Валерій Ламах, Флоріан Юр’єв, Федір Тетянич, Ада Рибачук і Володимир Мельниченко були митцями-монументалістами, які сформували обличчя післявоєнного Києва. Усі вони абсолютно різні, не входили в спільне мистецьке коло, але кожен з них створив об’єкти, які зробили українську столицю саме такою, якою ми її знаємо.

«Хмарочос» поспілкувався з художницею, мистецтвознавицею, кураторкою багатьох мистецьких виставок Оленою Грозовською про видатні роботи цих художників.

Валерій Ламах й мозаїки на Берестейському проспекті

Валерій Ламах суміщав дві митецькі іпостасі — офіційну та неофіційну. З одного боку, він був знаним радянським художником-монументалістом, обіймав високі посади та виконував важливі держзамовлення. Проте з іншого боку, він був філософом і розмірковував над складними питаннями буття й духовного призначення людини. Власну світоглядну теорію митець викладав у таємничій «Книзі схем», яку довгі роки писав «у стіл».

«Це своєрідна сакральна геометрія. Він починав працювати як художник над плакатами, займався графікою, потім перейшов до монументалістики. Й мав ідею, що візуальну інформацію можна якимось чином окреслити як певний знак, віднайти певну формулу», — розповідає про митця Олена Грозовська.

Також естетика Ламаха, яку він втілював у багатьох своїх творах, була зовсім не радянською.

«Однак він не був дисидентом. Це був не політичний протест, а радше естетичний», — каже Грозовська.

Один із найвідоміших його проєктів, який так і не вдалося втілити до кінця, — це комплекс мозаїк на Брест-Литовському проспекті в Києві, нині відомому як Берестейський. Група митців, серед яких був й Валерій, у 1967 році розробила ескізи оформлення торцевих стін шести дев’ятиповерхівок. Ці мозаїчні панно мали утворити цілісний ансамбль.

Художники встигли створити лише дві мозаїки — «Симфонія праці» (автори В. Ламах і Е. Котков) та «На захист миру» (автори Володимир Прядка та Іван Литовченко), коли з’ясувалося, що безпосередньо перед будинками зводиться торговий центр, який перекриватиме огляд з боку тротуару. Митці відмовилися працювати, роботи зупинились, ідея залишилася невтіленою. Валерій Ламах створив ескізи й інших панно для цього ансамблю, проте їх так і не було реалізовано.

У такому вигляді стіни будинків залишалася до кінця 70-х років. Згадали про проєкт перед Олімпіадою-80, оскільки проспектом мали нести олімпійський вогонь, а згодом планувалося святкування 1500-річчя Києва. Тож мозаїки вирішили завершити, проте захотіли змінити тематику — твори повинні були відображати історію Києва від початку до сьогодення. 

«Звісно, постало питання, що ж робити з тими мозаїками, які вже є. Їх пропонували збити, а потім порахували, що це не дуже вигідно, і, власне, для економії коштів вирішили доробити тло мозаїк «Симфонія праці» та «На захист миру» й додати ще київську тему», — розповіла Олена.

Роботи відновилися вже без участі Ламаха, який помер 1978 року.. Нові твори стилістично не поєднуються з попередніми: й першочергова, й наступна ідеї не втілені повноцінно, задум залишається незрозумілим.

«Була логіка і в першому варіанті, і в другому, який теж не був повністю реалізований, оскільки на місці двох мозаїк з 60-х мали б розміститися інші тематичні панно», — зазначає Грозовська.

Тандем АРВМ і меморіальний комплекс «Бабин Яр»

Ада Рибачук і Володимир Мельніченко широко відомі своїми спільними проєктами.

«Вони познайомилися в художньому інституті, ще на старших курсах поїхали на Північ, до Арктики й, власне, там відбулася трансформація: з радянських студентів вони перетворилися на людей, які відкрили для себе інший спосіб існування, стикнулися з абсолютно іншою цивілізацією поза межами наших уявлень про людське життя, про якісь усталені норми, тим паче про ідеологію. Вони повернулися вже абсолютно іншими людьми, і цей досвід вплинув на їхню творчість, на їхню художню мову, й історія інтеграції цього досвіду в їх подальші проєкти, зокрема монументальні, є дуже цікавою», — розповідає Олена.

Твори АРВМ досить відомі в Києві, серед них мозаїки Центрального автовокзалу, який було відкрито 1961 року, проте історія цього проєкту має продовження й сьогодні.

«Наприкінці 2020 року почалися розмови про велику реконструкцію автовокзалу. І от, завдяки зусиллям Фонду АРВМ і небайдужих людей,  волонтерів було ухвалено рішення зберегти й реставрувати декоративне оформлення інтер’єрів. Ще тоді живий був Володимир Мельніченко, який наглядав за відтворенням цих мозаїк, над яким працювало понад 200 волонтерів. Це один з небагатьох вдалих прикладів консолідації суспільства заради  збереження монументального спадку», — каже Грозовська.

Також АРВМ є авторами оздоблення колишнього Палацу піонерів, який нині має назву Київський палац дітей та юнацтва.

«Це дуже цікава, характерна робота, в якій художникам вдалося відійти від радянської піонерської тематики», — зазначає Олена.

Одним з найвидатніших проєктів тандему є меморіальний комплекс Парк Пам’яті на Байковій горі, над яким вони працювали 13 років. Співавтором значився й Авраам Мілецький, хоча архітектурне рішення Залів прощання, Стіни Пам’яті й загалом усього комплексу належало АРВМ. Зали Прощання й досі вражають неординарністю своєї конструкції. 

«Було заплановано звичайну прямокутну будівлю, яку АРВМ перетворили на складну архітектурну форму. В ній дуже цікава філософія розуміння простору, який вони назвали «Храм Неба», й де досі відбувається прощання», — розповідає мистецтвознавиця. 

Головним об’єктом комплексу мала стати Стіна Пам’яті — горельєфи з арматури й бетону площею  близько двох тисяч квадратних метрів. Цей наймасштабніший твір монументального мистецтва в Україні АРВМ створювали за своєю авторською технологією кілька років поспіль. Планувалося розписати рельєфні композиції, щоб яскраві зображення відбивалися в штучному озері під стіною.

За задумом, людина, що йшла цим шляхом, взаємодіяла з цим твором і трансформувалася внутрішньо. Художники підійшли до роботи з глибоким розумінням і ритуального, і філософського значення цього простору. Вони готувалися, їздили в експедиції на Волинь, Буковину й Поділля, оскільки там ще зберігалися поховальні обряди. Вони вивчали народну традицію, доповнюючи знання власними етнографічними розвідками, каже Грозовська.

Уже на етапі закінчення цієї масштабної та значущої роботи комісія Міністерства культури ухвалює рішення знищити твір, як такий, що не відповідає принципам соціалістичного реалізму, і впродовж трьох місяців стіну заливають бетоном. 

«Це страшна трагедія, оскільки для художників це був опус магнум, якому вони віддали багато років життя», — додає Олена.

На щастя, в 2019 році спільними зусиллями вдалося розпочати роботу з розчищення горельєфів. Володимир Мельніченко був ще живий і побачив, як відкривають частину Стіни Пам’яті.

Одним із найцікавіших нереалізованих проєктів АРВМ є меморіал жертвам фашизму в Бабиному Яру, над яким вони працювали у 1960-х роках. Їхня ідея  й до сьогодні є безпрецедентною.

«Перш за все, він абсолютно не схожий на традиційні радянські монументальні проєкти. Та внутрішня трансформація, яка відбулася з художниками, відбилася на всьому підході, на філософії взагалі й на розумінні меморіального комплексу як такого», — наголошує Грозовська.

Найцікавішим у цьому, на жаль, невтіленому проєкті був підхід до меморіального комплексу не як до статичного монумента. 

«Людина, яка потрапляла в цей простір, мала рухатись, фізично й внутрішньо проходити шлях усвідомлення цієї трагедії. Це було абсолютно революційною ідеєю на той час», — розповідає Олена.

Концепція меморіалу включала стіну, вздовж якої рухається людина. Стіна не фігурна, але місцями включає якісь антропоморфні частини — з’являється людський профіль, іноді візок дитячий. Це не фігури як такі, це кам’яні брили, які виконують функції людських фігур, і людина йде нібито разом із тими, кого ведуть на розстріл.

Людина спускається цією дорогою смерті від величезного куба з тріщиною та написом різними мовами «Бабин Яр» і далі опиняється в символічному центрі — порожньому місці, схожому на згарище, — уособленні людей, які загинули в Бабиному Яру.

«Неймовірна ідея — це мінус-об’єкт, як осердя, як смисловий центр цього комплексу. Це відсутність чогось, відсутність пам’ятника. Це ділянка 50 на 50 метрів пустої землі кольору попелу. На місці, де спалювали людські тіла, не було нічого, і це рана в ландшафті», — пояснює Грозовська.

Звісно, ніхто з радянських чиновників не зрозумів цієї ідеї, там було замало «героїки». Проєкт не затвердили, й лише через декілька років у Бабиному Яру з’явився типовий радянський монумент без жодних згадок про розстріляних євреїв.

Флоріан Юр’єв й театр світлової музики

Флоріан був відомою особистістю, мультидисциплінарним митцем — архітектором, художником, музикознавцем, педагогом, теоретиком кольору і навіть майстром струнних інструментів. Він розробив своєрідний алфавіт, , завдяки якому міг записувати кольором слова й звуки, певну кольорофонетичну транскрипцію. 

Флоріан Юр’єв разом із Борисом Довганем розробили радянський герб Києва, для якого використали свічку каштана як символ міста. Художник згадував, що надихнувся рядком із пісні: «Знову цвітуть каштани…». За словами Олени Грозовської, саме відтоді каштанові листя й суцвіття стійко асоціюються з українською столицею, цей символ і досі використовується як неофіційний символ міста.

Також серед робіт Юр’єва — наземний вестибюль станції метро «Хрещатик», а ресторан ресторан «Метро», що розташовувався над ним. Всередині ресторану були мозаїки, які радянська влада вирішила збити, оскільки вони не вкладалися в  ідеологічні рамки. 

Найвідомішою його архітектурною роботою, є «Тарілка» на Либідській — будівля Інституту науково-технічної інформації. Зараз вирішується, чи існуватиме вона й надалі.

Цей об’єкт містить багато цікавих ноу-хау, каже Грозовська, а в самій тарілці, за проєктом, мав розташуватися кольоромузичний театр, в якому відбувались би світлові вистави. Але приміщення здебільшого використовували як звичайний кінозал. А ідея створення вистав лише за допомогою світла й кольору так і залишилася нереалізованою.

За словами Олени, у  1970-х цей напрям взагалі був затаврований як формалістичний і трактувався як ухил в абстракціонізм. 

У проєкті Юр’єва театр включав великий екран, бічні панелі, які охоплювали все поле зору, і спеціальні інструменти, які він розробляв, — світлові органи. Ця світломузична феєрія, не передбачала звуків, працювало лише світло.

«Це мало наукове підґрунтя, оскільки він досліджував і фізіологію сприйняття світла й кольору, і вплив на емоційний стан. І, зрештою, це таки теж певні наукові відкриття. Потім наукова група, яка досліджувала схожі речі, здобула Нобелівську премію», — каже Олена.

Федір Тетянич і зовсім інший Майдан Незалежності

Розповідаючи про и Тетянича та його мистецький шлях, Олена називає його яскравим, ексцентричним, чарівником і трохи шаманом. 

Федір створив цілий всесвіт, який має назву Фрипулья (також творчий псевдонім Тетянича, — ред.) — вчення про зв’язок людини з Всесвітом. 

«Він був людиною, яка навіть за радянських часів дозволяла собі незвичайні висловлювання і дії. Образ дивака дозволяв йому бути вільною людиною в абсолютно невільній ситуації. Він влаштовував перформанси ще в 1970-х, конструював фантастичні костюми з різного непотребу й відходів. Взагалі його філософія дуже сучасна, адже передбачає ресайклінг речей. Він вважав, що будь-який об’єкт можна перетворити на витвір мистецтва, і демонстрував своєю творчістю, як це можна робити», — розповідає Грозовська.

Завжди на Дні Києва Тетянич сходив Андрівським узвозом, декламуючи вірші і розповідаючи всім про свою філософську систему в такій поетичній формі.

«Ще один дуже важливий концепт для його філософії та творчості — це так звана Біотехносфера. Це така сферична капсула, рухома, яка одночасно є помешканням для людини й капсулою для переміщення в космосі. Вона розроблялась на випадок фатальної катастрофи на Землі, щоб людина могла врятуватися в ній», — пригадує Олена.

Зрозуміло, що Біотехносфера, була утопічним мистецьким твором. Це така відповідь на холодну і ядерну війни, адже Тетянич належить до покоління, яке їх пережило. Він був поранений в дитинстві при бомбардуванні і кульгав все життя.

Усі ці художники, про яких ми згадуємо, дуже багато думають про крихкість світу, про катастрофу й порятунок. Кожен із них, Тетянич зокрема, пропонує свій шлях порятунку — через мистецтво, пам’ять, меморіалізацію.

«Для них це є запорукою неповторення того жаху, який вони пережили в дитинстві», — пояснює Грозовська.

Одним із невтілених проєктів Тетянича є монумент на Майдані Незалежності.  У 1991 році демонтують пам’ятник Жовтневій революції й оголошують конкурс на монумент, який би втілював ідею вже незалежної України. У конкурсі беруть участь понад 40 проєктів. Серед них й ідея Тетянича, який запропонував поставити на Майдані величезну Біотехносферу. 

«Це такий рухомий пам’ятник, від якого розходились протуберанці — менші біотехносфери, поєднані «людопроводами». Це така гігантська молекула, що може розвиватися, відрощувати собі нові біотехносфери. Уявляєте Майдан таким?», — каже Олена.

Ба більше, він запропонував, щоб ця Біотехносфера реплікувалася в інших містах, де були повалені радянські ідоли.

Цілком зрозуміло, що комісія не оцінила цю заявку. А новий пам’ятник на Майдані почали зводити лише 2000 року.

«Для нас дуже важливо в цьому проєкті простежити зміни соціальні та історичні. й те, як вони відобразились на творчості, оскільки архітектура — це дуже соціальна річ. Архітектурні тренди мені здається, пов’язані з сутністю тієї чи іншої епохи. Вся наша історія також про кінець монументалістики модернізму, цього підходу дуже ґрунтовного, серйозного, величного до архітектурних об’єктів, і перехід до фантазійності, утопії», — пояснює Грозовська.

Виставка «ПроЗорі»

Наприкінці травня в Українському Домі, НІМЗ «Бабин Яр» і галереї «Дукат» відкриються виставки, присвячені цим митцям, їхній філософії та невтіленим проєктам. 

У НІМЗ «Бабин Яр» можна буде ознайомитися з проєктом меморіалу жертвам фашизму АРВМ, якому не судилося втілитись у реальність. У «Дукаті» проходитиме виставка Федора Тетянича «Приснився мені сон», що окреслить певні сюрреалістичні аспекти його творчості. 

А в Українському Домі буде представлено понад 200 робіт згаданих художників, серед них —  театр світломузики, яким його задумав Флоріан Юр’єв, біотехносфери Тетянича та багато інших втілених і невтілених проєктів.

«Вони створили надважливі об’єкти, які є до певної міри візитівками міста. І «Тарілка», і комплекс на Байковому кладовищі, і Палацу піонерів, Автовокзалу й Річпорту», — розповідає Олена.

Об’єднує цих митців пошук метамови. Кожен із них намагався розробити універсальну мову мистецтва, свою символічну систему,  свою абетку, з якими можна буде ознайомитися під час виставки «ПроЗорі».

«Це проєкт, який представлятиме творчий спадок п’ятьох київських художників. Це виставка і про Київ, і про цих художників, і про їхні достатньо складні філософські системи, які вони все життя розробляли. Кожен із них створив таку свою, я би сказала, космологічну систему, систему знаків, винайшов свою мистецьку мову», — зазначає Грозовська.