Протягом 2024 року «Хмарочос» разом із галузевими експертами пройшов частину шляху з реєстрації пам’ятки архітектури, створивши посібник, у якому за допомогою дорожньої карти розповідається, як реєструвати пам’ятки архітектури. А 23 січня 2025 року ГО «Хмарочос» у рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!» провела панельну дискусію на тему викликів при реєстрації пам’яток.

На дискусію запросили експертів галузі — музейного фахівця, краєзнавця, експерта проєкту «Збереження пам’яток модернізму Півдня України» Сергія Дяченка, головного спеціаліста з історико-культурної спадщини Департаменту культури та туризму Запорізької міськради Павла Кравчука, архітекторку, засновницю та керівницю Новокаховського товариства охорони культурної спадщини Тетяну Євсеєву, архітекторку, керівницю наукових досліджень Новокаховського товариства охорони культурної спадщини Лізу Євсеєву та історика, голову ГО «Музей відкрито на ремонт» Леоніда Марущака. 

Експерти розповіли про складнощі на шляху реєстрації пам’яток, їх знищення та реформи, які варто запровадити.

Проблеми галузі

Сергій Дяченко розповів, що на Херсонщині, за межами міст Херсон та Нової Каховки, у списках архітектурної спадщини зареєстровано шість об’єктів. В області знаходиться величезна кількість населених пунктів (понад 500), де, за словами Сергія, може знаходитися близько шести тисяч об’єктів, які повинні мати статус пам’ятки.

Дяченко наголошує, що зараз, під час російської загарбницької війни, знищуються цілі міста на Сході та Півдні України, а ми навіть не знаємо — у нас немає інформації, немає реєстрів, що саме там знищено.

«Тобто ми не уявляємо, і тому всі сплять спокійно, ніби нічого не знищено, а знищено все. І такий підхід потрібно змінювати», — каже він.

Також Сергій наголошує, що окрім складнощів з включенням об’єкта до реєстру пам’яток, є певні виклики й з утриманням таких об’єктів.

«І навіть для тих людей, які хочуть щиро її відновити у попередньому вигляді, це така перепона на цьому шляху, тому що купа обмежень», — пояснює він.

Дяченко розмірковує, що було б правильно якби держава зробила таку систему, щоб статус пам’ятки допомагав її реставрувати, а не утворював лише складнощі з цим. Щоб всі намагалися включити цей об’єкт до реєстру, а не як зараз відбувається максимально відійти від цього, тому що якщо будівля не внесена до списку охоронних об’єктів, то це полегшує життя.

Ліза Євсеєва розповіла, що Україна — це держава, де спадщина має статус презумпції вини перед суспільством. 

«Тобто експерти, громадськість витрачають неймовірну купу ресурсів для того, щоб довести, що цей побудований об’єкт, в який вкладений фантастичний капітал, архітектори, гроші, містобудівна ситуація має право вижити», — пояснює вона.

Ліза наголошує, що це абсолютно нелогічно, що об’єкт, в який вкладено стільки ресурсу, може бути зруйновано і перетворено на купу сміття, бо це буде дешевше, ніж його зберегти. 

Натомість у державах, з яких ми хотіли б брати приклад, Німеччина, Нідерланди, такі об’єкти мають презумпцію цінності. 

«Цінність, вона є безумовна, і експерти сперечаються один з одним, щоб краще атрибутувати цю спадщину, для того, щоб ця картка чи паспорт об’єкта були такою картою подальшого життя цього об’єкта. Вони підказали власнику, як краще його використовувати», — каже Ліза.

За її словами, зараз це робота активістів і експертів йти до цієї мрії, щоб мати презумпцію цінності для пам’яток.

Чому важливо говорити про пам’ятки?

Сергій Дяченко наголошує на необхідності популяризації пам’яток. За його словами, якщо громада та її керівництво нічого не знають про архітектурний об’єкт, то вони й не будуть підтримувати ідею його збереження та реєстрації як пам’ятки.

«Наша участь і роль у тому, щоб найкрасномовніше, лаконічніше, доступніше донести ідею важливості цього об’єкта», — пояснює Сергій.

Тетяна Євсеєва, згадуючи свій досвід реєстрації пам’яток, розповіла, що тільки завдяки активістам вдалося зробити Нову Каховку пам’яткою національного значення. За її словами, місцева влада та політики й досі проти такого рішення, проте залучення активістів, волонтерів та громадськості допомогло створити необхідний публічний розголос, який і допоміг успішно завершити цю справу.

За словами Лізи Євсеєвої, з 2012 року в Україні спотворена сама система пам’яткоохоронних досліджень і обліку.

«Фактично ми відбиваємось від грошей, які йдуть на те, щоб руйнувати пам’ятки та спадщину. І, відповідно, оскільки гроші люблять тишу, особливо такі гроші, без публічного розголосу це фактично стає неможливим. Єдиний впливовий інструмент — це публічність, це громадська активність», — розповідає вона.

«Пам’яткоохоронна інституція, в принципі, у світі була започаткована як громадська, як публічна, яка проговорює цінність спадщини для суспільства, — каже Ліза. — Відповідно, на цьому ґрунтується впливовість культурного капіталу. Без публічного розголосу всі ці моменти й кроки є і неправильними, і неможливими».

Політичний компонент

Досить часто здається, що для успішного внесення об’єкта до реєстру пам’яток варто залучитись підтримкою політичного діяча. Певною мірою це додало б й певного розголосу. Проте Тетяна Євсеєва розповіла про наукову методичку, яка пояснює як готувати звід пам’яток у різних областях України. За її словами, методичка чітко говорить, що жодні політичні рішення не можуть бути основою для внесення об’єкта в реєстр пам’яток. Підґрунтям може слугувати тільки наукове та фахове рішення, наголошує Тетяна.

За її словами, дотримуватись цього правила досить важко, проте це компроміс, на який не можна йти.

Леонід Марущак, розмірковуючи про політичний вплив у прийнятті рішень про реєстрацію пам’яток, розповів, що тут потрібна політична воля найвищого рівня, яка стосуватиметься не лише кабінетів регіональних, а усіх без винятку.

«Це як державна стратегія — має бути визначена і зафіксована законодавством, або підсилена нормативно-правовою базою. В нас з цим величезні проблеми та не вбачається найближчим часом якихось радикальних чи кардинальних змін», — наголошує він.

«Потрібно не лобіюванням займатися, а саме створювати такі умови, де це питання немає бути керованим «є лобі чи немає лобі». Навпаки — це є пріоритетне завдання всіх органів, яке покладається на всі виконавчі державні структури й органи. І найголовніше — це в суспільстві розуміння важливості цих процесів. Не може бути ціною відмивання грошей на утепленні об’єкта культурної спадщини за збереження його в оригінальних вбраннях», — розмірковує Леонід.

Розв’язання проблем

Павло Кравчук поділився своїм баченням змін, які необхідно запровадити для покращення ситуації з реєстрацією та охороною пам’яток.

«Організаційно ми на рівні законодавства могли б внести новели, які б нарешті покращили роботу у пам’яткоохоронній галузі шляхом розведення політичної складової та науково-практичної», — каже він.

На думку Павла, потрібно розвантажити Міністерство культури від зайвих функцій, оскільки воно зайняте здебільшого формуванням політичної риторики назовні і у країні. Кравчук переконаний,  що технічні питання для Міністерства вже «не підйомні». Для оперативного надання об’єктам статусу пам’ятки необхідно передати функцію внесення в реєстр за місцевим значенням на обласний рівень, де функціонують такі самі державні органи влади. 

«Мені здається, майбутнє пам’яток – це, все ж таки, коли вони стануть усвідомленою частиною ідентичності громади. Бо на прикладі Запоріжжя я знаю, що громада доволі сприятливо ставиться до пам’яток усіх періодів, починаючи від класицизму, завершуючи соціалістичним модернізмом. І проблем в тому, щоб пояснити у чому їх цінність немає, бо громада складається з багатьох спільнот, у яких життєвий досвід так чи інакше пов’язаний з цими об’єктами, вони їх сприймають як частину своєї культури. А зважаючи на те, що це має бути саме частина ідентичності громади, ми маємо спустити повноваження із занесення об’єктів культурної спадщини до державного реєстру на регіональний рівень. Тоді буде дотримано інтереси громад, буде більш ефективна і злагоджена робота», — каже Павло.

На думку Сергія, важливою частиною повинна стати відкритість інформації.

«Всі реєстри, всі зводи, навіть там цінна архітектурна забудова, яка у містах є уже в генпланах, ця новий такий термін, значна історична забудова. Це теж пам’ятка і потрібно, щоб все це було озвучено і було на якомусь сайті. Бо цього досі немає. Це дуже дивно, але це, мабуть, єдина країна в Європі, де цього немає. Що ти хочеш відшукати й ти не можеш це зробити», — пояснює Сергій.

За його словами, це говорить про те, що насправді вигідно, щоб взагалі цих об’єктів не було, бо вони заважають жити чиновникам. 

Також Дяченко наголошує, що потрібно зробити таке законодавство, щоб статус пам’ятки — це був ресурс власника, а не тягар. 

«І держава у цьому має не економити грошей, а допомагати. У мене така ідея є, щоб розробляти всю містобудівну документацію, реставраційну документацію на будь-який об’єкт, який є в приватній власності, щоб це було за кошти держави. Щоб цей паспорт об’єкта на спадщину розроблявся не власником будівлі, а за рахунок держави, щоб хоча б цим допомагати. А від  власника об’єкта залишилося лише витрачати свої кошти на реставрацію. А вся документація вже буде зроблена. Це такий маленький, але вклад у те, щоб був зацікавлений власник в реставрації, а не в руйнації спадщини», — розповідає він.

Леонід Марущак наголошує, що для того, щоб щось змінювати, потрібно провести колосальну роботу з дослідження проблематики й, найголовніше, визначення, що саме потрібно змінювати. 

«Українське законодавство, яке стосується охорони культурної спадщини, отримане в спадок з радянської доби української історії. На мою персональну думку, це феномен. В хорошому розумінні, який потрібно дослідити, вивчити і зробити певні висновки. Можливо, не потрібно нічого змінювати, а навпаки відмовитися від змін, які були останніми роками спеціально зробленні для того, щоб викривити взагалі ставлення навіть до спадщини у тих, хто гіпотетично володіє нею, має займатися, або найголовніше популяризувати, відстоювати і промотувати», — розповів він.

Леонід зазначає, через стигматизацію українцями радянського періоду української історії, ми не маємо можливості без емоційно і без страху досліджувати певні речі, які заслуговують на велику повагу і найголовніше, можливо, наслідування. 

«Я хочу вкотре нагадати, що саме завдяки цьому феномену, ми маємо право, можливість і щастя спостерігати собори, церкви, монастирі, костели, синагоги, які пройшли через атеїстичну тоталітарну державу. Палаци, які збереглися в антибуржуазній країні, такій як Радянський Союз», — наголошує він.

Натомість тоді ми живемо в країні демократичній, незалежній, ми не можемо захистити навіть кінотеатр, каже Леонід.