Останні роки в Одесі, як і в багатьох інших українських містах, триває процес декомунізації та деколонізації публічного простору. Тут уже перейменовано сотні вулиць, демонтовано багато монументів та навіть ухвалено новий україноорієнтований статут міста. Проте цей процес не можна назвати завершеним чи таким, що проходить спокійно. Практично кожне рішення міської влади, пов’язане з деколонізацією, викликає критику як з боку частини містян, які виступають проти, так і від активних її прибічників. Особливо це помітно на тлі втручання у процес обласної влади, припинення громадянства багаторічного мера Геннадія Труханова, запровадження військової адміністрації та наявності статусу спадщини ЮНЕСКО для історичного центру. «Хмарочос» поспілкувався з депутатом Одеської міськради Петром Обуховим, щоб розібратися, яким є нинішній стан деколонізації міста, як на це впливають політичні зміни, якою є позиція місцевої влади та чого бракує місту, щоб остаточно завершити цей процес.

Глибока історія: від колоній давніх греків до сучасної деколонізації

Для історії Одеси зміна назв і топонімів не є чимось новим, а скоріше навпаки – перейменування є частиною її глибокої історії. Походження міста, його сучасний вигляд та ідентичність сформовані, зокрема, тим, що ця територія знала безліч перейменувань і змін влади. Петро Обухов наводить історичну довідку про те, що ще до захоплення Російською імперією на території сучасного міста встигли побувати давні греки, які заснували тут колонію Гавань Істріан, згодом італійські генуезці заклали факторію Дженестра. Коли ж контроль над цими землями перейшов до польсько-литовської держави, тут виникли поселення та фортеця Коцюбіїв, які за часів Османської імперії отримали назву Хаджибей. І лише після захоплення Російською імперією з’явився топонім Одеса.

Така багатошарова історія досі породжує дискусії в наукових колах щодо трактування походження міста, дати його заснування та самої назви. Крім того, вже після заснування Одеси (за класичним трактуванням, визнаним міською радою) її внутрішні топоніми зазнавали численних трансформацій – від імперських назв до радянських. За словами Обухова, ця історична особливість породжує складнощі для сучасної деколонізації, адже до приходу імперії тут не було тривалого та безперервного «чисто українського» періоду, до якого можна було б легко апелювати.

Навіть у новітній історії незалежної України місто переживає вже третю масштабну хвилю перейменувань. Як нагадує депутат, перша відбулася ще у 1995 році за мерства Едуарда Гурвіца. Тоді багатьом вулицям, зокрема в історичному центрі, повернули «дореволюційні» назви. Так вулиця Леніна знову стала Рішельєвською, Карла Маркса – Катерининською (нині Європейська), а Радянської армії – Преображенською. Другий етап припав на 2016–2017 роки в межах загальнонаціональної декомунізації, коли позбулися більшості назв на честь комуністичних діячів. А нинішня, третя хвиля стала прямою реакцією на повномасштабне вторгнення.

«Остання хвиля – це період після повномасштабного вторгнення, коли в активної частини суспільства значно збільшилося неприйняття назв, пов’язаних із Росією. Я розпочав цей процес у червні 2022 року. Тоді ми разом із Мариною Бойко, яка згодом стала депутаткою міськради, склали список із понад 200 вулиць. У нас було дуже багато назв на честь російських діячів, річок, міст і всього того, що не має жодного стосунку до Одеси. Наприклад, вулиці Тульська, Махачкалинська, парк Максима Горького та інші подібні».

Сьогодні, за оцінкою Обухова, процес перейменувань у місті виконано на 95 відсотків, проте кількість нових топонімів уже викликає втому в місцевих жителів.

«У принципі, є в одеситів така навіть втома від перейменувань, тому що коли перейменовуються 300 топонімів, то дуже важко запам’ятати усі нові назви, і це викликає таку трохи відразу навіть у досить проукраїнськи налаштованих одеситів», – констатує Петро.

Політичні перепони: від Труханова до військової адміністрації

Деколонізацію публічного простору Одеси неможливо розглядати у відриві від політичного контексту міста, який протягом останнього десятиліття був нерозривно пов’язаний із фігурою вже колишнього мера Геннадія Труханова, якого критикували за нібито проросійські погляди та російське громадянство.

Петро Обухов зазначає, що після початку повномасштабного вторгнення міська рада (де більшістю є депутати з наближеної до Труханова партії «Довіряй ділам») змогла перейменувати 220 топонімів. Проте рішення щодо найбільш знакових об’єктів (наприклад, вулиці Пушкінської) відкладалися. Зокрема, після прийняття Закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» Одеська міськрада мала чіткий дедлайн – до 27 квітня 2024 року – на добровільне перейменування пов’язаних із Росією топонімів. Однак місцева рада не підтримала проєкт рішень у повному обсязі, після чого повноваження на перейменування автоматично перейшли до голови Одеської обласної військової адміністрації (ОВА) Олега Кіпера. І 26 липня 2024 року він підписав розпорядження, яким одноосібно змінив 85 назв безпосередньо в Одесі. Саме тоді вулиця Пушкінська стала Італійською. Сам Олег Кіпер тоді публічно заявив, що мерія просто переклала на нього відповідальність, аби «не натягувати на себе негатив» від частини містян.

Восени 2025 року політичний ландшафт Одеси кардинально змінився. Після припинення громадянства Геннадія Труханова обов’язки міського голови перейшли до секретаря міськради Ігоря Коваля, а 15 жовтня у місті була утворена Одеська міська військова адміністрація (МВА), начальником якої призначили Олександра Лисака. Проте, як констатує Петро Обухов, зміна керівництва міста хоч і вплинула на адміністративні процеси, однак не прискорила розв’язання питань деколонізації.

Головним індикатором цього залишається пам’ятник Олександру Пушкіну на Приморському бульварі. Обухов пояснює: Труханов свого часу не ініціював демонтаж монумента, спираючись на соціологічні опитування, які фіксували поділ містян навпіл – 50 на 50. Після зміни влади та запровадження МВА ситуація фактично залишилася на тому ж рівні.

«Усунення Труханова вплинуло на одну єдину річ – те, що пам’ятник Пушкіну на Приморському бульварі був закритий у таку величезну коробку. Ось і все. Більше абсолютно ніяких дій не відбувається», – зазначає Петро Обухов.

Депутат при цьому наголошує, що статус історичного центру міста як пам’ятки ЮНЕСКО не є перешкодою для знесення пам’ятника, як про це раніше заявляв Геннадій Труханов, оскільки ЮНЕСКО охороняє планування забудови, а не конкретні пам’ятники, вважає Обухов. Проблема, на його думку, полягає виключно у політичній площині, і депутат припускає, що новому очільнику МВА Олександру Лисаку розв’язання цього конфліктного питання наразі «нецікаве».

«Заступниця пана Лисака входить у склад історико-топонімічної комісії, але ніяких таких суперзнакових рішень ця комісія не ухвалювала. Здається, ми взагалі вже місяці два не збирались… Труханов не хотів цього робити через соціологічні опитування. Ну і, мабуть, Лисаку це також зараз нецікаво», – зазначає депутат.

Культурний простір: закон і вплив місцевого контексту

Дискусійним питанням процесу деколонізації Одеси залишається ставлення до спадщини російськомовних літераторів, чиє життя та творчість були пов’язані з містом. Такі постаті, як Ісаак Бабель, Ілля Ільф, Євген Петров, Михайло Жванецький та інші, не були діячами чи ідеологами Російської імперії, чи Радянського Союзу, проте їхні імена сьогодні також розглядаються державою крізь призму Закону України про деколонізацію.

Як зазначає Петро Обухов, для частини місцевих жителів ці постаті є складовою міської історії, оскільки їхня діяльність припадає на основний період бурхливого розвитку Одеси. На думку депутата, зазначені автори не артикулювали антиукраїнських поглядів, тому ініціативи щодо демонтажу їхніх пам’ятників чи перейменування вулиць викликають спротив навіть серед проукраїнськи налаштованих одеситів.

«Їх не можна назвати прямо українськими діячами, тому що вони не писали українською, але більшість одеситів вважає їх частиною нашої історії і не розуміє, чому ми повинні їх позбутися. Вони відображали значну частину історії Одеси. Якщо казати об’єктивно, то більша частина активного існування міста – це останні 235 років. І ті, кого я назвав, охоплюють сто років із них. Просто так їх викинути і сказати, що в нас нічого не відбувалося з 1900-го по 2000-й рік – це якось дивно. Це викликає у значної кількості людей просто нерозуміння і навіть агресію. І, чесно кажучи, я не розумію, як це заважає українській ідентичності та тому факту, що Одеса – українське місто», – зазначає одеський депутат.

Натомість на державному рівні застосовуються інші критерії оцінки місцевих діячів. У травні 2025 року експертна комісія Українського інституту національної пам’яті (УІНП) оприлюднила висновки, згідно з якими увічнення імен радянських письменників, зокрема Жванецького, Бабеля та Ільфа, у публічному просторі є пропагандою російської імперської політики.

Голова комісії УІНП, доктор історичних наук Віктор Брехуненко в коментарі «Суспільне Одеса» пояснив, що ключовим критерієм для письменників радянської доби стала їхня служба у збройних формуваннях, що воювали проти української державності. Такі письменники, як Ілля Ільф та Ісаак Бабель, служили у Червоній армії під час війни проти УНР. Таким чином, згідно із законом, збереження в топоніміці імен діячів, які протистояли українській державності, є неприпустимим, незалежно від їхнього літературного таланту чи етнічного походження.

Окрему і найгострішу дискусію викликало перейменування бульвару імені Михайла Жванецького. Окремі одеські політики виступали проти перейменування бульвару. Проте комісія УІНП та Одеська обласна військова адміністрація (ОВА) обґрунтували рішення фактами його політичної діяльності під час російсько-української війни. Зокрема, експерти нагадали, що у 2019 році сатирик прийняв російський орден «За заслуги перед Вітчизною» III ступеня безпосередньо з рук Володимира Путіна. Також підставою для негативного висновку стало відвідування Жванецьким окупованого Криму та участь у зйомках фільму на замовлення каналу «Росія 1». Як зазначив голова експертної комісії УІНП, творча спадщина Жванецького є винятково російськомовною, а його внесок у російську культуру неодноразово відзначався державними нагородами РФ, що робить його перебування в українській топоніміці неможливим.

Варто зазначити, що одночасно з цим ситуація виглядає зовсім інакше, коли йдеться про радянських діячів, які не мали глибокого коріння в історії міста. Ілюстрацією цього слугує кейс із демонтажем пам’ятника барду Володимиру Висоцькому біля Одеської кіностудії. На відміну від Бабеля чи Жванецького, Висоцький не був органічною частиною локальної історії та залишався для міста радше транзитною фігурою, тому демонтаж пам’ятника не викликав гострого суспільного спротиву.

Новий статут та міський календар: закріплення деколонізації чи компроміс?

У листопаді 2025 року Одеська міська рада затвердила нову редакцію Статуту територіальної громади – основного міського документа, який мав стати юридичним базисом для закріплення деколонізації міста. Документ замінив редакцію 2011 року, ухвалену за часів міського голови Олексія Костусєва. За словами Петра Обухова, який був учасником робочої групи з розробки документа, старий статут прямо закріплював зв’язок Одеси з Росією та потребував радикального перегляду.

«У тому статуті прямо було вказано, що Одеса – це російське місто, а згадки про Росію та Російську імперію зустрічалися близько двадцяти разів. У новій редакції ми повністю вичистили ці положення», – зазначає депутат.

Окрім вилучення згадок про імперію, зміни торкнулися міської символіки. Офіційним гімном Одеси стала композиція «Край Чорного моря» в українському перекладі Сергія Осоки. Вона є адаптацією пісні «У Чорного моря» поета Семена Кірсанова та композитора Модеста Табачникова, створеної свого часу для Леоніда Утьосова. Також міська рада запровадила 19 травня як День першої письмової згадки про порт Коцюбіїв (Хаджибей) та зафіксувала змінені назви двох районів міста: Хаджибейського замість Маліновського та Пересипського замість Суворовського.

Проте Статут залишив 2 вересня у переліку святкових дат як День міста, що викликало публічний спротив низки громадських організацій. Активісти звинуватили робочу групу в компромісності, аргументуючи це тим, що збереження вересневої дати та формулювання «порт» замість «місто-порт» щодо Хаджибея консервує російське трактування заснування міста.

Проте Петро Обухов відхиляє цю критику: «Ніяких історичних подій 2 вересня не відбувалось. Ніяких рішень Катерини чи когось ще ось саме в цей день не було. І саме тому ми не змінювали цей день, тому що він не несе ніякого проросійського значення. Просто так вже звикли, що ми років 150 святкуємо День міста в цей день. – пояснює депутат – Але паралельно з цим ми також запровадили День першої згадки про місто Хаджибей. Нагадаю, що це не перше місто, яке тут було. До Хаджибея, згідно з історичними мапами, ще років за 100 до того тут була італійська факторія Дженестра. Тому некоректно казати, що Одеса — це Хаджибей, який перейменували. Насправді історія безперервного поселення тут сягає мінімум 700 років з ось цієї італійської факторії, і все це відображено в новому статуті», – підкреслює він.

Водночас Обухов стверджує, що більшість «адекватних» правок громадських організацій були враховані, а відсутність масових протестів широкої громади пояснює тим, що для більшості одеситів питання Статуту не має визначального впливу на повсякденне життя.

«Ми отримали дуже багато зауважень від активістів, всі вони приходили та висловлювали свою позицію. Насправді більшість їхніх зауважень були враховані. А те, що не прийняли – саме тому ані комісія, ані депутати їх не підтримали. Для більшості одеситів ця тема абсолютно нецікава, і я думаю, що значна частина з них навіть не читали цей документ», – підсумував депутат.

Майбутні зміни: від імперських символів до меморіалів пам’яті

На думку Петра Обухова, попри значний прогрес у деколонізації, Одеса ще потребує кількох стратегічних кроків. Одним із найскладніших залишається питання пам’ятника Пушкіну на Приморському бульварі, щодо якого досі немає остаточного рішення. Депутат пропонує залишити монумент у закритому форматі, доки суспільство самостійно не дійде згоди щодо його перенесення.

«Я б залишив його в такому закритому форматі, як зараз, допоки одесити не вирішать його долю. Думаю, що з часом (через 10–20 років) суспільна думка стане на позицію його перенесення з цього місця. Виросте покоління молодих людей, які не вивчали Пушкіна в школі, які будуть погано розуміти, хто це взагалі такий і чому йому пам’ятник у самому центрі міста», – зазначає депутат.

Тим часом місто вже наповнюється новими символами – зокрема, проведено конкурс на пам’ятник Лесі Українці. Його планують встановити у колишньому сквері Космонавтів, що тепер розташований на проспекті Лесі Українки (раніше він мав ім’я Юрія Гагаріна). Попри те, що результати конкурсу зазнали критики в мережі та серед громади, автор проєкту Микола Білик наразі вже доопрацьовує скульптуру. За даними «Суспільне Одеса», автор уточнює пластику фігури та деталі одягу, враховуючи зауваження містян. У проєкті також з’явився овальний постамент із місцем для квітів, а саму локацію планують перетворити на сучасний інтерактивний простір.

Ось як результати конкурсу прокоментував Петро Обухов:

«Леся Українка – видатна українка, вона бувала в Одесі, але я радше шкодую, що на її честь не назвали вулицю Жуковського, на якій вона безпосередньо зупинялася. Це було б логічніше. Що ж до архітектурного конкурсу та критики проєкту-переможця, то у творчості це нормальна історія. Є переможець, він має доопрацювати модель, і пам’ятник буде встановлений. Не бачу в цьому проблеми».

Окрему увагу депутат звернув на необхідність трансформації Європейської площі (колишньої Катерининської), де й досі залишається гранітний постамент пам’ятника «Засновникам міста» (де центральною фігурою виступала цариця Катерина II). 

«Очевидно, що у нинішньому зовнішньому вигляді площа неадекватна: просто величезна гранітна колона і таке поле з цим порожнім постаментом. З цим треба точно щось робити».

Депутат зазначив що ще у 2022 році, одразу після знесення пам’ятника, Обухов разом з архітекторами розробив проєкт її оновлення, який передбачав повернення історичного фонтану та створення пішохідної зони.

Проте суспільство внесло свої корективи: площа стала народним меморіалом, де тепер ставлять прапорці на честь загиблих захисників за аналогією з Майданом Незалежності у Києві.

Депутат визнає, що початкова ідея тепер потребує переосмислення, в бік меморіального сенсу, проте масштабні роботи розпочнуться лише після завершення війни.

«Поки у нас триває війна, ми не можемо витрачати якісь значні кошти на архітектурні прикраси та фонтани. І тому це питання буде вирішено точно після війни. Але воно точно не залишиться в такому вигляді, як зараз», – підкреслює Петро.

Паралельно в місті розвиваються й інші меморіальні локації: навколо будівлі обласної адміністрації планується створення парку «Слави та Волі», а в парку Шевченка вже функціонує Алея Героїв. Обухов наголошує, що нинішній вигляд алеї з портретами є тимчасовим рішенням, яке потребує фундаментального втілення в майбутньому.

У цьому ж парку очікує на остаточне рішення і доля Олександрівської колони, побудованої у 1891 році на честь візиту російського імператора Олександра II. Петро Обухов пропонує зберегти колону, усунувши імперську символіку, проте ще у 2024 році виконком міськради включив її до переліку на демонтаж. У лютому 2026-го Міністерство культури виключило її з Держреєстру пам’яток, а вже 5 березня 2026 року невідомі відбили з колони імператорський герб та пам’ятну табличку.

Висновок

Деколонізацію Одеси сьогодні можна схарактеризувати як неоднозначний процес. З одного боку, місто майже завершило очищення топоніміки та робить кроки у напрямку переосмислення власного минулого, проте ключові символічні зміни відбуваються досить повільно – насамперед через політичну стагнацію. Заміна мера на військову адміністрацію не призвела до миттєвих рішень: найгостріші питання, як-от доля пам’ятника Пушкіну прямо навпроти міськради, залишаються законсервованими і в прямому, і в переносному сенсах.

Викликом як для влади, так і для громади залишається пошук балансу між державними стандартами пам’яті та локальною ідентичністю. Конфлікти навколо постатей Бабеля чи Жванецького та нового Статуту міста демонструють, що Одесі бракує не лише політичної волі, а й нових, живих наративів, здатних замінити імперські та радянські міфи.

Утім, приклад Європейської площі доводить, що громада вже сьогодні формує нову Одесу самостійно. Поки політичні рішення розтягуються в часі, народний меморіал із прапорців на місці імперського монумента підкреслює запит суспільства. Одеса проходить через деколонізацію через пам’ять про тих, хто її захищає. Це своєю чергою рухає ментальну та фізичну деколонізацію, народжуючи все більший запит на нові сенси та місця пам’яті.