«Хмарочос» відвідав лекцію архітектора Юрія Лосицького, присвячену відновленню історичних пам’яток Києва, і дізнавався — які з них ми ще встигаємо відбудувати і що для цього треба знести.

Архітектор Юрій Лосицький. Фото: korrespondent.net

Залізобетон епохи класицизму

З 1991 року архітектурна майстерня Юрія Лосицького займається «реставрацією та відтворенням пам’яток архітектури». Серед останніх їхніх проектів — реставрація садиби Мурашка на Малій Житомирській та особняка Іпсіланті на вулиці Мазепи. Але директор майстерні вважає, що сьогодні у Києві відновлена далеко не вся архітектура, що колись була втрачена. То на що ж ми маємо спрямовувати зусилля?

«У 1973 році я був у Варшаві, де вивчав місцевий досвід у відновленні історичних пам’яток. Можу сказати, що всіх противників такої реставрації — мовляв, це все новобудови без будь-якої автентичності — поляки не слухають. Вони повністю відновили старе місто, орієнтуючись на зображення варшавських вулиць на картинах художників. І якщо треба було, скажімо, відбудувати старовинний палац, то вони це і робили, а не облаштовували на його місці якісь незрозумілі громадські простори», — згадує Лосицький.  

Інший улюблений приклад архітектора — Кноський палац на грецькому острові Крит, відбудований стараннями британського археолога Артура Еванса. Для цього йому довелося скупити всю землю на тому місці, де колись був палац, та добитися від уряду Греції дозволу на археологічні розкопки.

«Він за власний рахунок придбав землю і відбудував старовинний палац, базуючись на даних проведених розкопок, — каже Лосицький. — І він, до речі, нікого не запитував — чи достатньо автентично виглядатиме ця пам’ятка? Попри те, що палац заново зведений з бетону, сьогодні там не проштовхнутися від туристів. Це зайвий доказ того, що велике значення має не автентичність, а художня виразність. Вітрувій вважав, що архітектура — це користь, міцність та краса. І всі ці складові можна спокійно відновлювати».

Серед сакральних київських будівель, які «спокійно відновлювала» архітектурна майстерня Лосицького — Михайлівський Золотоверхий монастир та Церква Різдва Христового на Поштовій площі. В останній у 1861 році відспівували Тараса Шевченка під час перевезення його труни з Петербурга до Канева. Спроектував цю церкву перший головний архітектор Києва Андрій Меленський, який керував забудовою Подолу після пожежі 1811 року. У 2005 році її відновили, але вже за його першим нереалізованим проектом — так на церковному куполі з’явилися люкарни, від яких Меленський змушений був відмовитися через брак коштів.

Церква різдва на Поштовій площі. Фото: kyiv.ridna.ua

Зараз оновлена Різдвяна церква стоїть на 24-метрових палях, а для її будівництва застосували дещо інші матеріали, ніж було прийнято за часів класицизму.

Інтер’єр оригінальної церкви Різдва також вирізнявся п’ятиярусним іконостасом, який перенесли сюди з сусідньої Спасо-Преображенської церкви. За словами Лосицького, це був дуже рідкісний випадок — у церкві, зведеній у стилі класицизму, розмістився бароковий іконостас. Тож внутрішнє наповнення храму намагалися максимально наблизити до оригіналу — але і тут не обійшлося без деяких інновацій.

«Очевидці згадують, — розповідає архітектор, — що під час відспівування до труни поета підійшла невідома жінка і поклала на підлогу терновий вінок. Тому ми вирішили зобразити його на підлозі, як пам’ятний знак. Але, на жаль, будівельники так поспішали, що нанесли його нашвидкуруч і не так, як ми це бачили».

«Будинок Мілецького якось не шкода»

Лосицький демонструє фотографії двох церковних будівель: Богоявленського собору Братського монастиря (зараз — подвір’я Києво-Могилянської академії) та Військового Микільського собору (сьогодні на його місці — готель «Салют» і Київський палац дітей та юнацтва). Обидва собори були збудовані коштом гетьмана Івана Мазепи, проектував їх російський архітектор — або, за тодішнім визначенням, майстер кам’яних справ — Йосип Старцев. За твердженням істориків архітектури, плани обох храмів мають ідентичну композицію, хоча Богоявленський собор і відрізнявся «трохи приземленими пропорціями». Майже одночасно, у середині 1930-х років, собори були знищені більшовиками.  

Братський монастир на Контрактовій площі

Архітектор каже, що програма відтворення видатних пам’яток історії та культури України, прийнята у 1999 році, передбачає відтворення обох будівель. І на його думку, зробити це цілком реально — проблема лише у  Київському палаці дітей та юнацтва, якому доведеться потіснитися у разі відбудови Микільского собору.

«Для цього мені було б зовсім не шкода навіть розібрати частину палацу. Я не дуже люблю цей проект Авраама Мілецького — адже, щоб розчистити місце для нього, була знесена старовинна трапезна. Звісно, Мілецький отримав за це премію, але якихось особливих почуттів це у мене не викликає», — пояснює архітектор.  

У підвішеному стані перебуває і Благовіщенська церква-дзвіниця Кирилівського монастиря. У 1760 році її збудував архітектор Іван Григорович-Барський у стилі українського бароко. Попри те, що церква була зруйнована у 1930-х роках, її фундамент, за словами Лосицького, «чудово зберігся». Дзвіниця також входить до програми відтворення пам’яток, а проект її відбудови ще у 2004 році замовило київське управління охорони пам’яток.

Дзвіниця Кирилівського монастиря. Фото: zamki-kreposti.com.ua

Але потім, каже Лосицький, щось пішло не так: «Завдяки архівним фотографіям ми відтворили оригінальні розміри цієї дзвіниці та підготували її ескізні проекти. Все йшло добре, ми були націлені якомога швидше відбудувати цю пам’ятку, аж раптом Кирилівську церкву внесли до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні. Після цього всі проектні роботи були припинені і скільки триватиме така ситуація — досі незрозуміло».  

Розважальний комплекс Вільяма Гесте

Головні автори ідеї реконструкції Контрактової площі «на історичній основі» — історик Михайло Брайчевський та архітекторка Валентина Шевченко, яка спроектувала нову будівлю Гостиного двору. У 1976 році вони склали детальну історичну довідку про Поділ та добилися включення цього проекту до детального планування району: зокрема, ним передбачалося відтворення «старої споруди магістрату та завершення ансамблю архітектора Вільяма Гесте».

Саме цей архітектор шотландського походження підготував план перепланування Подолу після пожежі 1811 року, накресливши для нього прямокутну мережу нових широких вулиць, які перетиналася під прямими кутами. Крім того, він розробив проект і для Контрактової площі. Там мав з’явитися громадський комплекс з трьох будівель, об’єднаних колонадою. У центральній будівлі мав розміститися магістрат, ліворуч — поштова станція, праворуч — Контрактовий будинок для проведення ярмарків.

Комплекс Гесте. Проект Юрія Лосицького

Разом із Гостиним двором, який збудував у 1808 році головний архітектор Петербургу Луїджі Руска, вся площа мала утворити єдиний ансамбль у стилі класицизму. Але цього так і не судилося — з усього комплексу Гесте був зведений лише Контрактовий будинок.

Плани з відновлення комплексу Гесте почали обговорювати з середини нульових, а у 2009 році архітектурно-містобудівна рада схвалила реставрацію історичного Подолу: крім завершення комплексу Гесте, біля фонтану «Самсон» мали відбудувати міську ратушу. До самого ж комплексу планували переселити окремі департаменти КМДА, відкрити там приймальню міського голови, готель і торгівельно-розважальний центр.  

«Але зараз на Контрактовій роблять громадський простір за проектом наших “юних дарувань”, — скептично зітхає Лосицький. — І він доволі звичайний: це плац, вимощений бруківкою і засаджений деревами. Але громадський простір, як на мою думку, має бути площею, оточеною фасадами будинків. Про нинішній варіант цього не скажеш…».

Від «Голгофи» відмахнулися,
про гастроном — забули

Згадав архітектор Лосицький і про «Голгофу» — знамениту київську панораму, розміщену на двоповерховій будівлі трохи вище чинного «Українського дому». «Голгофа» з’явилася на Володимирській гірці у 1902 році і зображувала біблійний сюжет про розп’яття Ісуса Христа. Будівництво циліндричної споруди та розміщення на ній величезного полотна (100 метрів завдовжки і 12 — заввишки) обійшлося у 18 тисяч рублів. Авторами зображення були відомі художники з Відня — Пігенгайм, Крюгер і Фрош.

Лосицький згадує, що проект її відбудови розглядали на засіданнях архітектурно-містобудівної ради ще у 2004 році, коли вивчали проекти реконструкції Володимирської гірки. Але історичну цінність «Голгофи» тоді не оцінили.

Вхід до панорами «Голгофа». Фото: ToursDeKiev

«У Російській імперії такі панорами були лише у чотирьох містах — окрім Києва, їх можна було споглядати у Москві, Варшаві та Севастополі. Але архітектурна рада цей проект “завернула”: мовляв, у цьому місці і так забагато сакральних споруд, — розводить руками архітектор. — Але ж панорама не мала стосунку до жодної з християнських конфесій, там була зображена сама лише сцена розп’яття Христа. Та й відновити її було б не так складно: перший поверх був кам’яним, а сама “панорамна частина” — дерев’яною».

Остаточно всю ідею поховав колишній головний архітектор Сергій Целовальник — у 2015 році за його ініціативи на місці колишньої панорами встановили пам’ятник італійському поету Данте Аліг’єрі.

Втім, анітрохи не краще йдуть справи із згорілою будівлею колишнього Центрального гастроному на Хрещатику. Попри всі обіцянки київської адміністрації повернути її у власність міста та відреставрувати, все захлинулося вже на самому початку.   

«Ми дійсно отримали замовлення на реставрацію будівлі колишнього Центрального гастроному. Ми побували всередині, ледь не надихалися гаром, але зробили всі необхідні заміри, і всі креслення вже готові. Але після цього справа “заглохла” і чиновники перестали згадувати про цей будинок», — знизує плечима реставратор.