Видавництво «Основи» видало українською роман «Три літа» Маргарити Ліберакі. Це книжка, яку часто описують як роман дорослішання, сімейну історію і психологічну прозу водночас. 

Й насправді «Три літа» це значно більше, ніж світлий літній роман про трьох сестер у передмісті Афін. Це текст про момент, коли дитинство ще не закінчилося остаточно, але людина вже стає дорослішою. Про перші закоханості, тілесність, свободу, страх дорослого життя, стосунки з матір’ю, сестринство і творче становлення. Роман написаний легкою, майже прозорою мовою, але під цією легкістю ховається глибокий сенс.

Хто така Маргарита Ліберакі?

Маргарита Ліберакі — це грецька письменниця, драматургиня і сценаристка, одна з важливих авторок грецької літератури ХХ століття. Вона народилася у творчому середовищі, жила між Грецією та Францією, писала прозу, п’єси й сценарії. Її донька, Маргарита Карапану, також стала відомою письменницею.

«Три літа» став найзнаковішим романом Ліберакі. У Греції фрагменти його тексту навіть входять до шкільних програм і літературних антологій. 1950 року роман вийшов у Франції у видавництві Gallimard за рекомендацією Альбера Камю (французький письменник, філософ і журналіст, один із найважливіших європейських авторів ХХ століття, — ред.). Камю писав Ліберакі, що «сонце зникло з книжок нашого часу», але саме в її романі він відчув його повернення.

І це справді дуже точний опис цієї книжки. У «Трьох літах» багато сонця, саду, дощу, спеки, тварин, запахів і кольорів. Але книжка не зовсім про літо. Вона описує період, коли героїні дорослішають, пробують себе, помиляються, закохуються і поступово розуміють, ким можуть і хочуть бути.

Про що роман «Три літа»?

Події роману відбуваються в передмісті Афін перед Другою світовою війною. У центрі історії три сестри: Марія, Інфанта і Катерина. Книжка починається з покупки трьох капелюшків, кожен з яких відповідає характеру однієї з дівчат. До речі, оригінальна назва роману перекладається як «Солом’яні капелюшки», але в українському виданні, як і у французькій та англійській традиції, залишили назву «Три літа». І вона справді краще передає суть книжки, адже тут важливі не лише речі, важливий час, який минає і змінює героїнь.

Марія, Інфанта і Катерина дорослішають по-різному. Марія тяжіє до дому, турботи й родини. Інфанта здається більш дикою, відстороненою, вільною. Катерина, головна оповідачка, постійно вагається між бажанням любові, самотності, мандрів, творчості й незалежності. Вона ніби весь час намагається зрозуміти, що з нею відбувається, ким вона є і ким може стати.

Саме тому «Три літа» часто називають романом ініціації. Але це не лише історія дорослішання дівчинки. Це ще й роман про формування творчої особистості. Катерина не просто спостерігає за світом, вона намагається його осмислити, описати, перетворити на власну історію.

Чому ця книжка не лише про атмосферу?

На перший погляд, «Три літа» можна читати як дуже атмосферний роман. Тут є сад, літня спека, дощ, гамаки, розмови, тварини, передмістя, сестри, таємниці родини і перші почуття. Усе це справді створює відчуття літа, яке хочеться втримати.

Але за цією красою є напруга. Ліберакі пише про дорослішання без ідеалізації. Її героїні не є зручними, правильними чи передбачуваними. Вони сперечаються, зляться, хочуть неможливого, соромляться власних бажань, намагаються відстояти себе. 

У цьому романі жінка сама говорить, відчуває, вибирає і називає свій досвід. Це особливо важливо для літератури того часу. Ліберакі пише про жіночу сексуальність, свободу й дорослішання не як про щось гріховне або небезпечне, а як про природну частину життя. Її героїні мають право на сумнів, на бажання, на внутрішню суперечність. І саме тому роман навіть зараз сприймається дуже сучасно.

Як оформлене українське видання?

Дизайнеркою українського видання стала Галя Вергелес. В оформленні не пішли очевидним шляхом і не винесли на обкладинку капелюшки, хоча саме вони відкривають роман. Натомість одним із ключових образів стало пасмо волосся, заплетене у зачіску, символ дитинства. Цей образ дуже точно поєднується з настроєм книжки. Волосся можна зберегти як пам’ять, але його також можна відрізати, в цьому заховано жест переходу, дорослішання, прощання з минулим. 

На твердій обкладинці також використано рукописний текст, що підсилює відчуття особистої історії, ніби головна героїня сама записує своє життя і вперше говорить від власного імені.

Перекладачка Мар’яна Мокрівська також свідомо працювала з атмосферою роману. Наприклад, назви вулиць у тексті перекладені українською, а не просто транслітеровані. Так з’являються Весняний проспект, Оливна алея, Літня вулиця. Це допомагає відчути текст глибше, бо в романі ландшафт не є випадковим тлом. Він впливає на героїнь так само, як спека, дощ чи зміна сезонів.

Чому варто читати «Три літа»?

Цей роман важливий не лише тому, що це класика грецької літератури. Він важливий тому, що дуже точно говорить про досвід, який не втрачає актуальності, розповідає про те, як дорослішати, коли світ навколо нестабільний, як не загубити себе в родинних очікуваннях, як зрозуміти власні бажання, як не боятися суперечностей всередині себе.

«Три літа» — це книжка про свободу, про дівчат, які тільки вчаться пізнавати себе. Про літо, яке здається безкінечним, але насправді минає дуже швидко. І про пам’ять, яка зберігає не лише події, а й запахи, кольори, рухи, голоси, відчуття на шкірі.

Це роман можна читати тільки заради атмосфери і вона справді захоплює. Але якщо читати уважніше, за цією атмосферою відкривається глибший текст, про жіночу суб’єктність, творче становлення, родинні зв’язки, тіло, мову і право людини самій обирати, ким вона хоче бути.

Далі ми наводимо уривок тексту, без спойлерів, але який може передати атмосферу твору:

З учорашнього дня збирається на дощ, але, схоже, дощу не буде. Хмарно, визирає сонце, знову набігають хмари, і так по колу. Ось-ось впаде кілька дрібних крапель, але вони залишаються в повітрі, обдаючи запахом свого єднання із землею, яке ще не відбулося. Дерева, нерішучі, гнуться то в один бік, то в інший, коріння та стовбури прагнуть води, листя хоче сонця. Темніє, небо спускається нижче, все стає нижчим. Тварини бояться. Кури принишкли на сідалі, кролики сидять, збившись докупи, і вилизуються, кози тривожно озираються навколо. Маврукос теж боявся. Він підбирав свого обрубаного хвоста, його очі благали, одне його ікло, ніби він забув про нього, стирчало назовні і він не відходив від мене. Тепер йому не потрібно боятися. Плита, що його накриває, міцна, жоден вітер не може її зрушити. Гримить. Спалахує блискавка. Ми заплющуємо очі, бо не витримуємо цього яскравого світла. Нам стає трохи холодно, ледь-ледь, але цей холод сильніший, ніж зимовий сніг. Ми мовчки дивимося крізь вікно, не наважуємося поворухнутися, перехоплює подих, ми задихаємося, ще мить — і ми зникнемо.

Тоді починається дощ. Сльоза, яка ніколи не сягне наших очей, приносить нам полегшення, ми сміємося.

— Гарно, — каже дідусь, — дуже гарно.

Для дідуся це означає корисно для дерев.

— Так, дуже, — каже тітка Тереза, нібито про дерева, тоді як вона рада лише тому, що зможе скупатися в дощовій воді.

Мати мовчить, вона зустріла батька в дощовий день.

Я б хотіла вибігти надвір, радіти. Але змокла би. Я сиджу, згорнувши на дивані, як кішка, бездумно слухаю дощ. Щось накопичується всередині мене, чого я не знаю, що наповнює мене радістю і тривогою. Я відчуваю полегшення лише тоді, коли співаю, коли пишу кілька слів на білому папері або малюю уявні фігури, багато кіл одне в одному або конюшину з чотирма листками.

— Візьми книжку або вишивання, — каже мати. — Мені не подобається бачити тебе зі складеними руками.

— Не можу.

— Що означає «не можеш»?

— Це означає, що не можу.

Її погляд спалахує, потім стає крижаним. Мати ніколи не доходить до гніву, вона зупиняється перед, і це жахливо, це ніби душить тебе. Ти мала б мене вдарити, мамо, за мою зухвалість, твоя долоня мала б важко впасти на мене. Я встаю, щоб попросити у неї вибачення, але мені соромно і я зупиняюся; я дивлюся на неї крадькома, вона здається сумною. Тоді я підходжу до вікна і стукають пальцями по склу; я вистукую модну мелодію, моя ліва нога відбиває ритм. Її погляд лагідно торкається моєї спини, вона вже мені пробачила. Тоді я не витримую. Вибігаю з кімнати, щоб піти поплакати. Дощ рясно падає на мене, волосся липне до скронь. Мати, мабуть, бачила мене крізь вікно, але не покликала. Час минає, мене повільно огортає блаженство, яке приходить після сліз.

— Катерино, ти збожеволіла?

Це Марія. Вона виходить із дому, накинувши капюшон, підходить і тягне мене за руку. Вона дуже ніжна, коли не повністю поглинута собою.

— Ти підхопиш плеврит, — каже вона, — ти наскрізь мокра. Ходи всередину, я тебе розітру.

Покірно піддаюся. Вона стягає з мене одяг річ за річчю, загортає мене в білий халат, її руки, впевнені, ковзають по моєму тілу і зігрівають мою кров.

— Облиш мене, — кажу їй. — Що тобі до того? І оскільки вона дивиться на мене з подивом:

— Що тобі до того, якщо я захворію? Що вам до того? 

Можливо, якби я захворіла, мама любила б мене більше. Вона б піднімала мою голову, щоб дати мені напитися води, благала б мене поїсти, увечері в темряві гладила б моє чоло, і в кімнаті пахло би ліками та квітами. Й однієї ночі, коли б у мене була висока температура, я б сказала їй…

— Знаєш, ти іноді буваєш злою, — шепоче мені Марія.

Її руки на моєму тілі важчають, вона тре мене сильніше, ніж раніше.

— Маріє, за кого ти вийдеш заміж? — тоді запитую її.

— А тобі що до того, — каже вона і сміється.

— Як це, що мені до того. Вечорами, до того, як заснути, я думаю про вас усіх — і про тебе, і про Інфанту, і про маму, і про тата, і трохи про тітку Терезу та дідуся. Яким буде наше життя потім, запитую себе, що ми будемо робити? Бо треба щось робити, правда ж, Маріє?

Дощ припинився, я навіть не помітила коли. З дерев лише капає, і ці краплини в повітрі стають червоними, жовтими, зеленими, переливаються кольорами веселки.

— Що ти хочеш сказати, Катерино? — питає вона.

— Щоб ми не дозволяли сонцю обпікати нашу шкіру, а дощу мочити нас отак наскрізь…

— То, може, посперечаємося з Богом, чи як?

Я замовкаю. Я не це хотіла сказати, Бога я поважаю.

— То що, сперечатимемося з Богом? — знову каже Марія і чекає моєї відповіді, ніби від цього залежить її життя.

— Іноді я думаю про Прометея і…

Тоді вона вибухає реготом. Сміється так, ніби ніколи досі не сміялася.

— У тебе якесь божевілля! — кричить вона. — Ти теж хочеш стати Прометеєм? Але хто ми по-твоєму? Ми мурахи, чуєш? Мурахи.

Вона на мить стає серйозною, супить брови. Перед її тілом невидимий щит. Відчуваю, що вона захищається. Від чого насправді?

— У будь-якому разі, — каже вона, — мене не захоплюють такі історії. Я хочу жити, як рослини і тварини. Усе інше — фальшиве.

— Яке інше? — питаю. — Я тебе не розумію. А щодо Прометея, я згадала про нього, бо пригадала твір, який нам задавали у школі, під назвою «Яким ви бачите Прометея?

Я теж випростовуюся, замикаюся у своїй шкаралупі. Я не суплю брови, але моя шия ніби видовжується, видовжується… Марія дивиться мені в очі, вона знає, що я брешу.

— Ти вимагаєш від життя надзвичайних речей, — шепоче вона. — А я — ні. Бо знаю, що прихована найбільша сила.

Вона тихо зачиняє за собою двері. Халат зісковзує з моїх пле-чей, і я задумливо дивлюся на своє тіло.

Надвечір дощ знову почався. Ми не чекали на нього, як і не чекали на Маріоса в таку погоду. Проте він прийшов, струсив свій дощовик на кухні та зʼявився у дверях їдальні, де ми всі, сидячи довкола столу, очікували настання ночі. Його пряма постать на мить запанувала над усім навколо; раптом вона набула якоїсь дивної сили над стільцями, диваном і навіть над картиною навпроти, що зображала жінку, яка лежала та мріяла.

— Добрий вечір, — промовив він.

Ми з ним радісно привіталися, тому що всі любили Маріоса. Я принесла махрового рушника і взялася витирати його мокре волосся.

— Але ти йому так робиш боляче, — сказала Марія, й Інфанта обернулась, подивилася на неї і подивилася на мене.

Маріос засміявся.

— Ні-ні, — мовив, — мені корисно. Сильніше, Катерино. Так…

— Оскільки він лікар, то хіба може застуда його не боятися? — вигукнула я, всім це здалося дотепним, і всі засміялися, а я пошкодувала, що бовкнула таке.