Зникнення озонових дір і кислотних дощів, що ними лякало телебачення 1990-х, є позитивним прикладом спільної роботи країн світу для подолання глобальної проблеми і свідчить, що боротьба зі змінами клімату також може мати успіх.

Кислотні дощі

Медіа почали говорити про кислотні дощі у 1970-х та 1980-х. Поширювали фотографії лісів без листя в Німеччині. У річках Скандинавії гинула риба. У Північній Америці озера набули яскраво-блакитного кольору. Страх став таким поширеним, що батьки забороняли дітям потрапляти під дощ. У якийсь період це важалося проблемою довкілля номер один. Навколо цього явища будувалися теорії змови та міфи.

Хмари з діоксидом сірки (SO₂) та оксидами азоту (NOₓ) утворюються при спалюванні вугілля й нафтопродуктів. Окислюючись в атмосфері, ці гази перетворюються на сірчану та азотну кислоти. Із дощем, снігом і туманом випадають слабкі розчини цих кислот.

Нормальний дощ має кислотність pH 5,6, кислотний — приблизно вдесятеро вищу (pH 4,5 — pH 4). За такої кислотності дерева слабшають і гинуть, багато видів риб не виживають.

Кислотні дощі вперше наявно продемонстрували глобальність проблем довкілля: коли забруднення з однієї країни (наприклад, вугілля з Великої Британії) шкодить іншій (Норвегії, яка не мала вугільної промисловості). Тож світ швидко згуртувався й уже 1979 року було підписано Конвенцію про транскордонне забруднення повітря, яка зобов’язувала країни скорочувати викиди.

США створили систему торгівлі квотами, яка спонукала підприємства знижувати викиди сірки та азоту. Щороку квоти зменшувалися. Згодом кислотні дощі над Європою та Північною Америкою відійшли у минуле. У Китаї й Індії це явище досі є проблемою.

Озонові діри

Із 1985 року світ заговорив про ще одну глобальну проблему довкілля: над Антарктикою утворилася діра в озоновому шарі атмосфери.

Шар озону поглинає три типи ультрафіолетового випромінювання. Учені застерігали, що до 2050 року озоновий шар зникне зовсім, екосистеми почнуть колапсувати, рак шкіри стане повсюдною хворобою.

Руйнування озонового шару було спричинено масовим використанням хлорфторвуглеців (CFC), або фреонів. Від 1950-х фреон був повсюдно: у холодильниках, кондиціонерах, аерозолях, пінопластовій упаковці та розчинниках. Ці хімікати були нетоксичні, незаймисті та хімічно стабільні, але, як виявилося, мали серйозний побічний ефект.

Під дією ультрафіолету CFC, що опинився в атмосфері, вивільняє атом хлору. Один атом хлору може зруйнувати тисячі молекул озону. Найбільша діра виникла саме над Антарктикою через унікальний збіг умов, зокрема наднизьких температур і формування взимку полярних стратосферних хмар. Наприкінці зими хмари тануть, і відбувається потужний викид хлору, який виїдає озоновий шар. Над Арктикою інколи теж відбувається сильне виснаження озону. Крім того, озоновий шар тоншав загалом по всій планеті.

Перспективи раку та загибелі людства не на жарт стривожили громадськість. Про озон говорили на телебаченні, його згадували у популярних фільмах.

У 1987 світові лідери підписали доволі жорсткий Монреальський протокол, який декларував, що «світові викиди можуть значно виснажити озоновий шар і призвести до негативного впливу на здоров’я людини та навколишнє середовище». У ньому було перераховано заходи для скорочення викидів речовин, що руйнують озоновий шар, у вигляді покрокового плану. Менш розвинутим країнам пропонувалася допомога. Протокол підписали всі країни світу.

Хімікати, що сприяли виснаженню озонового шару, стали поступово вилучатися. Промисловість розробила замінники, змінилися технології холодильників. Виробництво CFC впало майже до нуля за 15–20 років.

У 1987 році рівень озону впав на 50%. Мінімальний вміст озону над Антарктикою зареєстрували у 1994 році. Останніми роками діра щороку стає меншою за площею та «відкривається» на все коротший період.

Діра повністю затягнеться, за прогнозами, у 2060-х роках. Фреони практично не руйнуються в нижніх шарах атмосфери, а їхній термін життя складає близько 50-150 років.

А що з викидами вуглецю?

Дії міжнародної спільноти привели до успіху у відновленні озону тому, що проблема впиралася у кілька хімічних речовин, які можна було замінити відносно дешево, й за це відповідали кілька великих виробників.

Чи може це стати прикладом для зменшення викидів вуглецю? Із цим складніше, бо ці викиди пов’язані з усією енергетикою, заміна значно дорожча, і джерел викидів набагато більше.

Читайте також: Сім перемог 2025 року в боротьбі з кліматичними змінами

«Проблема кліматичних змін є значно складнішою, ніж озонова, тому що ми не маємо негайних замінників викопному паливу, так, як це було зі шкідливими аерозолями», — зазначала BBC Анна Джонс із Британської антарктичної експедиції.

Водночас ці дві історії показують, що навіть масштабні екологічні загрози можна подолати, якщо наука, політика й економіка починають діяти разом.