Київська Нова Забудова: від солдатських хатинок – до фешенебельних кварталів

«Хмарочос» розповідає історію одного з найвідоміших столичних районів – від вулиці Петлюри до Либідської площі.

Фортецю будують — тріски летять

У 1830 році російський імператор Микола I затверджує план будівництва Новопечерської фортеці у Києві. Так він перестраховувався від нападу з боку Туреччини й Австрії. Крім того, він прагнув тримати під контролем наддніпрянських селян, які з 1817 року постійно бунтували проти аракчеєвських військових поселень.

Нову фортецю, яку спроектував військовий інженер Карл Опперман, зводили майже 22 роки. На початку будівництва київський військовий губернатор Борис Княжнін кожні три дні доповідав «нагору» про хід робіт, на які зганяли «штрафників» та арештантів. Навколо цих нових укріплень мала з’явитись еспланада — вільний від будь-якої забудови простір, який прострілюється артилерією. Тому під знесення потрапила місцева слобідка, де жили відставні солдати, бідні селяни та інші, за висловом сучасника, «недостаточные люди».

Всього під час будівництва фортеці, за даними київського краєзнавця Михайла Рибакова, було знесено 1180 будинків. Вони не вирізнялися особливою красою. Ось як описував їх український історик XIX століття Микола Закревський: «…купка халабуд, між якими проходили криві та брудні вулиці». Їхні колишні власники були переселені у долину річки Либідь та отримали грошову компенсацію на загальну суму 270 тисяч карбованців. І майже одразу — приблизно з середини 1830-х років — ці розкидані поселення стали називати «Новою забудовою». Тут стали прокладати нові вулиці: піщаний шлях, проторений у напрямку Василькова, став Великою Васильківською вулицею; другою центральною віссю району стала вулиця Жандармська (нинішня Саксаганського); її перетинала вулиця Кузнечна (тепер Антоновича), вздовж якої громадилися ковальські майстерні.

Але ще впродовж п’ятдесяти років «Нова забудова» залишалася тихою і малопримітною місциною. Ось її фотографія, зроблена у 1870-х: одноповерхові дерев’яні будиночки та мазанки з солом’яною стріхою, оточені городами та садками. Втім, на той час така «провінційність» була характерною для всього міста.

Читайте також: Київська Солом’янка: як район для залізничників міг перетворитися на експериментальне місто

«У Києві не залишилося жодної стародавньої світської будівлі, — нотував Закревський у 1868 році. — Це сталося не стільки через спустошливі набіги, скільки через те, що життя наших пращурів проявлялося найбільше у справах віри — вони будували переважно церкви та монастирі, а для щоденного вжитку зводили небагаті дерев’яні будинки. Кам’яниці для Києва були рідкістю…».

Київ залишався тихим містом церков та монастирів майже до кінця XIX століття. З 1871 по 1873 рік, пише києвознавець Дмитро Малаков, тут збудували лише 117 кам’яниць (переважно це були одноповерхові садиби). Натомість дерев’яних будинків звели вдвічі більше — 295. Крім того, Закревський згадує благоустрій тогочасного Києва, який залишав бажати кращого: у 1860-х роках лише 40 вулиць були вимощені камінням.

Прибутковий район

У 1834 році київський аптекар Іван Ейсман засновує цегельний завод поблизу озера Глінка (біля нинішньої станції метро «Либідська»). З жовтої цегли місцевого виробництва будували університет святого Володимира, кадетський корпус, гімназії та адміністративні будівлі. І саме з нею сьогодні асоціюється будівельна лихоманка, яка накрила Київ у 1890-х роках, коли по всьому місту «зажовтіли» багатоквартирні прибуткові будинки.

Домовласники споруджували їх спеціально для здавання квартир в найми. На той час це був гарантований вклад грошей: рентабельність прибуткових будинків складала 12%, а рентабельність цінних паперів — лише 4%.

Міська влада не провадила чітких містобудівних планів. Чиновники визначали для майбутніх домовласників червоні лінії. Землі під забудову продавалися у приватну власність та за високою ціною. Тому власники намагалися витиснути максимум зиску зі своєї ділянки. Часто це викликало у них приступи ощадливості — і тоді, за словами київського архітектора Юрія Рєпіна, у будинках з’являлися приміщення без світла та глухі кімнати чудернацької форми. Двори ж майже усюди були тісними та позбавленими будь-якої рослинності.

Потенційні забудовники вважали район Нової Забудови інвестиційно привабливим. У 1870 році починає працювати київський залізничний вокзал і тихою вулицею Жандармською (Саксаганського) стає зручно доїжджати до Хрещатика. Муніципальна влада домовляється з власниками місцевих хатинок: вони отримують державну субсидію на будівництво житла та нові садові ділянки за межами міста. Городи були знесені, проїжджу частину розширили, а банки почали роздавати кредити на будівництво. Вже невдовзі ейсманівський завод збільшує виробництво до трьох мільйонів цеглин на рік. Ще більше оживила район трамвайна лінія, прокладена тут у 1897 році — вона йшла від Великої Васильківської до Безаківської (сьогодні — Петлюри). Через це вулиця перетворювалася на справжній «Бродвей» — перші поверхи шикарних новобудов вподобали купці, які відкривали там нові магазини.

«Земельна рента на початку століття і особливо на центральних вулицях, — пише київський письменник Віктор Некрасов, — зростала мало не в геометричній прогресії. Щільність ділянок призводила до того, що будинки… стояли пліч-о-пліч та залишали у розпорядженні архітектора саму лише фасадну стіну. Решта — або глухі брандмауери, або нікому не помітні задні стіни, які виходять вікнами та балконами до дворів-колодязів. Так розквітала фасадницька архітектура…».

Популярний ілюстрований путівник по Києву Семена Богуславського, надрукований у 1903 році, повідомляє, що за архітектурою Київ випереджає і Одесу, і Харків. У ньому окремо згадується Велика Васильківська вулиця та її «гігантські будинки нової архітектури, яка називається “київським ренесансом”».

У 1898 році в цьому стилі на Великій Васильківський була збудована Четверта гімназія, де навчалися актор та співак Олександр Вертинський і польський поет Ярослав Івашкевич. Її автор — Микола Чекмарьов, головний архітектор Київського навчального округу, у якого починав свою кар’єру Владислав Городецький. Через одинадцять років останній завершує будівництво через дорогу — костел святого Миколая за проектом молодого зодчого Станіслава Валовського. На його будівництво пожертвували 500 тисяч рублів, а сам архітектор мало не сів до в’язниці через смерть одного з робітників.

Від ув’язнення архітектора врятувала експертна комісія, до складу якої включили його давніх друзів та колег — наприклад, один з експертів, київський архітектор Едуард-Фердінард Брадтман, забудовував разом з Городецьким величезну територію колишньої садиби професора Фрідріха Мерінга. Комісія встановила, що робітник загинув з власної необережності, і виправдала архітектора.

Ще одна знакова громадська споруда Нової забудови — Троїцький народний дім, зведений у 1902 році на благодійні кошти київської громади. Через п’ять років тут відкривається перший Український професійний стаціонарний театр, з яким співпрацювали Микола Старицький, Панас Саксаганський та Марія Заньковецька. Сьогодні тут працює Київський театр оперети.

На сучасній Троїцькій площі перед Олімпійським стадіоном колись працював Троїцький ринок. Його атмосферу згадує радянський актор Борис Січкін, який народився й жив у Києві до 1941 року: «По сусідству з нашим будинком був Троїцький ринок. Коли надвечір він затихав, там збиралися кишенькові злодії, домушники, грабіжники та їхні коханки. Я для них танцював — на деревянних стійках відбивав чечітку, «яблучко», «блекбот», «бариню»… Мені часто доводилося змінювати репертуар, оскільки глядачі з дня на день залишалися тими самими. Але злочинці добре до мене ставились, а найголовніше — рятували від голоду».

Численні житлові будинки Нової Забудови знали не за адресою, а за прізвищем власника: тож, гуляючи, наприклад, вулицею Антоновича, містяни впізнавали, де садиба Кучерова, а де — будинок Грінкевича. Один з найстаріших будинків Нової Забудови знаходиться якраз на цій вулиці (сьогодні — Антоновича, 32). У 1887 році його звів для себе відомий київський архітектор Андрій-Фердінанд Краусс. Цей зодчий багато у чому визначив зовнішній вигляд тогочасного міста — всього за його проектами зведено 90 прибуткових будинків, особняків та флігелів.

У 1913 році на розі вулиць Антоновича й Толстого розбивають каштановий бульвар, яким і сьогодні люблять прогулятись кияни. Проблема була лише в освітленні. «Вулиця вимощена бруківкою, тротуари — цегляні, а на весь квартал лише три ліхтарі», — такою у першій половині ХХ століття пригадує цю вулицю Некрасов.

Радянські добудови

У 1913 році потрапляє під забудову Троїцький ринок — на місці торгових рядів виросло павільйонне містечко першої Всеросійської виставки у Києві, у будівництві якого брав участь архітектор Городецький. На початку 1920-х років тут запланували спорудження спортивного стадіону, але коштів вистачало лише на облаштування звичайного футбольного поля. За спогадами старожилів, його трибуни були зроблені з дерев’яних решток колишніх виставкових павільйонів.

Наприкінці тридцятих років тут розпочалось будівництво Республіканського стадіону на 50 тисяч глядачів. Його урочисте відкриття запланували на 22 червня 1941 року, але зі зрозумілих причин воно відбулося лише у 1946 році.

У 1950 році на розі Великої Васильківської та Саксаганського, замість зруйнованого під час війни прибуткового будинку, почали зводити будівлю літнього цирку. Автор проекту — архітектор Валентин Жуков, який через десять років спроектує будівлю Національного цирку України на площі Перемоги. Циркову споруду на 2000 місць звели всього за два місяці. Вона мала дерев’яний каркас та була увінчана легким металевим куполом, на фасаді — розмальована кераміка. Газети називали цю будівлю «чудовим подарунком для киян». Втім, вона простояла лише десять років і була знесена.

У листопаді 2017 року через дорогу від театру оперети почали відбудову Троїцької церкви у псевдоросійському стилі. Щоправда, оригінальна церква стояла трохи осторонь — зараз на цьому місці височіє перший у Києві 16-поверховий житловий будинок, зведений у 1969 році. Про цю локацію згадує Віктор Некрасов: «…навпроти оперети височіє 16-поверховий будинок. Колись на його місці стояла маленька, непомітна Троїцька церква. Потім церкву знесли, за одну ніч. На її місці виросла шашлична. Столики на свіжому повітрі, навпроти — продуктова крамниця. Улюблена локація футбольних вболівальників: в трьох хвилинах пішки — Центральний стадіон. Називають цю шашличну «Барселоною». Чому — невідомо».

У 1980-х роках по всьому Києву взялися масово зносити одно- та двоповерхові будинки, зведені наприкінці XIX століття. Майже вся малоповерхова забудова зникає з Жилянської, Антоновича та Ямської. Задовго до цих подій був зламаний одноповерховий будинок на розі сучасних вулиць Толстого та Антоновича, де працювала редакція відомої у дореволюційному Києві консервативної газети «Киевлянин». У 1983 році з відома міської влади був знесений навіть меморіальний будинок-музей Марії Заньковецької на Великій Васильківській, 121. Але через декілька років, після тривалих протестів та клопотань з боку громадськості, він був відновлений.

Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 9 років та 277 днів. За цей час ми опублікували 23483 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?