій й зрештою самі брали участь у формуванні тогочасної культури, каже Дяченко.
«Тобто з практичного боку все краще, що заносилося на нашу землю, бралося на озброєння, а все нежиттєздатне відкидалося – таким чином формується й нація, й культура», – додає він.
З цією думкою погоджується й мистецтвознавиця та кураторка проєкту Soviet mosaics in Ukraine Євгенія Моляр. За її словами спадщина, приналежність та культурна спадщина – належать території.
Євгенія наводить приклад Ташкенту. Вона розповідає, що після землетрусу (катастрофічний землетрус магнітудою 5,2, що стався 26 квітня 1966 року) у столиці Узбекистану до міста приїжджали спеціалісти, які зводили нові будівлі. За словами Моляр, в Ташкенті є цілий квартал, збудований українськими архітекторами. В одній зі шкіл є навіть мозаїка з Тарасом Шевченком. Попри це, всі ці будівлі – це модерністська спадщина Узбекистану, а не України.
«Звісно, ми (українці) можемо мати стосунок до цих будівель як автори, але претендувати на цю спадщину ми, звісно, не можемо», – пояснює Євгенія.
Павло Кравчук називає такі будівлі транснаціональною спадщиною. Він вважає, що вона належить історії декількох народів. У приклад Павло наводить споруди у Львові, які були побудовані тоді, коли місто знаходилось під польською владою. Наразі всі ці історичні будівлі, звісно, належать до української спадщини. Проте й Польща дбає про них, як про частину своєї власної історії. Наприклад, за допомогою різних грантових програм залучає гроші на реставрацію окремих об’єктів, та видає у себе у Польщі каталоги міжвоєнного модернізму польського, які популяризують в тому числі споруди, які тепер належать Україні.
Євгенія Моляр також розповідає про подібний досвід інших країн.
«У середмісті Рима є пам’ятки інститутів різних країн, які будували архітектори різних країн. Наприклад, Бельгійський, Румунський та Японський інститути. Ті країни, які їх будували, ними опікуються. Вони їх реставрують, вкладають гроші, щоб вони функціонували й піклуються про них. Але все одно ці будівлі – це італійська архітектурна спадщина. Багатонаціональність й багатоманіття архітектури, власне тим й цінне, що відбувався, взаємозв’язок, обмін і є важливість підтримувати оцю барвистість архітектурного надбання», – каже Євгенія.
Культурна та історична цінність будівель міжвоєнного модернізму
Сергій Дяченко, розповідаючи про санаторій «Затока», зазначає, що ця споруда – це зразок розвитку європейських санаторних будівель, найсучасніших на той час, який, на його погляд, має бути включений у загальноукраїнський типологічний ряд.
За словами Дяченка, такий санаторій міг би виникнути поблизу Одеси, якби Україна відстояла свою незалежність у 1919–1920 роках від більшовицької Росії. Але у 1939 році такої архітектури в сталінській країні не могло вже з’явитися навіть в теорії. Радянська Україна була позбавлена цього етапу архітектури, культури, були також позбавлені життя сотні тисяч українців, тисячі талановитих людей.
«Тобто перед нами пам’ятка втрачених можливостей, які на той час ще залишалися за річкою Дністром, вже щільно заплетеної колючим дротом, пам’ятка розкішної архітектури талановитого архітектора», – наголошує Сергій Дяченко.
Євгенія Моляр, розмірковуючи про архітектурну спадщину, наголошує, що спадщина будь-якого періоду українського минулого – це явище, яке вже відбулося, яке вже є неповторним і яке має в собі якісь об’єктивні риси і характеристики, які ми маємо сьогодні вивчати і аналізувати.
На думку Павла Кравчука, культурні ресурси у вигляді архітектурної спадщини дають можливість переусвідомити українську історію, як історію багатоскладову, таку, яка має вихід на історію інших держав.
«Українцям потрібно прийти до нормального, не травматичного переосмислення своєї спадщини. І саме санаторій «Затока» є приводом організувати спільний проєкт з нашими румунськими партнерами, який допоможе цьому переосмисленню», – каже Павло.
Цей матеріал створений ГО «Хмарочос» в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст статті є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.
Найпопулярніше за тиждень
Коментарі:
*Ці коментарі модеруються відповідно до наших правил ком’юніті