12-поверховий панельний будинок на розі Володимирської і Богдана Хмельницького – чи не найбільш суперечливий приклад радянського будівництва у Києві. Містяни не полюбляють цю споруду через різкий контраст з оперним театром та навколишньою забудовою. Але при цьому будинок можна вважати найбільш помітним з архітектурної точки зору серед його ровесників.

Читайте також у серії «Монстри модернізму»:

Наземні вестибюлі київського метрополітену

Експериментальний масив Комсомольський на Дарниці

Круглі ринки Алли Аніщенко

Архітектор Михайло Буділовський про свої проекти у Києві

Будівля КІМВ та Інституту журналістики

Київський телецентр

Комплекс університету ім. Т.Г. Шевченка в Голосієві

Адреса: Володимирська вул, 51/53.
Архітектори: В. І. Гопкало, Г. М. Горський.
Роки будівництва: 1965-1969.
Конструкція: каркасно-панельна.

Історія

Історія цього будинку сягає середини шістдесятих років XX століття. Замовником будівництва виступила Академія наук УРСР. У повоєнні роки академічна номенклатура – академіки, члени-кореспонденти і керівники організацій потребували нового житла. Як пише у своїй книзі «Полвека глазами архитектора» київський зодчий Валентин Єжов, головний архітектор проекту Вадим Гопкало запропонував проект п’ятиповерхового будинку. Але на нараді з замовником і підрядником (Держбуд) було вирішено будувати 10-поверхівку (згодом, 1969 року, збудували взагалі 12 поверхів), хоча Гопкало був проти збільшення висотності.

Перші спроби знизити висотність та змінити зовнішній вигляд будинку відбулися ще у вісімдесятих. Тоді було запропоновано змінити пластику фасаду з горизонтальної на вертикальну, що зкомпенсувало б висоту. Друга спроба датується 2005 роком. Тоді столичні архітектори представили свої візії перетворення будівлі – з облицюванням дзеркальним склом, надбудовою вежі та забудовою подвір’я. Ці проекти реалізовані не були.

Мешканець будинку Лео Агамян зазначає, що жити тут досить незручно: «мала кількість магазинів поряд, відсутні місця для прогулянок з дітьми, адже у Софію вхід платний, а парк Шевченка – забруднений. Часто перекривають рух Володимирською. В будинку тонкі стіни, багато квартир здаються у подобову оренду, що створює незручності. Великі вікна мешканці забудовували до звичайної висоти через холод. Також наявний цілодобовий шум з дороги, через пил від якої забруднюються вікна».

Проект реконструкції фасаду за авторством Сергія Казарянца. 2005 рік.

Лише до Євро-2012 будинок утеплили і пофарбували у зеленкуватий колір (первісний колір – блакитний).

Візуалізація з журналу «Будівництво та архітектура» за 1967 рік.

Впродовж радянських років і 90-х у будинку жили виключно академіки і їхні родини. Але у XXI столітті склад населення будинку став змінюватися. Тут з’явилися численні хостели, офісні приміщення, а квартири стали здавати в оренду.

Особливості планування і зовнішнього вигляду

Будинок різко відрізняється від решти «хрущовок» і «брежнєвок» того часу. Його фасад розрізано так званим «стрічковим» склінням, прийом якого сягає ще довоєнного конструктивізму. Завдяки цьому утворилися величезні вікна-вітрини на всю ширину кімнати.

Більшість квартир тут односторонні, анфіладного типу – кімнати розташовані уздовж довгого коридору. Однобічність квартир створює певні проблеми з освітленням і провітрюванням. Елементи каркасу будівлі у вигляді колон і балок забирають корисну площу у квартирах. Зате у кожній секції є дві сходові клітини і два ліфти.

Сходова клітина на 12 поверсі.

Будинок має геометричну форму, паралелепіпед без жодної зайвої деталі. Іншим київським багатоповерхівкам далеко до «академічного» будинку за чистотою форми і деталей. На жаль, фасад будівлі з боку Володимирської великою мірою спаплюжено склінням балконів, новими вікнами і вивісками.

Будинок на Володимирській можна порівняти з іншим проектом Вадима Гопкала того часу – 18-поверхівкою на Богдана Хмельницького, 39, який зводили для співробітників одного з міністерств.

Не зважаючи на більші розміри, цей будинок майже незнаний серед містян. Головна причина – він майже не проглядається у навколишній забудові. Крім цього, його фасад виконаний більш примітивно – відсутній чіткий ритм лоджій і вікон, будинок темний, чорно-сірий, і нині справляє гнітюче враження. Він не замикає перспективу вулиці або площі, його видно тільки з відстані у кілька десятків метрів.

Будинок на Хмельницького, 39.

Взагалі, обидва будинки Гопкала можна назвати унікальним прикладом житлової гігантоманії кінця шістдесятих. Їх важко порівняти як з крихітними п’ятиповерхівками 60-х, так і з типовою забудовою 70-х. Ці будинки поєднують надлюдський масштаб з простотою форми, уподібнюючись до найвиразнішого прикладу модернізму СРСР – Нового Арбату, який прозвали вставною щелепою Москви. Подібні гіганти почали з’являтися у Києві лише у 80-х роках під час забудови Троєщини і Оболоні, але їхні форми і оздоблення були далекі від лаконізму пост-Відлиги.

Євгенія Губкіна,
архітекторка

«Контраст – один з основних принципів модернізму і радянської архітектури. Проектування і будівництво споруд за принципом контрасту є звичайною справою, цей метод рекомендують студентам у всіх архітектурних вузах. Не можна створювати будівлю, що буде повністю відповідати навколишньому середовищу.

Контекст може використовуватися в аспекті висоти, масштабу будівлі, але вираз має бути сучасним. А якщо він сучасний, то він протиставляє себе історичним будівлям. Таким чином, створюється різноманітне середовище, прості лінії будинку виглядають виграшно на контрасті з пишним декоруванням київських дореволюційних будівель. На фоні цього будинку будівля з декором стає домінантою, привертає до себе увагу. Біле на білому не видно, деталі помітно на контрастах. 

Я вважаю, що нижчим цей будинок був би кращий, довга лінія робила б його більш унікальним, тому щараз він дещо важковаговий. Невисокий і довгий він був би більш витончений і динамічний».

Проблематика будинку аналогічна проблематиці київських радянських мікрорайонів взагалі. Це незадовільний стан фасаду, негативне ставлення киян, відсутність розуміння цінності цієї архітектури. До того ж вона ускладнена розташуванням будинку у центрі міста. Проекти щодо його модернізації могли лише погіршити ситуацію – псевдоготична вежа ніяким чином не вписалася б у київський ландшафт. Поряд з нею первісний проект виглядає навіть нейтрально.

Ідеальний варіант «вписання» будинку – це відновлення його вигляду у стані відразу після побудови – з чистим блакитним фасадом, незаскленими балконами і впорядкованими першими поверхами.