Матеріал вийшов за підтримки партнера. Текст узгоджено сторонами спільно.
Історії трьох «майданів»: Революція на граніті
Майдан Незалежності, колишня площа Жовтневої революції, за останні три десятиліття став знаковим для українців місцем в контексті суспільних протестів. Подією, що заклала таку традицію, можна вважати студентське голодування у жовтні 1990 року. Саме розповіддю про Революцію на граніті «Хмарочос» починає цикл матеріалів, присвячених історії громадських протестів у сучасній Україні.
“
У 1985 році Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим був проголошений курс на перебудову радянського суспільства, у тому числі, на розширення гласності. Цей складний процес суспільно-політичних зрушень спровокував появу неформальних організацій та груп, демократичних рухів. У березні 1990 року відбулися перші в історії УРСР альтернативні вибори: до парламенту увійшли 111 опозиційних депутатів. 16 липня була прийнята Декларація про державний суверенітет. Разом з тим, існує думка, що після отримання мандатів, опозиція почала йти на компроміс зі старою політичною системою, почався процес безкінечних переговорів, і на осінь 1990 року відчувалася інерція політичної боротьби. Тут на передній план виходить студентство, яке зуміло запропонувати нові, на той час досить оригінальні форми і методи політичної боротьби.
Ядром Революції на граніті стали дві найбільші на той час студентські організації: Студентське Братство Львова на чолі з Маркіяном Іващишиним та Українська Студентська Спілка (далі – УСС) з Києва.
Петро Охотін, політолог: Суттєвим фактором радикалізації молоді у той період був вихід з таборів для ув'язнених представників дисидентської інтелігенції. Серед них: Юрій Шухевич, Зиновій Красовицький, Анатолій Лупоніс. Крім того, перебудова відкрила «залізну завісу», і в Україну ринуло багато діячів діаспори, а разом з ними велика кількість публіцистичної літератури.
Засновником та головою останньої був Олесь Доній, студент історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. «Щоб знайти людей зі схожими поглядами, мені знадобилось кілька років, – згадує він. – Я запросив до університету колишнього політв'язня Сергія Набоку для дебатів по «чорних сторінках» історії, зокрема, Голодомору. За це мене планували виключити з вишу. Коли інформацію надрукували у газеті «Київський університет», до мене почали приходити студенти інших факультетів та знайомитись». Так почалося створення УСС.
«Планування акції зайняло півгодини, а підготовка – декілька місяців», – згадує Доній. За півроку до жовтневих подій відбувалася зустріч у Вільнюсі. На неї приїхали Олесь Доній та Юрій Зубко від УСС, Олег Кузан та Тарас Давидяк від Студенського Братства. Хто саме запропонував фінальний формат протесту, сказати важко: спогади учасників різняться. Прикладом могли слугувати подібні акції, на той час вже відбулися в Болгарії та Китаї. Протести на площі Тяньаньмень у Китаї тривали з квітня по червень 1989 року. Головною рушійною силою стало студентство, що загалом виступало за демократичні перетворення в країні. Події закінчилися силовим розгоном за допомогою армійських підрозділів, що призвело до численних жертв.
«Планування акції зайняло півгодини, а підготовка – декілька місяців», – згадує Доній. За півроку до жовтневих подій відбувалася зустріч у Вільнюсі. На неї приїхали Олесь Доній та Юрій Зубко від УСС, Олег Кузан та Тарас Давидяк від Студенського Братства. Хто саме запропонував фінальний формат протесту, сказати важко: спогади учасників різняться. Прикладом могли слугувати подібні акції, на той час вже відбулися в Болгарії та Китаї. Протести на площі Тяньаньмень у Китаї тривали з квітня по червень 1989 року. Головною рушійною силою стало студентство, що загалом виступало за демократичні перетворення в країні. Події закінчилися силовим розгоном за допомогою армійських підрозділів, що призвело до численних жертв.
Після цієї зустрічі організації не контактували аж до початку акції, щоб зберегти секретність. Такого ж принципу дотримувались і впродовж протесту: остаточний план дій знало лише керівництво.
До підготовки студенти підійшли ґрунтовно: орендували розкладачки та намети, спеціально замовили для них кілки на заводі «Більшовик», читали літературу про методики голодування. Щоправда, за спогадами, правил входу та виходу з голодування майже ніхто, врешті, не дотримувався. Крім того, важливим етапом стало переконати майбутніх учасників. «Я був проти голодування, – згадує Михайло Свистович, тоді – студент економічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Вважав, що акція хороша, але треба її відкласти. Ми нічого не доб'ємося і не зможемо вдруге використати цей інструмент. Тоді я приєднався з чистої солідарності».
Студенти висунули п'ять вимог:
1
Недопущення підписання нового союзного договору
2
Перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року
3
Повернення на територію УРСР українських солдатів, а також забезпечення націоналізації майна Компартії України та Ленінської комуністичної спілки молоді України
4
Проходження військової служби юнаками-українцями винятково на території республіки
5
Відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола
Олесь Доній: Ми боролись за незалежність України, а вимоги були лише технічним засобом досягнення цього.
Перші три запропонував він, інші привезли львів'яни. Не усі члени УСС вважали відставку Масола необхідною. Разом з тим, у разі перемоги, лише цей пункт міг бути виконаний одразу. Врешті, вимоги просто поєднали. «Інші вимоги (крім відставки Масола, – ред.) були загальнодемократичними, вони звучали тоді у протестах у багатьох інших країнах. Їх, звісно, підтримували, але вони не були настільки важливими, як та загальна вимога, яку розуміли усі. Це вимога демократії та незалежності», – згадує Володимир Чемерис, тоді – студент фізичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Акцію вирішили проводити під колективним керівництвом: до нього увійшли Олесь Доній, Маркіян Іващишин та Олег Барков, голова Дніпродзержинської УСС. Хоч остання організація не була чисельною, для студентів було важливо представити у керівництві усі регіони країни.
Акція розпочалася другого жовтня
Попри старання студентів, документи свідчать, що Комітету державної безпеки було відомо про її підготовку. До готелю «Москва» (нині – готель «Україна») були стягнуті міліцейські підрозділи. «У нас був план, ми мали переповнити собою КПЗ (ізолятор тимчасового утримання), а потім влаштувати загальностудентський страйк. – згадує Олесь Доній. – Думали, що усіх, хто вийде на площу у перший день, одразу заберуть. Тому розділились на частини: я виводив людей другого жовтня, Маркіян повинен був вийти з частиною студентів на наступний день, потім планувалась третя група і так далі. Інформація повинна була здетонувати».
Фактично, легітимізувала проведення цієї акції президія Київської міської ради, тоді очолювана Олександром Мосіюком, представником Народного Руху. Після довгих дискусій, опівночі було ухвалено рішення: «засуджуючи провокаційні насильницькі дії до працівників міліції...дозволити проведення в центральній частині міста масових заходів, що не заважають рухові транспорту» на чотирьох площах, у тому числі, Жовтневій (Майдан Незалежності). Хоча намети були встановлені ще до цього рішення, о близько восьмої години вечора.
Віктор Рог, тоді – студент історичного факультету Сумського національного університету та голова Спілки незалежної української молоді в Сумах, розповідає: «Я вийшов на цю акцію за Україну, бо не міг вчинити інакше. В мене уже потім, у складні 90-ті роки, часто запитували, за що я голодував. За те, щоб ми тепер усі голодували, віджартовувався я. Але реально, голодував, щоб українці зрозуміли, що вони мають бути кращими. Але, щоб щось отримати, треба було щось вкласти».
16 днів
Тривало голодування
108 студентів
Оголосили голодування у перший день
4 жовтня
Голодувала 151 людина, з них – 3 дівчини. Ще 131 людина задіяна у таборовому містечку
5 вимог
Сформулювали студенти
314 депутатів
Проголосували за підтримку студентських вимог, 38 – проти.
Наметове містечко мало чітку організацію й було огороджено по периметру. Голодуючі студенти носили білі пов'язки, охорона табору, яку очолював Андрій Кліщ – чорні. Сині пов’язки мали допоміжні служби: медична, нею керував Тарас Семущак (окремі джерела також вказують Олега Тягнибока як керівника, у той час як Доній та Свистович згадують його лише як члена медичної служби) та прес-група (Сергій Бащук та Олег Кузан).
Усім учасникам акції видавалися перепустки. Приєднатися до голодування та протесту могли усі охочі. Під час акції підтримали студентів голодуванням також опозиційні депутати: Степан Хмара, Володимир Яворівський, Марія Куземко та інші.
Усім учасникам акції видавалися перепустки. Приєднатися до голодування та протесту могли усі охочі. Під час акції підтримали студентів голодуванням також опозиційні депутати: Степан Хмара, Володимир Яворівський, Марія Куземко та інші.
“
Я вичерпала свої можливості як депутат. Учора зрозуміла, що парламентська більшість не рахується з голодуючими студентами і може принести їх у жертву. (...) Приєднуюся до студентів, бо їхні вимоги, то моя позиція. Я дуже надіюся, що пробудяться жінки, вони повинні нас зараз підтримати
Попри очікування, прямого спротиву студентська акція не зустріла. «Правоохоронці постійно стояли біля нас, – розповідає Михайло Свистович. – Старші ставились до нас вороже, казали: буде наказ, то ми вас і знесемо, і постріляємо. Але молоді ставились переважно нейтрально». Він згадує також різні провокації, повідомлення про замінування та «засланих» учасників. Але наказу розігнати студентів ніхто так і не віддав.
“
Влада зайняла очікувальну позицію. Партійне керівництво великою мірою заспокоїло те, що страйк напередодні (першого жовтня Народним рухом було організовано одноденний всеукраїнський страйк, – ред.) зібрав всього 10 тисяч людей. Вони вважали, що акція студентів також не зустріне широкої підтримки, тому зайняли вичікувальну позицію. Потім, можливо, і хотіли розігнати це наметове містечко, але події набули певного резонансу, і влада розуміла, що таку можливість втрачено. Разом з тим, у керівництві того часу, певно, вже не було таких заповзятих людей, що хотіли б припинити цю акцію терором.
П'ятого жовтня до наметового містечка прийшов Леонід Кравчук
Тоді – голова Верховної Ради УРСР. «Більшість депутатів тоді негативно поставилася до голодування студентів. І сказати, що ось Кравчук позитивно поставився до голодування, звичайно, буде неправдою. Але я прагнув зрозуміти, що відбувається. І я туди пішов, щоб на власні очі побачити студентів, поспілкуватися з ними. Я хотів почути чи це справді була їхня точка зору, чи за ними стоять старші сили, а їх просто використали. (...) Я побачив їхні обличчя, їхні очі – вони говорили краще будь-яких промов,» – Леонід Кравчук (із книги «Великий злам. Хроніка «Революції на граніті» 2-17 жовтня 1990 року»).
За кілька днів представники студентства та Верховної Ради сіли за стіл переговорів, але згоди не дійшли. По телебаченню зустріч показали, вирізавши найбільш незручні для влади моменти.
«Для нас було несподіванкою, що нам дозволили проводити акцію, – розповідає Доній. – Ми готувалися до іншого сценарію і тому очікували, що студентський страйк розпочнеться раніше. Психологічний тиск зріс на сьомий-восьмий день, багато студентів почали виходити з голодування. Ми сиділи на граніті, люди приходили, спілкуватися, але університети не повстали». Окремі студенти доходили до радикальних ідей, на кшталт самоспалення, кілька людей розпочало сухе голодування. Керівники відмовляли від таких крайнощів. Не підтримували вони також голодування дівчат, серед яких були Соломія Павличко, Анжеліка Рудницька та Марія Бурмака. Медики дозволяли їм голодувати не більше чотирьох днів.
Восьмого жовтня на засіданні Верховної Ради
Було повідомлено, що голодують вже 158 людей з 24 міст УРСР, і стан їхнього здоров'я погіршується. Частина сесійної зали зустріла цю інформацію сміхом. Така жорстока реакція депутатів спровокувала багатьох підтримати студентів та вийти з лав Комуністичної партії. Чи не першим серед них був письменник Олесь Гончар.
«З такими, безмежно жорстокими, що глумливим реготом зустрічають трагедію власного народу, страждання дітей України, я не хочу мати нічого спільного. Оцим і пояснюється мій вихід з КПРС...», – Олесь Гончар (з листа-заяви до парткому Київської організації Спілки письменників України)
Учасники тих подій згадують також Неонілу Крюкову, народну артистку України. Вона приєдналася до студентського голодування третього жовтня. «...Якщо ми не будемо господарями, самі себе не захистимо, ніхто нам не допоможе. Тому моя перша вимога, з якою я приєднуюся до студентів, – повний суверенітет України», – так Крюкова коментувала свою участь тогочасній пресі. Для студентів її підтримка була вкрай важлива. «На початок 90-х протестний рух був маргінальним: він складався з колишніх політв'язнів, з молодих студентів, як ми. Не було когось відомого і заслуженого, людей з соціальним статусом, – пояснює Віктор Рог. – Те, що нас підтримали такі люди, було дуже знаковим».
І підтримка жителів столиці була значною. Приносили квіти, теплий одяг, їжу та навіть гроші. «В нас після голодування залишилось 760 тис. рублів. Це страшні гроші, для радянської людини, – згадує Михайло Свистович, нині – член громадського руху «Відсіч». – Ми їх потім витратили на агітацію за незалежність України. З них велику частину просто безглуздо, наприклад, на концерт в центрі Києва». Крім того, студентам щодня приходили десятки листів та телеграм зі словами підтримки.
На підтримку протестувальників приходили листи, на кшталт такого: «Дорогі діти мої-великомученики! Дивилась передачу по ТБ "За круглим столом". Рада, що ви, цвіт нації, і таким важким шляхом добиваєтесь щастя своєму народу. Серце кров'ю обливається. Я разом з вами, всі ваші вимоги підтримую, поділяю турботу за майбутнє України її народу… З повагою Л. М. Кириленко».
Враховуючи пасивну реакцію влади на протест, 12 жовтня студенти прийняли резолюцію з закликом до організації страйків та маніфестацій. Учасники акції почали активно агітувати київські виші підтримати їхні вимоги. Через три дні був захоплений червоний корпус КНУ (вчинок, за який уже після закінчення протесту на Олеся Донія була заведена кримінальна справа). Студенти також прорвалися на площу перед Верховною Радою, в результаті чого співголів запросили до парламенту, вони отримали годину прямого ефіру для роз'яснення своїх вимог. Цими ж днями до інших міст України поїхали групи для організації мітингів на місцях.
Враховуючи пасивну реакцію влади на протест, 12 жовтня студенти прийняли резолюцію з закликом до організації страйків та маніфестацій. Учасники акції почали активно агітувати київські виші підтримати їхні вимоги. Через три дні був захоплений червоний корпус КНУ (вчинок, за який уже після закінчення протесту на Олеся Донія була заведена кримінальна справа). Студенти також прорвалися на площу перед Верховною Радою, в результаті чого співголів запросили до парламенту, вони отримали годину прямого ефіру для роз'яснення своїх вимог. Цими ж днями до інших міст України поїхали групи для організації мітингів на місцях.
Максим Буткевич, тоді – учень 7 класу загальнооствітньої школи у Києві, згадує: «Навчальними закладами ходили групи, що агітували підтримувати студенський страйк, пояснювали їхні вимоги. Я та ще дві активістки зорганізували у нашій школі страйковий комітет, пустили підписні листи серед учнів. Звісно, про це довідалися вчителі. Учнів старших класів зібрали в актовій залі та погрожували, що у випадку страйку ніхто не отримає хороших балів в атестаті. Врешті, страйк вирішили не оголошувати, але, що дуже роздратувало керівництво школи, висловили публічну підтримку студентам та зібрали кошти на потреби наметового містечка».
У жовтні 1990 року страйкував приблизно кожен п'ятий студент в УРСР. Врешті, у Києві застрайкували університети, училища, старші класи шкіл, до них почали долучатися фабрики та заводи. 25 працівників Державної телерадіокомпанії написали заяву про департизацію українського телебачення та радіомовлення і припинили членство в Комуністичній партії. Масові маніфестації пройшли багатьма українськими містами.
17 жовтня Верховна рада України підтримала вимоги голодуючих студентів
Уряд Віталія Масола був відправлений у відставку.
“
«Моя відставка була не заслуженою… Я глибоко переконаний, що ніякого справжнього студентського голодування тоді не було, а вся акція була оплачена з Заходу, в тому числі з діаспори. Загалом, студентська акція не була такою значною, як це хочуть показати сьогодні, і, якби ми не бавилися в демократію, її можна було б розігнати за п'ять хвилин. (...) але такого наказу я не віддав – не хотів брати на себе відповідальність. Оскільки не бажав відповідати за це і Гуренко (тодішній секретар КПУ, – ред.), то акцію було доведено до кінця»
Решта вимог студентів: непідписання нового союзного договору, націоналізація майна Компартії та закон про проходження військової служби на території України – стали частиною ширшого процесу здобуття Україною незалежності. Обіцянка провести навесні 1991 року перевибори на багатопартійних засадах так і не стала реальністю.
Петро Охотін, політолог: Думаю, вікове обмеження не зіграло великої ролі на виборах до Верховної ради у 1994 році. Ватажки не мали реальних навичок економічного та державного управління, вони не змогли перетворити протест на політичну силу. Не було розуміння, як фінансово забезпечити цю нову Україну їхньої мрії.
Олесь Доній переконаний: для України шанс був втрачений. «Це була єдина можливість, коли влада захиталася, і суспільство могло обрати некомуністичний парламент. Але Народний Рух до цієї вимоги не доріс, вони не вважали її потрібною, – розповідає він. – Це була наша єдина можливість піти шляхом Польщі чи Литви». Крім того, віковий бар'єр для кандидатів у депутати було піднято до 25 років, що не дозволило студентським активістам балотуватися до парламенту на наступних виборах у 1994 році.
“
Опозиція не хотіла перевиборів, вони не були впевнені, що зберуть достатню кількість голосів, щоб протистояти компартійним депутатам. На той час, близько 80-ти опозиційних депутатів контролювали ключові комітети у ВР, і вони вважали, що цього достатньо для здійснення тих чи інших змін.
24 серпня 1991 року Україна стала незалежною
Ні експерти, ні учасники не вважають революцію на граніті єдиним та вирішальним фактором здобуття незалежності, але всі повторюють про її важливість як ненасильницького громадянського протесту. Олесь Доній, нині – голова мистецького об'єднання «Остання барикада», вважає так: «Нам пощастило з часом, тому акція стала більш масовою і впливовою. Вона стала одним із камінчиків для досягнення незалежності». Разом з тим, усі співрозмовники відзначають: значні зміни відбулися у свідомості людей. «Головне те, що ця революція змінила людей, і нас в тому числі. Ми побачили, що можемо перемагати без підтримки ЗМІ, без грошей, зброї чи досвіду. Це була революція проти страху», – підсумовує Віктор Рог, нині – заступник центру національного відродження імені Степана Бандери.
Петро Охотін, політолог: Я б не називав ті події революцією, адже після оголошення незалежності, засоби виробництва не відійшли до Донія, вони залишилися у представників колишнього партійного апарату. Це швидше був перший приклад успішного ненасильницького протесту
Максим Буткевич, нині – координатор проекту «Без кордонів» розповідає: «Я вважаю цей протест успішним, і мова йде навіть не про виконання вимог. Це був приклад того, що ненасильницький громадянський протест може бути успішним.
Наметове містечко створило місце, де точилися дискусії, де чимало спостерігачів перетворилися на учасників. Це також був великий досвід для молоді у організації різних форм протесту та самоорганізації. Крім того, ненасильницький характер та символічність цієї акції зумовили її мінімальний деструктивний потенціал».
Наметове містечко створило місце, де точилися дискусії, де чимало спостерігачів перетворилися на учасників. Це також був великий досвід для молоді у організації різних форм протесту та самоорганізації. Крім того, ненасильницький характер та символічність цієї акції зумовили її мінімальний деструктивний потенціал».
“
Молодіжний рух та ця акція активізували суспільство у боротьбі за незалежність та призвели до пробудження національної свідомості у широких верств населення. Також протест показав, що радянська тоталітарна система вже слабка, вона переживає глибоку політичну кризу і з нею можна боротися. В багатьох після цих подій зник страх
«Процеси, що відбувалися у 80х-90х роках, у тому числі і цей студентський протест, призвели до зміни соціальної системи. На той момент ми отримали країну, де можна було вільно висловлювати свої думки, де практично не було обмежень у громадянських свободах. Звісно, можна мріяти про те, яку країну побудувати. Але, врешті з'являється така країна, яка обумовлена новими соціальними процесами. В Україні врешті була побудована система олігархічного капіталізму», – вважає Володимир Чемерис, нині – член правління Української Гельсінської спілки.
«Революція на граніті» була першою масштабною акцією протесту на Майдані Незалежності, але не останньою. Багато її учасників (у тому числі, представлених у тексті) у тій чи іншій ролі взяли участь і у наступних акціях, а протести на Майдані стали робитись за моделлю «Революціі на граніті». Далі «Хмарочос» розповість про інші ключові протестні рухи на Майдані Незалежності: акцію «Україна без Кучми» та Помаранчеву революцію.
«Революція на граніті» була першою масштабною акцією протесту на Майдані Незалежності, але не останньою. Багато її учасників (у тому числі, представлених у тексті) у тій чи іншій ролі взяли участь і у наступних акціях, а протести на Майдані стали робитись за моделлю «Революціі на граніті». Далі «Хмарочос» розповість про інші ключові протестні рухи на Майдані Незалежності: акцію «Україна без Кучми» та Помаранчеву революцію.
Позиція редакції та учасників і учасниць протестів можуть не збігатись.
