Соціалістичні готелі можна назвати одним з феноменів планової економіки у негативному сенсі. Їх будівництво, хоча й прив’язувалося до певної дати, як і все в СРСР, але часто затягувалося на багато років. Гігантські готелі майже постійно стояли порожні, наповнювалися виключно під час визначних подій на кшталт Олімпіади 1980 року або святкування 1500-річчя Києва.

Читайте також у серії «Монстри модернізму»:

Будинок Академії наук на Володимирській

Наземні вестибюлі київського метрополітену

Експериментальний масив Комсомольський на Дарниці

Круглі ринки Алли Аніщенко

Архітектор Михайло Буділовський про свої проекти у Києві

Будівля КІМВ та Інституту журналістики

Київський телецентр

Комплекс університету ім. Т.Г. Шевченка в Голосієві

Єдині їхні позитивні риси – формування акцентів певних районів і частин міста та якісна архітектура (потрібно ж справити враження на іноземців). Зараз гігантські готелі радянської доби слугують своєрідними багатофункціональними центрами – частину номерів здають під офіси, на нижніх поверхах оселилися ресторани, туристичні бюро, відбуваються різноманітні заходи.

Сьогодні поговоримо про п’ять, на мою думку, найбільш цікавих київських готелів доби модернізму шістдесятих-вісімдесятих років.

«Турист», вул. Раїси Окіпної, 2

(Архітектори: В. Гречина, Н. Стасюк, В. Гопкало, В. Коломієць. 1987 р.)

25-поверховий готель заввишки 93 метрів до будівельного буму 2000-х залишався найвищою будівлею київського Лівобережжя. Стрімка білостінна споруда височіє над площею біля станції метро «Лівобережна». На жаль, зараз її можна не побачити навіть з самої площі: зведені за останні роки торговельні центри перекрили вид на готель з рівня землі.

В облицюванні будівлі використано найбільш популярний матеріал 1980-х – анодований під бронзу алюміній. Ним вкрито вертикальні простінки між вікнами, стіни стилобату. Вікна виконано з алюмінієвих профілів. Стилобат різко контрастує з білим висотним корпусом, його розпластаний об’єм вкрито темно-коричневою керамічною плиткою. На жаль, зараз стилобат спотворено численними рекламними вивісками. Стіни висотного корпусу пофарбовані білим залізобетонні панелі. За майже 30 років існування готелю стіни повторно білилися лише наприкінці дев’яностих, тому зараз мають дещо вбогий вигляд.

Згідно з первісним проектом 1971 року «Турист» мав бути 34-поверховим, заввишки 106 метрів. Будівля мала стати одним з головних акцентів Лівобережного громадського центру, проект якого так і не було реалізовано. На пустирі за «Туристом» збиралися збудувати ще декілька 25-поверхових готелів. Територія була незайнятою до кінця 1990-х, коли її забудували 10-поверховими житловими будинками, розташованими впритул до наземної лінії метро.

«Салют», вул. Івана Мазепи, 11

(Архітектори А. Мілецький, В. Шевченко. 1984 р.)

Відомий у світі через свою форму «Салют» далеко не одразу був запроектований у такому вигляді. У перших проектах це був звичайний функціональний прямокутник, у стилі готелю «Либідь». Готель відразу був запланований у комплексі з Палацом піонерів (Палац дітей та юнацтва), збудованим у середині 1960-х архітектором Едуардом Більським, але за 20 років проектування і побудови його форма далеко відійшла від легкого скляного павільйону Палацу піонерів.

Макет реалізованого варіанту готелю

У 1970-х команда архітекторів, що працювала над «Салютом», розробила його сучасну форму: кругла вежа, що нависає над площею Слави. Але готель був вдвічі вищий за реалізований варіант. Вже в остаточному проекті його було зменшено за висотою з 18 поверхів до 8, щоб будівля не конкурувала з Лаврською дзвіницею на горизонті київських пагорбів. Зараз зрозуміло, що спроба вписати «Салют» за висотою стала марною: нині майже стометрова дзвіниця й так задавлена масивними печерськими новобудовами.

«Салют» виконаний у двох об’ємах – діжкоподібний корпус з номерами, що нависає над простором площі Слави, оточений балконами і завершений невеликою надбудовою, і стилобат, що простягається в бік Дніпра. Оздоблення «Салюту», як і «Туриста», виконано у стилі 1980-х, але на більш високому рівні – тут присутні металеві композиції у вигляді зірок, що символізують салют, стіни облицьовані мармуровою крихтою і декоративною цеглою.

«Салют» однозначно є домінантою площі Слави, незважаючи на величезний скляний житловий комплекс, що причаївся за готелем. Готель не затуляється новими будинками, його фасад майже не понівечено, якщо не враховувати рекламний екран між стилобатом і нависаючим об’ємом з номерами.

«Експрес»,  бульвар Тараса Шевченка, 38/40

(Архітектор В. Жежерін, 1978-1985.)

«Експрес» – один з останніх готелів, збудованих у центрі Києва. 15-поверхова будівля замикає перспективу вулиці Петлюри, що впирається у Центральний залізничний вокзал. Це місце обрано невипадково: «Експрес» є залізничним готелем, аналогом готельних комплексів на вокзалах в інших містах. У стилобаті готелю розташовані Центральні залізничні каси міста.

Архітектура готелю перекликається з конструктивістським Центральним вокзалом. Насамперед, це нетиповий для модернізму коричневий колір, розчленування фасаду на блоки, таке саме як і у будівлі вокзалу. На тлі темних стін яскраво виділяються білі екрани балконів з круглими отворами – теж алюзія на конструктивізм.

Ступінчастий стилобат, натомість, можна назвати «класичним» модернізмом. Він білий, з великими скляними площинами, характерним перепадом об’ємів і мармуровим інтер’єром. Який, на щастя, не змінився за 30 років.

«Братислава», вул. Андрія Малишка, 1

(Архітектори А. Збарський, А. Думчев, Т. Гнездилова; інженери Н. Романенко, Г. Алєксєєва. 1980 р.)

«Братислава», що розташована на Комсомольському масиві на лівобережжі – один з готелів, який все ж встигли збудувати до Олімпіади 1980 року. Цей готель є київською адаптацією проекту ленінградських гуртожитків. Згодом виявилося, що проект не задовільняє потреби готелю, і до основного корпусу у кінці 1980-х добудували блок з рестораном і господарськими приміщеннями.

Що дивно, у «Братислави» немає характерного алюмінієвого оздоблення: панелей, вагонки і вікон. Готель облицьовано інкерманським каменем, вікна (до ремонту 2012 року) були звичайними дерев’яними. Під час підготовки до Євро-2012 готель було відремонтовано – інкерманський камінь зафарбували білим, вікна замінили на білі пластикові склопакети, демонтували неонову радянську вивіску.

«Либідь», Площа Перемоги, 1

(Архітектори Н. Б. Чмутіна, A. M. Аніщенко, О. Г. Стукалов, Ю. Л. Чеканюк, 1970 р.)

«Либідь», що є домінантою площі Перемоги – яскравий приклад якісної архітектури 1960-х. 17-поверховий готель являє собою тонку пластину-паралелепіпед, що стоїть на такій самій, але горизонтальній пластині – стилобаті.

Фасад готелю скляний, з широкими горизонтальними вікнами і простінками з стемаліту, аналогу фарбованого скла. Торець будівлі оздоблений скульптурою Либеді – легендарної засновниці Києва, сестри Кия, Щека і Хорива. У первісному проекті готелю скульптура була відсутня, але нині вона є тим елементом, що відрізняє «Либідь» від решти аналогічних споруд готелів та НДІ.

Рельеф з легендарною Либіддю

Архітекторка Наталя Чмутіна (авторка Верховної Ради, готелю «Дніпро» та ін.) планувала створити перед «Либіддю» пішохідну площу на місці перетину бульвару Шевченка і вулиці Саксаганського. Саме через відсутність цієї площі «Либідь» важко роздивится з невеликої відстані, вона оточена дорогами і паркуваннями.

Наприкінці 1990-х готель було реконструйовано, прозоре скло і зелений стемаліт замінили на золотаві, стилобат закрили вивісками казино і перекрили відкриті тераси на першому поверсі.

Фото: Лев Шевченко, http://snip1.ru/arhitectura/arxitektura/arxitektura-kieva/sovetskij-period, pastvu.com