Журналістка Ольга Герман порівнює барселонський продуктовий ринок Бокерія і київську Бессарабку й знаходить між ними дещо спільне.

Ринок Бокерія у Барселоні – не просто вітамінний оазис, а часто і «гастрономічний музей». Від хамона до фрешів з пітайї – чого тут тільки немає. Проте в Україні також є багато місцевих делікатесів. І навіть Бокерія київська є – Бессарабка.

Ринок Бокерія

Попри відстань продавці Бокерії  і Бессарабського ринку мають багато спільного. І які б солодкі не були ягоди, вирощувати і продавати їх – праця тяжка.

Історія

Будівництво Бессарабського ринку здійснювалося у 1910-1912 роках. Його фінансував цукрозаводчик Лазарь Бродський. Проект розробив архітектор Генрик Гай, який вже мав досвід у створенні варшавського критого ринку та проектів у Білорусі.

У конструкції Бессарабського ринку майстерно поєднані традиційні художні елементи і народні особливості: декоративний орнамент, настінні скульптури селянина з волами й дівчини з глечиком. Бессарабка з самого початку була місцем для досить заможних людей. Торгові ряди, які були на місці ринку, перенесли в район вулиці Басейної, а вже у 50-60-х зовсім знесли.

Наразі будинок належить Комунальному підприємству «Бесарабський ринок».

Існує кілька версій походження назви Бессарабки. Дехто вважає, що ринок завдячує назвою Бессарабії (історична область у східній Європі між річками Прут, Дністер і гирлом Дунаю та Чорним морем). Інші ж погоджується з київським істориком-священиком XIX століття Петром Лебединцевим, який вважав, що «Бессарабією» у першій третині XIX століття називали місцевих «босяків», які знаходили собі притулок у цьому районі.

Фото: Лев Шевченко

Якщо Бессарабка намагалася якомога сильніше врости корінням і закріпитись на звичному місці, то барселонська Бокерія була мандруючим ринком.

Перші згадки про Бокерію датуються 1217 роком, коли перед воротами- входом у місто торговці з сусідніх селищ почали продавати свої товари, зокрема м’ясні вироби. Навіть назва ринку походить від каталонського  boc  – «коза», бо торгували там цим м’ясом. Загалом міста як правило формувалися довкола ринків.

Бокерія знайшла свою постійну локацію на вулиці Лас-Рамблас, коли бульвар  став пішохідним. Сам ринок розташувався на місці монастиря Св. Йосипа, знищеного у 1835 році.

Будівництво Бокерії почали у 1840 під керівництвом архітектора Мас Віла, ринок був відкритий і з часом мав кілька модифікацій, але металевий дах, який можна бачити і нині, існує з 1914 року. Бокерія і Бессарабка мають кожна свою особливу популярність. Бокерія – є туристичним і гастрономічним оазисом для туристів. Як  і Бессарабка, щоправда, український ринок вражає не лише асортиментом продукції, а й колоритними продавчинями.

Обличчя української Бокерії

Пані Люда на Бессарабському ринку вже десять років. Почала працювати після виходу на пенсію. Жінка – інженер зі стажем 40 років згадує, як недосипала ночей, аби здати план житлових будинків вчасно. Але найсумніше, каже вона, що хоч заробила на пенсію, розмір її змушує бажати кращого: «Працювала- працювала. І що я заробила? Я отримую таку саму пенсію, що і бабусі, які весь цей час насіння під домом лускали».

Відкрити лоток на ринку – одна справа, а от те, що нема покупців, інша. Складнощі створюють супермаркети з нижчими цінами.

Влітку на прилавку Людмили здебільшого все своє, бо має власні городи. На вихідні пані Люда з родиною їдуть на город, піклуються про новий врожай. Жінка має дві теплици з 300- 400 кущами помідорів та огірків. А от взимку, звісно, доводиться докуповувати продукцію. Кредо продавчині «Хочеш жити, вмій крутитись». Діти намагаються допомагати, хоча загалом жоден з них не працює у сфері торгівлі. Відчувши на собі, яка це нелегка праця, «кар’єри»  на ринку Люда для дітей і не бажає.

Довгі виснажливі дні на ринку для жінки мають чимало приємних хвилин – тоді, коли може спілкуватись з покупцями. В цьому з нею абсолютно погоджується й інша продавчиня й колега пані Люба, яка якраз щось говорить з клієнтами.

На ринку вона працює 34 роки. Але, звісно, торгівля не була родинним бізнесом. Ідея долучитись до продажу виникла завдяки прикладу друзів, що заробляли на життя перепродажем овочів.

Любов не є власницею лотка, адже мешкає в Клавдієво (50 км від Києва). Встає кожного ранку о п’ятій і це тільки, щоб до ринку дістатись: «Їду першою електричкою до Києва,  потім сюди. Я вже звикла, головне, що є копійка жива. А де ще працювати? У мене пенсійний вік та й взагалі роботи нема ніякої».

За багато років пані Люба зробила власні «ринкові спостереження», якими і ділиться. Жінка каже, що закордонні гості беруть мало товару, сором’язливі або ж обережні. А от співвітчизники звикли до більших обсягів, але приїздять здебільшого один-два рази на тиждень. Любов зізнається, що найбільше в житті  полюбляє сидіти вдома з онуками, але в роботі їй все подобається, тому хоча вона працює до сьомої вечора без перерв, ні на що особливо не скаржиться: «Ремесло своє я люблю. І не розумію людей, які говорять , що терпіти свою роботу не можуть. Не любила б свого заняття – не була б тут».

Обличчя барселонської Бокерії

Барселона. Ринок Бокерія. За прилавком стоїть жінка. Одразу видно, що стомлена, але весь час усміхатися За освітою Елоіса – вчителька, але одружившись, переїхала з містечка Сорії (неподалік Мадриду)  і почала працювати з чоловіком Хав’єром на ринку: «Раніше робочий графік був  з 9 до 12 дня, а потім  ще кілька годин. Тепер починаю о шостій ранку і добре, якщо закінчу до дев’ятої  вечора. І так кожного дня. Досить різка зміна в житті».

Але чоловік Хав’єр поспішає підбадьорити її: «Вона була вихователькою і тепер нею є ,щоправда , опікуємось ми тут фруктами», – жартує він.

Тяжка багатогодинна праця ­­– те, до  чого складно звикнути. Часом є  «добрі дні», коли час летить швидше, каже подружжя. Але так не завжди. Плюс рахунків чимало: світло, вода, оренда місця, додаткові внески  у міський бюджет: «Ми маємо працювати щодня, бо те , що заробив, те й маєш. Не вийшов – втрачаєш, а плату за місце на ринку ніхто не скасовує».

День Елоіси та Хав’єра починається близько шостої, а  о сьомій  вони вже на  ринку. Обоє погоджуються, що найскладніше – це  працювати багато годин підряд без перерв. Хав’єр за багато років навчився особливих «ринкових навичок». Все логічно, пояснює чоловік. На ціну фруктів і овочів здебільшого впливає їхній розмір. Що більші і  стигліші, то дорожчі. Літо – найвигідніший сезон і не лише через ріки туристів, які течуть вздовж  вулиці Лас-Рамблас у пошуках вітамінного  смаколика. У цей період найбільший асортимент фруктів.

Подружжя продає не лише фрукти, а й свіжі фреші. І роблять їх просто на місці. Часом не все виходить продати. Але найчастіше лишається не більше 15 склянок. Дорога цих напоїв або у смітник або продаж по зниженій ціні, розповідає Хав’єр: «Це свіжий продукт і дуже швидко  псується. Тому я розраховую потрібну  кількість для продажів. А те, що лишилось, краще  викинути, аніж дурити людей». Хав’єр та Елоіса мають двох дітей.

Один син допомагає вранці, а потім поспішає на заняття. Інша ж дитина живе в Італії. Проте подружжя не прагне залучати їх до торгівлі: «Діти часто  нас виручають, але працювати тут не планують, та і ми  того не хочемо, бо прогулюватись по ринку як турист – це одна справа, а працювати весь день без перестану, постійно думати про продажі і податки – зовсім інша».

Але радості відпочинку родина себе не позбавляє. Кожного літа вони беруть невеличку  відпустку, їдуть у рідну Сорію.

Як і київським колегам Елоісі та Хав’єру у їх роботі найбільше подобається спілкування. І не лише з тими, хто  працює тут як і вони і став другом, а  з покупцями, у яких запитують про їхнє життя, а ті в свою чергу діляться своїми переживаннями.

Фото надані Ольгою Герман.