На початку XIX століття Поділ, який сьогодні називають «найісторичнішим районом міста», був, скоріше, великим селом, яке потопало в зелені садів.

По сусідству стояли садиби київських вельмож та хати-мазанки простих міщан. Домівки, за спогадами сучасників, мало не налазили одна на одну. Втім, для подолян ця тіснота була звична ще здавна — французький інженер Гійом Левассер де Боплан, який був на Подолі двома століттями раніше, згадував тутешні «неправильні та криві провулки, що перетворюються на суцільний лабіринт».

Не набагато краще виглядали і місцеві дороги. Лише частина з них була вимощена бруківкою. Вздовж інших просто стелили дощаті настили, сподіваючись, що так екіпажі та повозки не загрузнуть у багнюці.

У 1739 році на Подолі вже налічувалося більше двох тисяч хаотично зведених будинків. Через тридцять один рік, у самий розпал київської епідемії чуми, місто відвідує доктор медицини Іоанн Лерхе. Після прогулянки Подолом він занотовує: «Вулиці вельми безладні й настільки тісні, що проїхати повозкою тут неможливо. Кам'яних будинків дуже мало...».

Все змінюється у 1811 році, коли Поділ — від Поштової площі до Верхнього валу — вщент спалює страшна пожежа. Окрім всіх дерев'яних осель, тут згоріло 12 церков і декілька монастирів. Через рік після катастрофи була створена Комісія по забудові Подолу. Але відбудова розпочалася ще за декілька років після завершення французько-російської війни. Тоді шотландець Вільям Гесте, на той час головний архітектор Російської імперії, розробив окремий генеральний план для Подолу.

Як і інші проекти Гесте, він був просякнутий духом класицизму: зразковий порядок, простота і гармонія. Центром майбутнього історичного району стала Олександрівська (нині — Контрактова) площа. Від неї, паралельно та перпендикулярно Дніпру, розходилися широкі й прямі вулиці. Змінилися й правила будівництва: ще за правління Катерини II архітектор розробив численні «зразкові» проекти будинкових фасадів, згідно з якими мали впорядковано забудовувати імперські міста.

Нові правила також забороняли ремонтувати вцілілі дерев'яні оселі, які вже не вписувалися в нову забудову. Тому містяни отримували нові ділянки для будівництва, але тепер їхнє розташування цілком залежало від статків землевласника. Окрім фасадів, вони також мали узгоджувати з чиновниками, як виглядатимуть паркани та в'їзні ворота до будинку. Натомість внутрішнє планування своєї оселі кожен міг робити на власний розсуд.

Відтак по периметру наново прокладених подільських вулиць стали будувати «зразкові» садиби. Їх замовляли у різних архітекторів, а зводили — швидко й легко: спершу з'являвся підмурок з каменю, далі — перший поверх з цегли, а над ним — другий, вже дерев'яний. Значну частину будинків продовжували зводити дідівськими методами — з самого лише дерева. Фасад, який виходив на вулицю, намагалися всіляко оздобити.

Київська архітекторка Валентина Шевченко (авторка проектів реставрації Гостиного двору й Контрактового будинку) особливо відзначала творчість тогочасних зодчих, які «привносили в архітектуру фасадів риси, відмінні від офіційної архітектури — і виступаючі карнизи, і декоративні стрічки, і облицювання каменем...».

Кількість кімнат, їхнє розташування та інтер'єрні рішення цілком залежали від смаків та грошовитості власників. Хтось обходився «прожитковим мінімумом»: вітальня, спальня, дитяча кімната і кухня. Більш заможні подоляни облаштовували бібліотеки, музичні й більярдні зали, а також окремі кімнати для прислуги.

За будинками подоляни, як правило, висаджували сади і зводили додаткові господарські споруди. Так, історики наводять їхній перелік у садибі київського архітектора Андрія Меленського, яка зведена у 1818 році на перетині вулиць Хорива та Костянтинівська, – сарай, льох і стайня.

Пізніше київські архітектори — вже за радянських часів — називатимуть тогочасну подільську забудову «стихією міщанського самобуду».

У 1890-х роках Київ охоплює перша в історії міста будівельна лихоманка, коли на зміну скромним напівкам'яним садибам приходять великі багатоквартирні будинки. Відтоді постійно збільшується кількість містян — Київ був адміністративним центром трьох губерній, а на додачу став ще й «цукровою» столицею Російської імперії.

Всім новоприбулим потрібно було десь жити — і проблему з нестачею квартир мали вирішувати якомога швидше.

«Земля в центрі міста купувалася з бою, — писав у 1897 році киянин С. Богуславський. — Старі будинки, ще цілком придатні для житла, зносилися дощенту, а замість них поставали гігантські будівлі новітньої формації. Кількість цегельних заводів зросла, ціни на цеглу підскочили ледь не вдвічі, банки видавали позики направо й наліво...».

Одні з перших київських багатоквартирних будинків з'явилися саме на Подолі — дві витягнутих двоповерхових споруди на нинішній вулиці Сагайдачного (сучасні номери 29 та 41).

Прибутковість будинків, де квартири здавалися в оренду, весь час зростала. За свідченням істориків архітектури, на той час це був найраціональніший тип житла.

Відтак, поширювалося і захоплення подільських домовласників новомодним «цегляним стилем» — настільки, що до вже існуючих дерев'яних будинків стали прибудовувати фасадні стіни з цегли. Впродовж 25 років вся місцевість щільно забудовується багатоквартирними оселями. Подекуди, наприклад, на перетині Межигірської та Ярославської вулиць висота таких будинків сягала п'яти поверхів.

Так на Подолі виникає «історична забудова» — суцільний фронт багатоквартирних будинків із замкненими дворами-колодязями. Втім, щоб отримати додатковий зиск від забудови земельної ділянки, у дворах зводили й житлові флігелі та різноманітні господарські споруди.

Фасади цих будинків різнилися залежно від того, хто мав у них проживати. Споруди, де орендувалися дешеві квартири, не могли похвалитися пишним декором. Натомість, більш багаті наввипередки оздоблювали стіни: особняк родини київських кондитерів Балабух на Межигірській був прикрашений левами, а власниця чотириповерхового будинку на Костянтинівській встановила на фасаді бюст російського поета Олександра Пушкіна.

Перші поверхи прибуткових будинків, як правило, були активними — домовласники розміщували там крамниці та майстерні, або відкривали комерційні установи.

Пізніше, вже за радянських часів, прибуткові будинки стануть у нагоді, коли більшовики намагатимуться «вирішити квартирне питання».

«... чотириповерхова цегляна будівля з напівпідвалом, парадними та чорними сходами, збудована наприкінці XIX століття, — згадує києвознавець Віталій Баканов історію будинку на Цимлянському провулку, в якому він виріс. — Це був прибутковий будинок такого собі Апштейна. Тут було вісім величезних квартир — по дві на поверсі. В кожній квартирі проживало п'ять родин, і кожна займала одну кімнату. Кухня, комора та вбиральня були спільними...».

«Блискучий центр середніх віків з Академією та славетними монастирями обернувся тепер на дрібне торжище, притулок крамарів і лайливих перекупок, осередок кущових виробництв мила, гільз, шкіри, оцту й гуталіну», — таке враження справляє Поділ початку 1920-х років на Степана Радченка, героя роману «Місто» Валер'яна Підмогильного.

У той час Київ не міг похвалитися великими обсягами нового будівництва. До 1934 року, коли столиця УРСР була перенесена з Харкова до Києва, було ще далеко, грошей у міста не вистачало, а будівельних матеріалів майже не було. Тому архітектурний конструктивізм, поширений у Москві, Ленінграді та Харкові, так і не набув популярності у Києві.

Дослідник архітектури Семен Широчин каже, що на Подолі звели близько десяти конструктивістських будинків — і майже всі у першу радянську п'ятирічку (1928-1932 рр.).

Конструктивістські житлові будинки не вирізнялися декоративними фасадами чи інноваційно спланованими квартирами. Втім, навіть таке раціональне житло не могли здати вчасно, а нестачу будівельних матеріалів покривали з царських запасів.

«Київське будівництво часів першої п'ятирічки "виїжджало" за рахунок цегли, яка була виготовлена ще до радянської влади, але її так і не встигли використати. Під час дореволюційного "будівельного буму" її виготовили доволі багато — наприклад, майже мільйон цеглин залишився від нереалізованого будівництва дзвіниці на Видубичах. Ці запаси скінчилися на початку 1930-х років — тож на цеглу для будівництва почали розбирати чинні церкви», — пояснює Широчин.

Зведення домівок для трудящих супроводжувалося й технічними та організаційними проблемами. На будівельних майданчиках не було техніки, тож будівництво велося майже старовинними методами: у документах згадується, що на один об'єкт припадала одна бетономішалка, а втрати цегли на будівництві подекуди сягали 40% — вантажівки нерідко просто вивалювали будівельний матеріал замість того, щоб обережно його відвантажити.

З іншого боку, саме в ті часи на Подолі почали розбудовувати інфраструктуру для нових мешканців — з'являлися ясла, дитячі садочки та перші ігрові майданчики на прибудинкових подвір'ях. Для їх зведення зносили всі дореволюційні господарські споруди, які ще збереглися біля будинків — сараї, дворові вбиральні та дровники.

Втім, останні остаточно прибрали лише після Другої світової війни, коли почали газифікацію всього міста.

У 1989 році на Подолі, неподалік станції метро «Тараса Шевченка», зводять новий житловий квартал, який дуже здивував киян своїм зовнішнім виглядом.

На відміну від типової післявоєнної забудови та архітектури панельних районів 1980-х, він виглядав не лише сучасно, але й дуже незвично: охайні будинки, висотою від п'яти до дев'яти поверхів, оздоблені арками, баштами, еркерами та іншими архітектурними елементами, зовсім непритаманними типовому радянському домобудівництву.

Проектувальники цього кварталу — сім київських архітекторів з інституту «Київпроект» під керівництвом Віктора Розенберга.

Ця команда задумала грандіозне оновлення району: реставрацію усіх місцевих пам'яток архітектури, відбудову по старих кресленнях цінної фонової забудови Подолу та зведення сучасних житлових кварталів. Останні мають бути сучасними і комфортними, але водночас — асоціюватися з навколишньою історичною забудовою своїми кольорами, фасадами, скатними дахами та прийомами декору. Такою була ідея головного архітектора проекту Віктора Розенберга.

На думку команди архітекторів, нова архітектура Подолу має повернути втрачені елементи традиційного будинку: еркери (виступаючий над спорудою засклений балкон), фігурні металеві огорожі на відкритих балконах, осучаснений фасадний декор, палісадники під вікнами перших поверхів і навіть «ліпні будинкові знаки».

При цьому до внутрішніх дворів, утворених новими кварталами, слід повернути «затишок і "соціальну функцію" – зближення людей, функцію добросусідства і зв'язку поколінь». Не забули архітектори і про соціальні функції дворів: для них були розроблені дитячі ігрові зони та окремі стоянки для автомобілів.

«Архітектура сьогодення має бути сучасною, — писала архітекторка і учасниця проектувальної команди Віра Юдіна. — Ми намагаємось відтворити дух миру та спокою, який так потрібен у житловому середовищі. Адже дух відкритості та сусідського співтовариства характерний для подільських дворів більше, ніж для будь-якого іншого району...».

Спілка архітекторів СРСР відзначила цей житловий квартал дипломом за кращий проект року. Але й сподобався він далеко не всім.

«Будинки ще зводилися, а в київській пресі почалася справжня травля Розенберга. Його звинувачували в тому, що він збудував на Подолі "маленький Тель-Авів", що він "поглумився над історією"», — згадує журналіст Святослав Речинський.

Якраз навпроти цього кварталу, на вулиці Кирилівській, зводять новий житловий комплекс 044. Перед початком його будівництва девелопери з Kiev Development Group ретельно проаналізували історичну та сучасну забудову Подолу. І архітектурна концепція, яку колись відстоювала команда Розенберга, сподобалась їм найбільше.

Два нові будинки перебувають у гармонії з міським простором. Проектувальники скрупульозно підбирали кольори фасадів, пропорції та ритм вікон, враховуючи архітектурні рішення не лише кварталу Розенберга, але й іншого сусіда — колишнього пивоварного заводу Михайла Ріхерта, пам'ятки промислової архітектури Києва.

Архітектори зважили і на висотність нового житла. Будинки мають дев'ять поверхів — так зберігається зоровий контакт містян з вулицею. Уважно продумані фасади — геометрично чіткі, лаконічні, витримані у спокійних кольорах. У цьому девелопер орієнтувався на інший свій проект: житловий будинок у центрі Риги, який не імітує сусідню старовинну забудову, а навпаки — своїм сучасним і стриманим фасадом підкреслює її історичну цінність.

Будинки на Подолі розташовані паралельно й формують затишний дворовий простір. Він закритий для приватних автівок, для яких передбачений лише підземний паркінг. За задумом проектувальників, подвір'я сучасного житлового будинку має бути місцем для відпочинку, спілкування та дитячих ігор. Тому воно буде озелененим і комфортним, а універсальний дитячий майданчик залучатиме до ігор дітей різного віку.

Зручне розташування житлового будинку — велика перевага для сучасного містянина, який змушений постійно планувати свій час. Тому місце для комплексу 044 обирали відповідно: на відстані п'яти хвилин від нього знаходиться станція метро «Тараса Шевченка», а Кирилівською вулицею ходить трамвай — в бік Куренівки та старого Подолу, який все більше перетворюється на діловий та культурний центр Києва.

Особливу увагу архітектори приділили квартирам. Вони проектуються у форматі open space: перегородки встановлюють лише навколо санітарного вузла і подальше перепланування кожен може робити на власний розсуд (наприклад, самостійно регулювати розміри спальні або гардеробної). На переконання девелопера, у сучасних квартирах не має бути «гуляючих» просторів, які не можна було б використати.