Модерністські споруди є темою постійних дискусій. Наразі в Україні частина людей розуміє їхню історичну цінність, інша частина громадян не вважає таку забудову важливою, вартою уваги, збереження та відновлення. І це не дивно. Наша країна у ХХ столітті постраждала не лише від сталінізму та війн, але й від нав’язування ідеї неважливості об’єктів культурної спадщини, їхнього знецінення. Ми втратили тисячі видатних пам’яток, і ще тисячі було знищено недбалими ремонтами, добудовами й відсутністю реставрацій для збереження архітектурної ідеї.
Одним із красномовних прикладів є будинок Радторгфлоту, зведений у 1928–1929 роках в Одесі. Наразі ця будівля має вигляд непримітної радянської житлової забудови, яка втратила первинний архітектурний задум та привабливість під час післявоєнної перебудови. «Хмарочос» поспілкувався з експертами у сфері архітектури та мистецтвознавства й дізнався про історію будівлі, важливість збереження модерністських пам’яток, а також про світові практики реставрацій та добудов.
Перебудова модерністських будівель
Ставлення до споруд модернізму досить різне й дискусійне. Деякі будівлі відновлюють в автентичному задумі, використовуючи новіші матеріали, деякі реставрують, щоб зберегти те, що залишилось, а інші — зовсім демонтують.
Архітектурознавець та музейний фахівець Сергій Дяченко розповідає, що, оцінюючи пам’ятки архітектури чи певні стилі, не можна узагальнювати та розглядати всю архітектуру як однорідну та ідейно цілісну.
«Стиль – це лише мода, певний пошук та цивілізаційний розвиток архітектури. Відповідно не вся архітектура модернізму, навіть за маніфестованими принципами утилітаризму, несе цей утилітаризм та експлуатаційну бездоганність. В усі часи були видатні архітектори, а були пересічні та відверто погані», — розмірковує Сергій.
Як наслідок, є чимало відверто поганої архітектури з незручним плануванням, з імітацією стилістичних ознак. І немає нічого страшного в їх демонтажі, чи перебудові. Іноді за певних причин демонтуються навіть видатні пам’ятки модернізму. Як приклад повного демонтажу споруд Сергій приводить Палац Республіки в Берліні. Споруда була одним з найвідоміших зразків модернізму «соцтабору». Палац збудували у 1976 році й композиційно поєднали з берлінською телевежею (1965–1968 роках). Разом вони складали гармонійний ансамбль. Проте у 2006–2008 роках Палац повністю демонтували.
«Проблемою стало використання в будівництві азбестових панелей, які розповсюджували надзвичайно шкідливий мікропил. Цей будівельний матеріал у 1990 році був заборонений в Австрії та Швейцарії, і ймовірно закриття палацу в тому ж році з цим було пов’язане. В Німеччині азбест заборонили в 1993 році, а від 2005 року в усіх країнах ЄС. Спроби виправити ситуацію в Палаці були не вдалими, – заміна матеріалів та внутрішньої фурнітури знецінювали початковий задум, вона переставала бути привабливою для орендарів й зрештою було ухвалене важке рішення про повний демонтаж. Вочевидь, важливим аргументом був і символізм будівлі, – знайомий нам процес декомунізації», — розповідає Дяченко.
Говорячи про реконструкцію Сергій згадує модерністську забудову у Польщі.
«В історичних містечках в післявоєнні роки була поширеною практика «заповнення» зруйнованих ділянок модерністськими спорудами в самісіньких центрах, на площах Ринок або в межах середньовічних міських укріплень. Якщо ще в 1960-х роках до цього ставилися «з розумінням», то в часи сучасної Польщі й сучасних можливостей такі грубі втручання виглядають неприйнятним й нецивілізованим. Розгорнулася широка програма гармонізації модерністських будівель в охоронних зонах історичних центрів міст» — розповідає архітектурознавець.
У Польщі використовувались різні методи: повний демонтаж з відтворенням попередніх зруйнованих війною будівель, модернізація фасадів з осучасненням вигляду та підпорядкуванню оточенню, або модернізація з імітацією історичних стилів.
«У більшості випадків мова не йде про «шедеври» модернізму, — наголошує Сергій, — й тут ми повертаємося попросту до проблеми професійності в сенсі роботи з архітектурним ландшафтом. Тобто одним з важливих декларацій модерністів була якраз гармонія надсучасних форм з оточуючою архітектурою. У прикладі з Польщею цього принципу не дотримувалися, адже йшлося про швидке відродження зруйнованих міст, але проблема нікуди не поділася».
В Україні ситуація ще гірша, адже й після другої Світової війни на об’єкти спадщини не зважали. В нашій країні триває нова страшна війна, а розуміння важливості відродження втраченого архітектурного середовища немає.
Мистецтвознавиця та кураторка проєкту Soviet mosaics in Ukraine Євгенія Моляр розповідає про приклади дбайливо ставлення до модерністських забудов, які важливо зберегти.
Як вдалий приклад Євгенія розповідає, про проєкт Бориса Чуховича в Ташкенті, де вони спільно з Міланською політехнікою розробили своєрідну дорожню карту по реставрації модерністської архітектури.
«Це довготривалий проєкт, в них є кілька об’єктів і спільна команда їх буде реконструювати, реставрувати. Потім на основі цих робіт вони будуть писати методи, які використовували. Активна фаза проєкту розпочалася десь у 2021 році, до цього було багато років підготовки та перемовин. Цей приклад мені здається особливо близьким, тому що він стосується саме пізньо -радянського модернізму», — розповідає Моляр.
Також Євгенія згадує є один промовистий приклад реконструкції модерністських будівель — Бельгійську академію в Римі.
«Це споруда 1939 року, вона також відноситься до складної та не зручної спадщини. ЇЇ реконструкція почалася у 1997 році, потім ще у 2002 році та у 2007 році вже закінчилася. Тоді був створений каталог, який описував повністю всі матеріали, з яких була збудована будівля. Зовнішні матеріали, внутрішні матеріали. Все оздоблення, все було дуже детально проаналізовано, описано і каталогізовано. І таким чином збережена і функціональність будівлі й вона начебто музеєфікована. Цей опис є важливим джерелом для подальшої реконструкції архітектури цього періоду» — пояснює Моляр.
Спеціаліст з історико-культурної спадщини Департаменту культури та туризму Запорізької міськради Павло Кравчук розповідає про житлове селище Хуфайзен у Німеччині. Селище має назву “Підкова” за його оригінальну форму. За словами Павла, воно слугує зразком поводження зі спадщиною міжвоєнного будівництва
Житловий комплекс «Підкова» став однією з перших соціальних житлових забудов у Берліні. Його архітектура виявилася новаторською та впливовою, і сьогодні комплекс входить до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.
Павло розповідає, що Україна вже робить мінімальні кроки до усвідомлення цінності модерністських споруд. Й розповідає, про робітниче «шосте селище» у Запоріжжі. Цей житловий масив, був побудований у 1930-ті роки. Вся забудова створена у стилі міжвоєнного модернізму та конструктивізму. У світі спадщина цього періоду охороняється і національними, і міжнародними інституціями. Проте в Україні таку забудову досі не цінують.
«У 2017 році було ухвалене рішення реставрувати такий визначний об’єкт міжвоєнного модернізму, як бібліотека шостого селища. Сьогодні ви можете побачити її після реставрації, естетична привабливість, у порівнянні з тим, що було. Зараз вона виглядає як якась фешенебельна яхта», — розповідає Кравчук.
Будинок Радторгфлоту в Одесі
«Міжвоєнна модерністська спадщина Одеси поодинока та розосереджена на величезній площі міста. Й мабуть, це робить її ще більш цінною», — наголошує Сергій Дяченко, розповідаючи про будинок Радторгфлоту в Одесі.
Житлове будівництво в Одесі кінця 1920-х – початку 1930-х рр. велося новим типом забудовників — державними підприємствами та організаціями, а також органами влади й силовими структурами.
Споруда, яку ми наводимо у приклад, збудована радянським акціонерним товариством «Всесоюзне об’єднання радянського торгового флоту для закордонних перевезень» (Радторгфлот) Наркомату водного транспорту СРСР. Проєкт розробив архітектор Петро Діденко у 1929 році, який на той час займав посаду старшого виробника робіт житлобуду Радторгфлоту. У тому ж 1929 році будинок був зведений.
На старих фотографіях видно пофарбування фасаду у дві фарби, горизонтальними смугами. Такий спосіб опорядкування фасадів – вочевидь був трендом на той час, каже Сергій Дяченко.
Загалом план будинку «Ш»-подібний. А фасади з обох вулиць підкреслено симетричні. З боку провулку Футуристів в центрі будівлі глибока ніша з центральним входом та вертикаллю суцільного скління сходової клітини. Втім центром композиції всієї будівлі є кутова частина, на розі перехрестя, на яке виходить окрім прямокутного перехрестя й діагональна вулиця, орієнтована саме на кут будівлі.
Тому ця кутова частина стала найважливішою для архітектора. Вертикальні прямокутна призма з вертикальним склінням заглиблена від червоних ліній й знаходиться на невеличкому подіумі, до якого ведуть сходи. Головний вхід також знаходиться на куту й має двері з обох боків. На стулках дверей по шість вузьких вертикальних смуг, які близько прирізані одна до одної й йдуть сходинками до кута з обох боків призми.
Важливою художньою ознакою функціоналізму було кутове розміщення вікна. В Радянському Союзі через технічну складність таке рішення використовувалося зрідка, й такі вікна згодом часто перебудовували.
Ще одна родзинка сходової клітини – її трикутний план, тобто два марші сходів розташовані під прямим кутом, а міжповерховий майданчик по діагоналі, по обидва боки від якої по два входи до квартир. Поручні на сходах виконані округленими, що утворює пластичну спіраль, яка оперізує трикутну світлову шахту крізь всі поверхи. Тобто це кутове рішення сходової клітини в нашій будівлі має додаткову цінність в загальній характеристиці стилю.
В післявоєнні роки на будівлі добудували ще один (четвертий) поверх. Під час відбудови підняли виступ кутової сходової клітини, але без подовження скляного куту. За словами Дяченка, таке рішення зробило занадто важким завершення.
«Надбудова поверху порушила вертикальну динаміку споруди, від композиційної суперечки горизонталей та вертикалей, зайвий поверх її згасив, будівля перестала привертати увагу. На композиційному центрі з боку провулка Футуристів – вертикаль скління сходової клітини також була «перебита» поверхом без її продовження», — розмірковує Сергій.
На колірну розбивку після Другої світової війни вже не зважали й в ремонтах не відтворювали. Натомість весь фасад оздобили керамічною плиткою «кабанчик» відтінку світлої вохри. До неї додали зелену плитку, з якої виконали орнаментовані пояски, які нагадують вишиванки.
«Це оздоблення остаточно знищило стилістичні ознаки. Саме тому цей будинок зовні відповідає 1970-х рокам, й втратив всі елементи об’єкту охорони», — каже Дяченко.
Євгенія Моляр погоджується, що післявоєнна добудова спотворила оригінальний архітектурний задум. За її словами, це досить типове явище, особливо в архітектурі конструктивізму.
«Такі деталі і нюанси, як колір та фактура стіни, є дуже важливими для архітектури конструктивізму. Тобто це шершава шуба, штукатурка на стіні, навіть відтінки кольорів надзвичайно важливу роль грають. Коли його переробляють на монохромне, дуже багато оригінального задуму втрачається», — пояснює Моляр.
За словами Євгенії, ще однією складною темою у відбудові є вікна. Це нюанс важливий для загального архітектурного фасаду. Сьогодні з метою енергоефективності всі ці вікна замінюються на металопластикові, а вони, звісно ж, не повторюють оригінальний задум, каже вона.
Що тоді робити з будівлями модернізму?
Величезна кількість об’єктів міжвоєнного модернізму та радянського повоєнного модернізму досі не включені в реєстри, не досліджені, не популяризуються, ніби вони досі сучасні. Але від найпізніше зведених з них вже минуло півстоліття, а багатьом – до ста років.
У 2021 році за ініціативи ДЕ НЕ ДЕ (мистецька ініціатива, яка досліджує процеси декомунізації, зміни міського середовища в контексті ідеологічних зсувів і пропонує критичне переосмислення радянської спадщини, – ред.) вже розпочалась робота щодо осмислення та підрахунку радянської та української мистецької й архітектурної спадщини у регіонах нашої країни. Проте повномасштабне вторгнення Росії зупинило цей процес.
Також за словами Сергія, однією з перепон на шляху взяття на облік архітектурних пам’яток є надзвичайно спотворений вигляд та поганий стан будівель, через що їх цінність взагалі не проглядається. З будинком Радторгфлоту в Одесі саме це й відбувається.
«Тому об’єкти модернізму особливо потребують і реставрацій, і перебудов, та навіть модернізацій з покращення чи підсилення початкової ідеї, адже іноді на повноцінну реалізацію ідеї не вистачало коштів чи можливостей», — пояснює Дяченко.
Щодо кардинальних перебудов та добудов, каже Сергій, їх робити можна, тому що життя іде.
З цією думкою погоджується й Євгенія Моляр. За її словами, перебудова модерністських будівель може бути виправданою, адже є потреба у функціональних змінах. Адже деякі функції цих будівель вже є неактуальними.
«Найбільш актуальне, це енергозбереження та інфраструктурні потреби, тому що у радянські часи абсолютно інше було ставлення до цих питань. Якби ми не любили модерністську архітектуру, ми не можемо закривати очі і уникати отакої потреби. І враховуючи ці потреби, важливо говорити про реставрацію з адаптацією. Важливо враховувати нові ідеї й функціональні вимоги», — каже Євгенія.
На її думку, споруди модернізму не можуть бути просто пам’ятками і не набувати нових функцій. Це стиль, спосіб збереження пам’яті, проте не консервація й не створення музею.
Пам’яткоохоронний статус для будівель модернізму
Чи всім будівлям періоду модернізму давати статус пам’ятки, чи на такий статус заслуговують тільки автентичні та не перебудовані споруди, чи варто робити реконструкції, намагаючись повернути будівлям оригінальний вигляд. Це все дискусійні питання.
«Архітектура — за рідкісними виключеннями не є художнім твором у повному розумінні цього визначення, хоча архітектура дійсно є видом мистецтва. Архітектурна споруда має утилітарне значення, а відповідно з часом не може не змінюватися. Тому самі по собі перебудови не є проблемою для статусу пам’ятки. Проблемою є знищення ознак цінності й здебільшого вони не впливають на загальну композицію. Звісно в більшості випадків перебудови не вітаються, адже важливими є початкова ідея, рішення, композиція, художній образ. Перед нами красномовний приклад Софії Київської, де кожна перебудова – це архітектурний літопис нашої культури. Отже, узагальнень тут бути не може, а має розглядатися кожний об’єкт окремо», — зазначає Сергій Дяченко.
Говорячи про будинок Радторгфлоту в Одесі, Сергій наголошує, що проблема не в надбудові поверху, а в тому, як це було зроблено.
«На мій погляд, ця будівля потребує реставрації, й важливим буде концептуальне рішення бажаного результату. Наприклад, тут потрібно було б повторити завершення нового четвертого поверху таким, яким воно було над третім поверхом з подовженням суцільного скління на сходових клітинах на поверх вище; потрібно звільнити фасад від плитки й повернути первісне опорядження з використанням сучасних фасадних фарб, повернути початковий малюнок всім віконним рамам», — розмірковує він.
Сергій переконаний, що кожен випадок є унікальним й має розглядатися окремо, тому що, як бачимо, перебудови можуть нести якусь окрему цінність, або попросту виконані професійно, тоді їх варто включати в концепцію реставрації. А часто важливою є саме початкова ідея, чи може бути важливою попросту особистість автора. Але генієм може бути якраз той, хто зробив пізнішу перебудову й зі звичайного об’єкта створив повноцінний твір мистецтва, каже Дяченко, й наводить приклад гарної модерністичної школи 1975 роках. у східнонімецькому Віттенберзі, яку перебудували за проєктом відомого австрійського архітектора Фріденсрайха Хундертвассера, й тепер вона є одним з найвідоміших об’єктів цього міста.
Цей матеріал створений ГО «Хмарочос» в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст статті є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.
Найпопулярніше за тиждень
Коментарі:
*Ці коментарі модеруються відповідно до наших правил ком’юніті