Другого лютого в Українському католицькому університеті у Львові відбулася лекція Катержіни Шедої. Назвати одним словом, чим займається ця чешка, дуже важко. Сама вона від чітких означень відмежовується, говорить, що вони змінюються, залежно від того, де і з якою групою людей вона працює. Соціологія та психологія, культурна антропологія та соціальна архітектура, урбаністика та мистецтво поєднуються у її проектах із суто візуальною складовою чи навіть політичним меседжем.

Я познайомилася з Катержіною два роки тому, у січні 2015 року. Тоді вона вперше приїхала в Україну, відвідала Славутич і мала лекцію-діалог із Алевтіною Кахідзе в Києві.

Тоді вперше я побачила проекти, які робить Катержіна. Описувати їх коротко – марна справа, часто робота над ними триває роками – в середньому від одного до п’яти. У той раз мені запам’ятався проект, що був дипломною роботою мисткині, – «Там нічого немає» (2003). У проекті всі мешканці моравського села Понєтовіце (Чехія) в одну з субот робили однакові дії у встановлений час: прокидалися, йшли в магазин, готували обід чи замітали вулицю. Від початку проект не викликав захвату у мешканців села, їх довелося переконувати взяти участь у ньому, адже, як стверджує Катержіна, у чехів зберігалася нехіть до спільних дій, які надто сильно асоціювалися з владою комуністичного режиму. Але поступово у проекті погодилися взяти участь усі мешканці й усі – залишилися задоволеними. Мета акції – показати людям, що їх щоденні дії мають смисл, що вони їх єднають, тож не варто їх знецінювати. Щастя і радість можуть принести найпростіші речі, особливо, якщо робити їх разом. Від того часу, працюючи зі спільнотами і просторами, авторка робить акцент на тому, що людей може вивести зі стану летаргійного сну і об’єднати заради певної діяльності. Вона говорить, що її колеги часто займаються спільним простором, в якому живуть люди, намагаються вдосконалити його, залишаючи самих людей та взаємодію між ними поза увагою. Для неї ж важливий саме спільний досвід, спільне переживання, яке вона ініціює, але яке проживають інші.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Культурний центр біля зони відчуження – Славутич

Такі акції можуть слугувати як стороннім людям, так і близьким. Один із найщемливіших проектів Катержіни – «Все одно» (2005-2007), який вона робила разом із бабусею, а після її смерті – з її псом. Бабуся Катержіни відмовлялася вставати з ліжка, стверджуючи, що їй все одно, що відбуватиметься далі. Лише праця над малюнками, які відтворювали товари в магазині, де вона пропрацювала багато років, змогла вивести її зі стану байдужості і показати, що їй все ще не все одно. Пізніше турбота про пса і відтворення для нього звичних ритуалів по смерті господарки об’єднали Катержіну та її батьків. Як на мене, саме ця інтенція – подолати бар’єри, складнощі і перепони, що існують у спілкуванні між людьми та у проявах людьми своєї фантазії, – є головною у діяльності перформерки. Людина – соціальна істота. Твердження банальне, але лише переживання спільних досвідів насправді наближує людей до себе.

Тоді ж, узимку 2015-го, розпочався і проект, який цього року виходить на фінішну пряму – «Made in Slavutych» . Навесні 2016 року Катержіна приїхала у місто знову. Тоді виникла ідея працювати зі Славутичем як із унікальним містом, містом, що може потрапити у Книгу рекордів Гіннеса. До певної міри цей проект стане продовженням акції у Лос-Альтосі («Все досконало»), місці у Кремнієвій долині, де живуть найбагатші люди планети. Катержіна запропонувала їм створити книгу рекордів Лос-Альтоса, що виявило незвичайні зацікавлення і звички місцевих мешканців і допомогло їм почати спілкуватися між собою.

Для Славутича така акція має стати початком чогось нового, адже, на думку Катержіни, місто дуже зосереджено на минулому, на своїй історії та зв’язку з Чорнобильською АЕС. У ході проекту мешканцям було запропоновано вигадати спільну дію, яка могла б прославити місто і об’єднати його жителів. Анкети, поширені в місті, мисткиня вивчила і обрала найвдаліші ідеї у жовтні 2016 року. Тоді ж виникла її ідея з приводу того, що може привернути увагу до цього міста і ширше – до України. Проект, який зараз перебуває у фазі підготовки, доволі складний, адже стосується не однієї людини, не кількох десятків людей, а цілого міста. Його основний меседж іще ширший – він стосується наболілої для українців проблеми комунікації зі зовнішнім світом та самоідентифікації у ньому. Наразі деталі проекту не розголошуються, але крок за кроком, у серії матеріалів, присвячених проекту, ми будемо розповідати про його перебіг і результати.

Остання поїздка до України – у Львів – стала першою після презентації у Чехії результатів ще одного проекту, що привернув до себе широку увагу, – путівника по частині міста Брно (Чехія), відомої своїм строкатим населенням і соціальною проблемністю. Книга за результатами проекту називається «БРНОкс. Путівник Бронксом Брна. Акція Катержіни Шедої», вона складається із записів, карт, діалогів, повідомлень, малюнків, фотографій та іншої інформації, що фіксує життя району, про який всі щось чули, але ніхто нічого не знає (мені спала на думку аналогія з київською Троєщиною), та його мешканців – здебільшого ромів, але українців також. Фіксація розмаїття соціуму, без прикрас і перебільшень, – такою була мета цього проекту.

Мені думається, що для української урбаністики досвід роботи зі спільним простором Катержіни Шедої кардинально новий. Він вражає незвичністю. І спонукає самому робити щось нетипове і конструктивне.