«Хмарочос» дослідив історію столичних кінотеатрів шістдесятих років: як їх будували, хто їх відвідував і як змінили фасади цих будівель у наш час.

«Кінопанорама»: молитви та експериментальне кіно

1898 рік. Лев Бродський, молодший брат київського цукрового магната Лазаря Бродського, замовляє проект єврейського молитовного дому у відомого архітектора Володимира Ніколаєва. Молитовня, оформлена у модному в той час цегляному стилі, виросла неподалік хоральної синагоги, збудованої коштом старшого брата. Сучасники дорікали їй маловиразною архітектурою, яка не особливо вирізнялася серед оточуючої житлової забудови. Втім, саме цю синагогу любило відвідувати єврейське купецтво. Звідси її неофіційна назва — Купецька.

Єврейські віруючі продовжували молитися тут і за нової радянської влади (щоправда, синагога змінила назву, ставши «ремісничою»). Але вже у 1932 році її офіційно закрили, а в приміщенні колишньої молитовні облаштували спортзал для студентів технікуму.

Цегляний будинок вцілів під час Другої світової війни. У повоєнні роки тут запрацював клуб поліграфістів. Але вже наприкінці 1950-х років молитовню зносять. Приводом до цього став амбітний проект — на її місці має з’явитися перший у Радянському Союзі панорамний кінотеатр.

«Кінопанорама» у радянські часи

«Планувався надсучасний експериментальний театр із новим форматом кінопоказів, — розповідає «Хмарочосу» директорка «Кінопанорами» Наталя Соболєва. — І скромна будівля колишньої молитовні аж ніяк для цього не підходила. Тому її знесли і залили фундамент для нової величезної споруди. Це будівництво стало для Києва справжнім прецедентом, оскільки аналогічний кінотеатр мали відкривати у Москві вже після нас. І містяни так чекали на відкриття «Кінопанорами», що міська влада змушена була призупинити будівництво Повітрофлотського мосту, перекинувши всі ресурси на кінотеатр».  

Новий кінотеатр, відкритий у 1958 році, справив на киян глибоке враження не лише величезним екраном, але й надзвичайними для того часу звуковими ефектами. Акустичну систему залу, як зазначає Соболєва, налагоджували інженери київського заводу «Арсенал». І саме завдяки їхнім ретельним прорахункам, вона була прекрасно налаштована.

«Кінопанорама» кілька років тому

Втім, швидко виявилося, що панорамні технології доволі дорогі та й загалом несумісні з масовими кінопоказами. Хоча радянські режисери ще декілька років продовжували знімати фільми в панорамних системах.

На київських інтернет-форумах цей кінотеатр часто називають одним з символів старого міста. Хтось згадує численні фестивалі та кінопокази, які тут проходили, інші ностальгують по творчим вечорам українського актора Івана Миколайчука або виступам знаменитих режисерів — Сергія Параджанова та Андрія Тарковського. Деякі старожили навіть стверджують, що були у цьому кінотеатрі на виставі «артиста оригінального жанру» Вольфа Мессінга, знаного своїм вмінням читати думки.

Проект готелю замість «Кінопанорами»

Сьогодні у «Кінопанорамі» продовжуються покази, регулярно проводяться міжнародні фестивалі, а зірки українського кінематографу — її часті гості. Проте на місці театру також планують будувати багатоповерховий готель.   

«Супутник»: космічна естетика для київських хіпі

У 1955 році архітектори інституту «Київпроект» почали розробляти архітектурні проекти нового Києва. У місті мали вирости нові житлові райони з громадськими спорудами та зеленими парками. І всього цього мріяли досягнути за допомогою типових проектів – будинків різних серій, які могли б виконувати найрізноманітніші функції в оновленому міському просторі.

Так, нові кінотеатри, зведені у житлових районах, мали ставати своєрідними громадськими просторами для місцевих мешканців, де б вони могли зустрічатися та спілкуватися. Будували ці кінотеатри за типовими проектами — так само, як і житлові будинки навколо, а також школи, дитячі садки та лікарні.

«Супутник» невдовзі після відкриття

Ось як описуються архітектурні рішення для типових радянських кінотеатрів: «Строга форма, контраст кубічних об’ємів та скляних поверхонь на головних фасадах. Фасади мають гармоніювати з лаконічним рішенням інтер’єрів. Глухі стіни прикрашені мозаїкою. Велике значення надається декоративному освітленню».

Програму будівництва типових кінотеатрів у Києві розгорнули у 1959 році. Їх стали відкривати у кожному новому районі, де зростали не менш типові житлові будинки. Один з перших таких кінотеатрів з’явився на першому житловому масиві Києва — Першотравневому — восени 1961 року.

«Першотравневий масив — містечко, яке зросло серед пустиря. На перших поверхах нових будівель — все, що необхідне новоселам. Їдальня самообслуговування на 100 місць. Величезне ательє з майстернями, виставковими залами та магазинами. Кінотеатр «Супутник» — світла, простора будівля, яка ніби здіймається до космосу» —  так журналісти щотижневика «Огонек» описували перший житловий масив столиці УРСР.

«Супутник» ввечері

Згадка про космос тут невипадкова. Якраз навесні того ж року, коли будували «Супутник», відбувся перший політ Юрія Гагаріна у космос. Звідси і космічна назва, яка вже посідала почесне третє місце за популярністю серед назв нових кінотеатрів в усіх радянських містах. Тож оформлення театру цілком відповідало духові часу, коли чи не кожен хлопчак мріяв про підкорення інших планет. «Супутник» вирізнявся просторою кінозалою на 760 глядацьких місць, був прикрашений тематичними мозаїками, облицьований кольоровою плиткою та мав добре освітлену вхідну групу.

Старожили кажуть, що в шістдесятих роках «Супутник» та його околиці стали чи не наймоднішим місцем нового мікрорайону. Вони згадують і «смачні молочні напої», які продавали у місцевому буфеті, і численні дитячі свята, які організовували в театрі під час канікул. Також біля «Супутника» була висаджена затишна алея, і на київських форумах стверджують, що саме там, навпроти кінотеатру, почали збиратися перші столичні хіпі.

Кінотеатр «Супутник» після реконструкції

«Супутник» дивом вижив у дев’яності роки. На щастя, його не спіткала доля багатьох інших типових радянських кінотеатрів, які масово зносили під житлову або офісну забудову. Навпаки, він був повністю реконструйований у 2007 році. Щоправда, від радянської тематики космічних пригод у ньому практично нічого не залишилось.     

«Україна»: кияни проти «примітивної» архітектури

На початку минулого століття локація, де зараз знаходиться кінотеатр «Україна», вже була популярною серед киян. У 1903 році тут стояли дві приватні садиби, замість яких вирішили звести великий розважальний центр. Так у Києві з’явився знаменитий кінний цирк Крутикова під назвою «Hippo Palace». Його проект в стилі модерн розробив тодішній головний архітектор міста Едуард-Фердінанд Брадтман.

Для свого часу це була дійсно знакова споруда: єдиний у Європі двоповерховий цирк, який вміщав до 2000 глядачів. Всередині була чудова акустика, тому циркову арену також використовували для проведення творчих вечорів або оперних концертів.

Після приходу до влади більшовиків «Hippo Palace» закрили. Циркову будівлю під час Другої світової висадили у повітря радянські підпільники. Звісно, що після війни ніхто не збирався її відновлювати.

Нова будівля, яку вирішили збудувати на місці цирку, також стала знаковою для міста. У 1964 році тут з’явилася «Україна» — один з найсучасніших на той час кінотеатрів. Але її будівництво супроводжувалося серйозним невдоволенням містян.

«Україна» до реконструкції

Проект нового кінотеатру розробляли архітектори авторитетного інституту «Київпроект» А.Добровольський, І.Косенко та В.Созанський. Спроектована ними будівля не порушувала масштаб оточуючої історичної забудови і мала йти врівень з новим корпусом київської консерваторії. На першому поверсі будівлі планували розмістити перукарню й майстерні побутового обслуговування. Крім того, тут мав бути й автомобільний проїзд до сусіднього готелю «Москва» (сьогоднішня «Україна»). Архітектори спланували все до деталей, враховуючи при проектуванні навіть кількість віконних прорізів у торцевих стінах сусідніх  будинків. І єдине, на чому вони «обпіклися» — це байдуже ставлення до театрального фасаду.  

«Споруду проектували у простих архітектурних формах, без ускладнених об’ємів, у вигляді паралелепіпеда, — пише історик і пам’яткознавчиня Олена Мокроусова. — Враховуючи, що проектування розпочалося після постанови 1955 року про боротьбу з архітектурними надмірностями, автори не вважали за потрібне декорувати будівлю.

За їхнім задумом, треба було лише облицювати головний фасад вапняком, а цоколь – полірованим гранітом. В результаті на фасаді виділялися лише засклені вхідні двері, й кияни не сприйняли таке спрощення архітектури. Вони почали писати скарги до виконкому та газет, дорікаючи, що глуха стіна спотворює вигляд вулиці».

Міська влада дослухалась до громадської думки. У 1963 році був оголошений конкурс на найкращий фасад, який тривав впродовж місяця. До жюрі надійшло 34 проекти, автори яких пропонували для «України» найрізноманітніші фасадні рішення — кераміка, фрески, кольоровий цемент… Не менш розмаїтними були і теми для фасадного зображення: наприклад, Шевченків заповіт, популярна пісня «Хай завжди буде сонце…» або спортивні старти. Всього жюрі відібрало вісім проектів, які й виставили на огляд киян.

Кінотеатр «Україна» у 2000-ні

«Театр ввели в експлуатацію у 1964 році, — продовжує Мокроусова. — Його цоколь облицювали гранітом, стіни – білими керамічними плитками, колони — майоліковою плиткою зеленого кольору. На фасаді розмістили вітражний еркер з кольорового скла, авторства художниці З. Рогачової. Сучасники називали цей еркер своєрідною емблемою кінотеатру. На ньому була зображена молода вродлива жінка в національному вбранні. Вона символізувала «квітуче життя Радянської України»».

З моменту відкриття кінотеатр був виключно прем’єрним, а його технічні характеристики були найкращими в столиці. На першому поверсі безперервно демонстрували хроніки та документальні фільми, які могли подивитися 220 глядачів. На другому поверсі розмістили великий зал на 700 місць.

Проект реконструкції будівлі під торговельний комплекс

У 1980 році «Україна» була реконструйована. Під час перебудови вітражний еркер замінили мозаїчним панно, а стіни фойє прикрасили керамічними панно «Гопак» та «Коломийки».

Сьогодні ж фасад кінотеатру, який містяни так затято відстоювали у шістдесятих роках, вже неодноразово пропонували «осучаснити». Не кажучи вже про інші плани: наприклад, знести кінотеатр і побудувати замість нього торгівельно-офісний центр.