Історію українського спротиву зберігають різні музеї та архіви. Одні розповідають про шістдесятників і політв’язнів, інші — про Революцію на граніті, Майдани, радянські репресії або сучасну війну. Проте в Україні досі немає інституції, яка показувала б цілісну історію боротьби за свободу — від культурного спротиву до Майданів і війни.

Створити такий центр пропонує Лев Захарчишин, колишній генеральний консул України у Гданську, а нині уповноважений директора Європейського центру солідарності з питань польсько-української солідарності. За основу він пропонує взяти принцип роботи гданської інституції.

Європейський центр солідарності постав на території корабельні, де у 1980 році почався страйк і виникла незалежна профспілка «Солідарність». Центр розповідає про робітничий рух і падіння комуністичного режиму, але не обмежується минулим. Тут обговорюють права людини, війну, авторитаризм і сучасні політичні конфлікти. У будівлі працюють музей, архів, бібліотека, освітній і дослідницький відділи, а її відкриті простори стали місцем зустрічей і подій для мешканців Гданська і гостей міста.

«Хмарочос» поговорив із Левом Захарчишиним про те, як музей став міським простором, яку роль він виконує та яким може бути український центр історії демократичного спротиву.

Чому центр з’явився саме тут?

Європейський центр солідарності стоїть поруч із місцями, де відбувалися головні події серпня 1980 року. Це ворота № 2, через які страйкарі спілкувалися з мешканцями Гданська, зала безпеки та гігієни праці (БГП), де вони вели переговори з владою, та площа з пам’ятником полеглим корабелам, убитим комуністичним режимом.

Історія протестів на корабельні почалася раніше. У грудні 1970 року її працівники долучилися до виступів проти підвищення цін. Влада застосувала зброю, у Гданську загинули люди. Через десять років на згадку про них біля корабельні встановили три 42-метрові хрести.

У серпні 1980 року тут почався новий страйк. Одним із приводів стало звільнення кранівниці та профспілкової активістки Анни Валентинович. Робітники вимагали не лише підвищення зарплат і кращих умов праці, а й права створювати незалежні профспілки, свободи слова та звільнення політичних в’язнів.

31 серпня представники страйкарів і влади підписали у залі БГП Гданську угоду. Вона дозволила створити «Солідарність» — першу незалежну профспілку в соціалістичному блоці. Рух швидко об’єднав мільйони людей і згодом став однією із сил, які привели Польщу до мирної зміни політичного режиму.

Суднобудування на цій території почало розвиватися ще в середині XIX століття. Тут працювали державні прусські та німецькі підприємства, а також приватна корабельня Фердинанда Шіхау. У роки нацизму вони виготовляли військові кораблі й підводні човни, використовуючи працю військовополонених і в’язнів концтабору Штуттгоф.

Після Другої світової війни підприємства об’єднали у Гданську корабельню, яка згодом отримала ім’я Леніна. Вона стала одним із найбільших підприємств Польщі. На її території були десятки цехів, дороги, транспорт і власні служби, а робота корабельні визначала життя кількох поколінь мешканців міста. Тому, коли у Гданську вирішили створити центр про історію «Солідарності», місце для нього було очевидним.

«Для поляків, а особливо для мешканців Гданська, це приблизно те саме, що Майдан для України і Києва. Це не абстрактна історія. Вона сталася саме тут», — пояснює Захарчишин.

Будівлю спроєктували так, щоб відвідувачі постійно бачили історичне оточення. З центру відкривається вид на ворота № 2, пам’ятник і промислові конструкції корабельні. Після огляду виставки можна пройти до зали БГП та місць, де відбувався страйк.

Як з’явився центр і чому він схожий на корабель?

Ідею створити музей «Солідарності» у 1998 році запропонував Павел Адамович, тодішній голова міської ради, а згодом мер Гданська. Одним із орієнтирів був Музей Берлінського муру (Checkpoint Charlie), присвячений поділу Берліна, втечам зі Східної Німеччини та спротиву комуністичному режиму.

У 1999 році у Гданську заснували Фундацію «Центр Солідарності», а наступного року в залі БГП відкрили виставку «Дороги до свободи». Вона стала основою майбутньої музейної експозиції. У 2005 році понад двадцять європейських президентів і голів урядів підписали акт про створення центру, а через два роки до проєкту офіційно долучилися Міністерство культури Польщі, місто Гданськ, Поморське воєводство, профспілка «Солідарність» і фундація.

У 2007 році місто оголосило міжнародний архітектурний конкурс. На нього подали 58 проєктів. Перемогло гданське бюро FORT. Головними авторами стали Войцех Тарговський, Пйотр Мазур і Антоній Тарашкевич.

Вони запропонували будівлю з п’яти паралельних корпусів, схожих на недобудовані кораблі. Похилі стіни облицювали кортеновою сталлю. Під впливом погоди вона вкривається захисним шаром іржі, тому фасад нагадує сталеві конструкції старої корабельні.

З боку площі Солідарності центр має високі майже суцільні стіни, які слугують тлом для пам’ятника полеглим корабелам. З іншого боку будівля відкривається до міста скляним фасадом. Усередині розташований світлий зимовий сад із деревами, переходами й місцями для відпочинку. З боку пам’ятника центр не відвертає увагу від меморіалу, а з боку міста відкриває простір, куди можна зайти без квитка.

Схожість із кораблем передали без буквальних деталей на кшталт якорів або ілюмінаторів. Для цього використали нахил стін, масштаб споруди та сталеві фасади.

«Це не стара будівля, а новий об’єкт, спеціально споруджений для центру. Він стилізований під корабель, який будується. І місце, й архітектура пов’язані з історією корабельні», — говорить Захарчишин.

Поки тривало будівництво, команда центру вже організовувала виставки, лекції та освітні програми у різних місцях Гданська. Це дало змогу розвивати інституцію ще до появи постійної будівлі.

Будівництво коштувало 231 мільйон злотих. Європейський Союз надав 113 мільйонів, решту профінансував Гданськ, воєводство і Міністерство культури Польщі. Захарчишин вважає, що не менш важливою була політична підтримка міської влади.

«Навіть за сприятливих обставин вирішальною була роль тодішнього мера Гданська. Він побачив потребу в такій інституції й зміг подолати бюрократичні перешкоди», — каже він.

Нову будівлю відкрили 30 серпня 2014 року. Через два роки ЄЦС отримав музейну премію Ради Європи, а комплекс Гданської корабельні — Знак європейської спадщини. Проте особливість центру полягає не лише в архітектурі чи нагородах, а в тому, як ним користуються мешканці міста.

Музей, до якого можна зайти без квитка

Постійна виставка займає майже три тисячі квадратних метрів на двох поверхах. У семи залах зібрано близько 1 800 експонатів, серед яких дошки з 21 вимогою страйкарів, внесені до реєстру «Пам’ять світу» ЮНЕСКО, кран, на якому працювала Анна Валентинович, прострелена куртка вбитого у 1970 році суднобудівника Людвіка Пєрніцького та робочий стіл опозиціонера Яцека Куроня.

Експозиція розповідає про робітничі протести, повсякдення у Польській Народній Республіці, цензуру й переслідування опозиції. Далі відвідувач проходить через історію страйку, запровадження воєнного стану, підпільну діяльність, переговори Круглого столу та демократичні зміни у Центральній і Східній Європі.

У залі про серпневий страйк переважають справжні предмети із корабельні. В інших частинах більше фотографій, відео, усних свідчень та інтерактивних матеріалів. Так команда намагалася уникнути двох крайнощів — складу експонатів без зрозумілої розповіді та видовищної мультимедійної декорації без справжніх речей.

Окреме місце займають антикомуністичні рухи за межами Польщі. У Західній Європі завершення комуністичної доби часто пов’язують насамперед із падінням Берлінського муру у листопаді 1989 року. ЄЦС показує довший процес і революції у країнах від Балтії до Балкан, зокрема український дисидентський рух і боротьбу за незалежність.

Але виставка — лише частина центру. Тут працюють архів, бібліотека й медіатека, дослідницький, видавничий, молодіжний, освітній та міжнародний відділи. ЄЦС організовує фестивалі, тимчасові виставки, конференції, заняття для дітей і публічні дискусії. Дослідники працюють із документами та усними свідченнями, а видавничий напрям випускає книжки про «Солідарність», опозиційні рухи та громадянську культуру.

За словами Захарчишина, у центрі працює близько ста людей, не враховуючи охорони та прибирання.

Велика частина першого поверху відкрита для всіх. У зимовому саду зустрічаються мешканці, працюють студенти, бавляться діти, відбуваються ярмарки, презентації та громадські заходи. У теплу пору року можна піднятися на оглядовий майданчик на даху й побачити старі цехи, крани, історичний центр та нову забудову.

Приміщення надають партнерським організаціям або здають в оренду. Тут проходять не лише історичні й культурні події, а й професійні конференції — від медицини до енергетики. Важливо, щоб захід не суперечив цінностям інституції.

«Ми називаємо себе лабораторією або школою демократії. Це інституція культури, яка за допомогою культури говорить про політику», — пояснює Захарчишин.

Йдеться не про агітацію за певну партію. Центр проводить розмови про права людини, рівність, ксенофобію, авторитаризм і відповідальність громадян. Постійна виставка також не пропонує одного остаточного погляду на «Солідарність». До її створення залучали істориків і свідків із різними політичними поглядами.

Після початку повномасштабної війни в ЄЦС регулярно відбуваються українські виставки, покази фільмів і дискусії. До річниці вторгнення та Дня Незалежності України центр разом із містом, українським консульством і громадськими організаціями проводить програму «Солідарні з Україною». Міжнародний відділ також працює з темами Білорусі, прав людини та майбутнього Європи. Щорічний форум «Європа з поглядом у майбутнє» збирає дослідників, журналістів, політиків і громадських діячів із різних країн.

Чому Україні потрібен подібний центр?

Лев Захарчишин працював генеральним консулом України у Гданську до 2021 року й багато років співпрацював з ЄЦС. Ще до повномасштабного вторгнення він разом із польськими та українськими партнерами почав обговорювати створення подібної інституції в Україні.

Йдеться не про копію польського музею. Український шлях до свободи має власну історію — від дисидентського руху й шістдесятників до Революції на граніті, Помаранчевої революції, Євромайдану та спротиву російській агресії.

Захарчишин наголошує, що важливо показувати не лише політичні події. У Радянському Союзі спротив проходив також через культуру — літературу, образотворче мистецтво, неформальні молодіжні середовища й українську музику. Поява популярної української пісні або незалежного художнього середовища теж повертали людям відчуття, що їхня культура існує й має цінність.

Такі історії зберігають Музей шістдесятництва, Музей Майдану, музей «Тюрма на Лонцького» та інституції, що працюють із Голодомором і радянськими репресіями. Кожна з них розповідає окрему частину історії. На думку Захарчишина, Україні також потрібен простір, який покаже зв’язок між цими сюжетами: як польські страйки впливали на українських політв’язнів, як культурний спротив переходив у політичний і як досвід попередніх поколінь відбився у Майданах.

«Потрібна інституція, яка у зрозумілій для молоді й іноземців формі розповідатиме про український шлях до демократії та свободи. Він відрізняється від польського, чехословацького чи східнонімецького, але всі ці історії пов’язані», — говорить Захарчишин.

Спочатку такий центр хотіли створити у Львові. Команда шукала місце й можливе фінансування, однак після початку повномасштабної війни великий будівельний проєкт відклали.

Попередньо її планують розмістити у Львівському палаці мистецтв. Разом із нею може з’явитися команда з п’яти-десяти людей, яка розвиватиме освітні, культурні та міжнародні проєкти.

«Ця виставка має стати конспектом майбутнього центру. Ми можемо почати не зі ста штатних одиниць, а з п’яти-десяти й працювати у партнерстві з польськими та іншими закордонними інституціями», — пояснює Захарчишин.

Де могла б постати постійна будівля, поки не вирішили. У Львові є занедбані заводи, однак українська історія демократичного спротиву не прив’язана до одного промислового місця так само прямо, як історія «Солідарності» до Гданської корабельні. Крім того, під час війни складно передбачити, які будівлі й території будуть доступними після її завершення.

Для такої інституції недостатньо знайти старий цех або звести виразну будівлю. Вона потребує довгострокового фінансування, постійної команди, політичної підтримки та спільноти, яка приходитиме сюди не лише у дні пам’ятних дат.

Гданський центр відповідає не тільки за експозицію у власній будівлі. Він документує промислову спадщину корабельні та бере участь у розмовах про майбутнє території. Якщо український центр постане в історичному місці, важливо буде зберегти не один фасад чи окремі експонати, а середовище, яке допомагає зрозуміти події. Українському центру не обов’язково повторювати гданську модель буквально. Важливіше поєднати історичне місце, особисті свідчення та розмову про сучасну Україну — і не подавати демократичний спротив як історію, що вже завершилася, адже вона триває.