Прощавай, Ленін: куди поділися пам’ятники «вождю пролетаріату» після демонтажу

«Хмарочос» розповідає історію європейських журналістів, які шукали Іллічів по всій країні.

Восьмого грудня 2013 року під час подій на Майдані був повалений пам’ятник Леніну на Бессарабці. Це стало початком всеукраїнського «народного ленінопаду», який пізніше офіційно підтримала держава. Швейцарський фотограф Нільс Аккерман і французький журналіст Себастьян Гобер впродовж півтора року з’ясовували, що сталося з демонтованими ленінськими монументами. Результатом цих детективних пошуків стала книга-фотоальбом «У пошуках Леніна» (Looking For Lenin). Автори презентували її на творчій зустрічі у «Будинку вільної Росії».

«Наш проект розпочинався з бессарабського Леніна, за чиїм демонтажем ми спостерігали — розповідає Аккерман. — Цей пам’ятник був виготовлений з коштовного каменю, червоного кварцу. Коли Леніна звалили, нам здавалося, що його буде важко розбити на друзки. Але наступного ранку від монументу нічого не залишилося. І нас страшенно зацікавило, куди він подівся. Ми почали відслідковувати його можливі переміщення через декілька місяців після української революції. І одразу стикнулися з проблемою — ніхто нічого не знав.

Спочатку ми звернулися до КМДА. Там про місцезнаходження Леніна знали не більше, ніж ми. Ми продовжували пошуки, їздили по країні, контактували з представниками націоналістичних сил. У Карпатах нам навіть вдалося знайти голову Леніна, щоправда, геть іншу, виготовлену з дешевого матеріалу. Так, розшукуючи уламки бессарабського Ілліча, ми почали знаходити велику кількість інших монументів. І майже у кожного з них була власна історія. Так розпочався наш фотопроект».

Для роботи над книгою її авторам довелося проїхати близько 10 тисяч кілометрів всією Україною. Вони згадують, що одним з найпопулярніших питань до них завжди було: «Чому європейців хвилює якийсь Ленін, коли в Україні стільки інших проблем?». Себастьян Гобер пояснює, що їхній проект — не просто документація цілої історичної епохи.

«У пошуках Леніна ми були першопрохідцями. Здавалося, що нікого, крім нас, не хвилює подальша доля пам’ятників. Але потім ми зрозуміли, що за допомогою «ленінопаду» можна багато довідатися про сучасну Україну та українців. Під час наших подорожей нас часто питали: «То ви за декомунізацію чи проти?». Це питання — доволі підступне, адже від правильної відповіді залежав доступ до потрібного пам’ятника. Але наша підкреслено нейтральна, чисто дослідницька позиція, як правило, всіх влаштовувала», – розповідає він.

«Такі історичні події завжди дуже суперечливі, — доповнює Аккерман. — Ми бачимо це на прикладі недавніх подій у США, коли масово зносили пам’ятники конфедератам. Наприклад, монумент солдату Конфедерації в місті Дарем стояв майже століття. Його захисники вважають, що його демонтаж — плюндрування історичної пам’яті. А от прихильники демонтажу кажуть, що вони просто викидають на смітник історії пропагандистські символи. І кожна зі сторін у чомусь права».

«Загалом все мало відрізняється від ситуації в Україні, — продовжує Себастьян. — Ось типовий «народний демонтаж» пам’ятника генералу Лі у Шарлотсвілі, штат Вірджинія: йому на шию накидують троси й тягнуть донизу, хтось копає монумент ногами, навколо радісно аплодують. В інших містах демонтаж проходив у більш цивілізованій формі — приїжджали місцеві комунальні служби з інструментом та кранами. Але ситуація тут фактично одна й та сама».

Дайте волю фантазії

Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, підбиваючи підсумки кампанії з демонтажу «ленінського спадку», наголошував, що в Україні не залишилося жодного офіційного монумента. Всього, за його словами, демонтували 1320 пам’ятників. Гіпсові ленінські погруддя були знищені, оскільки не мають жодної історичної та культурної цінності, натомість бронзові бюсти, запевняє він, нерідко передавали до музеїв.

Втім, чи не у кожного такого монументу, наголошують автори книги, є власна історія.

Наприклад, у селі Шабо Одеської області місцевий позолочений пам’ятник Іллічу був обезголовлений. Результат вийшов доволі чудернацьким.

«Люди, які переповідали нам подробиці цього демонтажу, були невдоволені: пам’ятник зносили уночі, рішення приймалося без будь-якого публічного діалогу, місцеву громаду просто поставили перед фактом. Взагалі ми часто слухали нарікання, що декомунізація провадиться типовими комуністичними методами. Наприклад, в одному з населених пунктів треба було перейменувати місцеву вулицю Леніна. Громада селища хотіла назвати її іменем місцевого видатного діяча, але адміністрація цьому дуже опиралася. Чиновники розмахували офіційно затвердженими списками на перейменування, і будь-яку нову назву для вулиці або площі вимагали обирати виключно з нього», — розповідає Гобер.

Через такі підходи, розповідають журналісти, у деяких містах люди вдавалися до хитрощів. Наприклад, кам’янецький художній музей розмістив на своїй території одразу два ленінських монументи, причому один з них — бронзовий Ілліч — лежав просто на даху вхідної групи до музею. Так його намагалися врятувати від пошкодження або викрадення.

Були й місця, де ленінські монументи не зносили. Але для місцевих противників радянської спадщини вони ставали своєрідною лялькою вуду: їх обмальовували та розписували гаслами, які нерідко стосувались російського президента Путіна чи колишнього українського президента Януковича.

«Збираючи матеріал для книги, ми відмітили, що у більшості випадків «ленінопад» мав дуже опосередковане відношення до самого Леніна. Противники часто наділяли монументи зовсім іншими атрибутами. Для багатьох людей, з якими ми спілкувались, ці пам’ятники асоціювалися із правлінням Януковича, російською агресією, тоталітарним радянським режимом, соціалістичною економікою, знищенням української культурної спадщини» — розповідає Аккерман.

Останній пункт символічно відобразився у Кривому Розі. Тут журналісти сфотографували порожній п’єдестал, на якому мав би стояти Ленін. Щоб розчистити місце для цього пам’ятника, радянська адміністрація колись розпорядилася знести стару церкву. Тепер усе навпаки — на п’єдесталі вже височіє православний хрест, а територію навколо монументу почали розкопувати археологи, щоб віднайти церковний фундамент.

Є і випадки, коли радянський вождь навіть після знесення монументу залишається у місцевій пам’яті. Гобер згадує Нову Богданівку, невеличке селище у Київській області, де пам’ятник Леніну був знесений, а на його місці облаштували фонтан. Тепер неофіційна його назва — «фонтан Леніна».

Були й постаменти, які, за словами журналістів, яскраво свідчать про українське почуття гумору та вміння додати тоталітарним об’єктам місцевого колориту. Такими взірцями стали для них черкаський Ілліч, якого анонімні шанувальники переодягнули у вишиванку та начепили козацького чуба, або його одеський побратим, перетворений на Дарта Вейдера.

Київський режисер Леонід Кантер, який зараз проживає у Чернігівській області, придбав для себе декілька ленінських бюстів і взявся їх розмальовувати. У його виконанні радянський диктатор перетворився і на Джокера, і на Бетмена. Одну з ленінських голів режисер залишив прямо посеред лісу. За його задумом, там її поглинуть дикоростучі рослини. «Ти можеш бути великим диктатором, але не станеш сильнішим за природу», — пояснював він журналістам.

Подекуди за пам’ятниками Леніну продовжували ретельно доглядати та зберігати їх від зазіхань. Аккерман згадує літнього чоловіка, якого вони жартома прозвали Nostalgic Guy. Він облаштував на подвір’ї власного приватного будинку справжній мистецький сквер, де знайшлося місце не лише постаменту Леніна, але й пам’ятникам інших радянських діячів, піонерів та космонавтів.

Ленінський розпродаж

«Наш знайомий з Женеви, — каже Аккерман — був готовий викласти за невеликий бюст Леніна шість тисяч доларів. Він дуже хотів поставити таке погруддя у власному офісі. Але місцеві адміністрації в Україні майже не користалися таким шансом».

«Під час наших пошуків часто взагалі було дуже складно з’ясувати, кому офіційно належать всі ці пам’ятники, на чиєму вони балансі, хто і як може ними розпоряджатися, — додає Гобер. — Наприклад, у Мелітополі, у великому комунальному ангарі, зберігалося одразу три величних ленінських монументи. Ми намагались потрапити туди, але місцева адміністрація міцно тримала проти нас оборону. Ми ходили на прийом до мерії, писали офіційні запити, пояснювали, що хочемо просто зробити знімки для документального проекту. Але чиновники зробили все, щоб звести наші намагання нанівець».

Гобер каже, що йому особливо прикро за ситуацію, що склалася із харківським пам’ятником Леніну, найбільшим монументом вождю у країні. «Міська адміністрація могла виручити за нього шалені гроші, але просто дозволила тихцем його розтащити. Єдиний фрагмент цього постаменту, який нам вдалося знайти — це ленінський ніс, який виставляли в «Пінчук Арт Центрі».

Втім, журналісти наводять й зворотні приклади. Так, в одному з сіл Київської області — за 60 км від столиці — місцева громада вирішила продати знесений пам’ятник за кілька десятків тисяч доларів, а виручені гроші пустити на ремонт дитячого садка. Але їм і досі не вдалося знайти покупців.

Зате автори книги таки знайшли частину бесарабського Ілліча, завдяки якому розпочалася їхня подорож. Мармурову голову вождя зберігає у себе депутат Київради Юрій Дідовець, щоправда, перетворивши радянського вождя на павука. Дідовець навідріз відмовлявся продавати цей арт-об’єкт, але готовий віддати його до музею.

Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 9 років та 272 днів. За цей час ми опублікували 23453 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?