В Україні 70% чоловіків вважають, що хороша дружина має, перш за все, піклуватися про дім та готувати для родини, а 63% – переконані, що турбота про дитину є суто жіночим обов’язком.

Про це свідчать результати соціологічного дослідження Українського центру соціальних реформ. Подібні уявлення йдуть у розріз з сучасним способом життя та породжують необґрунтовані очікування та гендерні стереотипи. Вони ж заважають жінкам самореалізовуватися та будувати кар’єру. «Хмарочос» поспілкувався з авторкою текстів Ольгою Котрус та художницею Анною Звягінцевою та дізнався їхні погляди на материнство, суспільні норми та життя у Києві.

Ольга Котрус

фото: Анна Лисун

Ольга Котрус – авторка текстів та організатор київських пікніків Korzina Club. Веде авторський блог під назвою «Spirit of Paris». У 2017 році Ольга видала дебютну книгу про Париж  «Город, который меня съел».

Києве мій

Зараз я працюю над рукописом другої книги, вже про Київ. Для мене це дуже важливе місто. Я переїхала сюди в 20 років, і вважаю, що це місце мене сформувало. Тут були мої перші роботи, злети і падіння, стосунки. Я часто кажу, що мені пощастило: живу у місті, яке люблю. Але, можливо, ставлення залежить від складу характеру. Я намагаюся концентруватися на хорошому, особливо в місті, де перебуваю постійно. Якщо ти живеш у центрі та не прив’язаний до робочого графіка, Київ насправді зручний. Я дуже багато ходжу пішки і майже не користуюся транспортом. У маршрутки не сідаю категорично, краще пройду ці декілька кілометрів пішки, чи викличу таксі.

В плані гендерної рівності Київ та Париж колосально відрізняються. Зокрема, у Франції нещодавно ввели штрафи за приставання на вулицях. В Україні все ще існує своєрідний «скляний ковпак». Я його відчуваю щоразу, коли їду в таксі з не надто приємним водієм. У мене включається інстинктивне відчуття, що я не можу йому нічого сказати або зробити зауваження, я сиджу у цьому ковпаку і сподіваюся, що він безпечно довезе мене до місця призначення.

Або інша ситуація: я йду ввечері по вулиці, а на зустріч мені – чоловік. Можливо, йому до мене взагалі немає діла, але мені все ж хочеться перейти на інший бік дороги. Це такий побутовий страх перед протилежною статтю, і це дуже неправильно. Хіба чоловіки заслуговують, щоб їх боялися за замовчуванням?

фото: Анна Лисун

Годинник цокає

Два з половиною роки тому я написала матеріал для одного журналу, він називався «Чайлдфри – слово, которое нельзя произносить при родителях». У ньому я говорила про те, що в Україні жінки фактично позбавлені свободи вибору. Жінки одного віку та соціального статусу сприймаються абсолютно по-різному через призму наявності у них дітей. Я писала про те, що кожен має право робити зі своїм життям те, що йому хочеться.

Але чимало людей, вочевидь, побачили у цьому тексті лише те, що хотіли. З того часу на мене хтось постійно навішує ярлик «чайлдфрі». Але те, що у людини поки немає дітей її ніяк не визначає, якщо вона сама не визначилася. Зараз мені 30 років, і у мене немає дітей. Чи говорить це про те, що я чайлдфрі? Ні. Можливо, через п’ять або через сім років вони у мене з’являться. А можливо – ні.  У мене немає ірраціонального страху, що населення планети вимре, і коли я чую подібне – одразу хочу вийти з кімнати, де подібне обговорюють. Але мій улюблений вислів – «годинник цокає». І нехай цокає, це ж мій годинник, залиште його у спокої.

Коли вийшла публікація, у мене навіть був конфлікт з батьками. Вони також мене неправильно зрозуміли, почали ображатися. Попри це, я ж не заявила їм: у вас ніколи не буде онуків. З того часу ми про це не говорили, але мені здається, вони почали краще розуміти, що у мене є власні пріоритети та цілі у житті.

фото: Анна Лисун

Зараз я не уявляю, як вписати дітей у свій ритм життя. Але головне те, з чого варто почати – я не хочу. І не відчуваю на собі соціального тиску. Кожна людина сама формує своє оточення, і у моєму не виникає подібних запитань.

Я взагалі стараюся не впускати негатив від чужих людей у своє життя. Звісно, коли люди тобі щось подібне пишуть – це дуже неприємно. І в мене викликають захоплення блогери, публічні люди, які чесно про це говорять. Про те, що це неприємно, що треба перестати так робити. Я не розумію, як особисте може не зачіпати. Але люди часто вважають, що вони створюють аудиторію для когось, і цей хтось їм щось винен. Аніскільки. Людина, яка завела профіль у соціальній мережі нікому нічого не винна. Вона може сьогодні поділитися чимось особистим, а завтра постити тільки котів.

Спільнота людинолюбства

За останні кілька років я зрозуміла, що не хочу маркувати себе лише словом «письменниця». Влітку я влаштовувала тематичні зустрічі, своєрідні пікніки. Там був відсутній лекційний елемент, вони більше для того, щоб подумати. Але я великий прихильник ідеї гедонізму, тому хотілося внести якийсь елемент розваги. У нас було вино, смачна їжа та цікаві теми для обговорення.

фото: Анна Лисун

Це був сезонний проект, і зараз я саме прописую концепцію того, у що він повинен перетворитися вже у другій половині осені. Тепер ми будемо збиратися під дахом, вино залишається, але трохи змінюється вектор. Темами зустічей будут питання гендерної рівності, фемінізму, секзизму в Украні. Я роблю це в першу чергу для себе. Я хочу бути тією людиною, що піднімає в Україні такі теми. Хоча і розумію, що отримаю у відповідь багато негативу.

Я не маю за ціль спасти планету або зібрати усіх в актовому залі та розказати, як правильно жити. Нехай на мої пікніки прийшло 250 людей, але вони прийшли на подію організовану мною, людиною з певними поглядами. І я множу це число на їхніх подруг, мам, чоловіків, таксистів, з якими вони, можливо, будуть це обговорювати. Якщо у Києві буде на сто людей, які приєднаються до умовної спільноти людинолюбства, прийняття та поваги до себе – це тільки плюс.

Анна Звягінцева

фото: Анна Лисун

Анна Звягінцева – київська художниця. Починаючи з 2013 року вона отримала декілька нагород від PinchukArtCentre, у тому числі Головну премію PinchukArtCentre 2018. Переможними для Анни стали три роботи: «Запилені окуляри», «Знайдені малюнки» та «Розчерки».

Це важко пояснити раціонально

У нашому суспільстві існує думка, що до тридцяти жінка повинна народити. Я постійно чула подібні голоси на фоні. Починаючи від гінеколога, яка мені без жодних медичних підстав казала: «вам варто поквапитись», до моєї сім’ї, де усі чекали онуків. У певні моменти це дуже напружувало. Мені здається, що це дуже інтимна річ, кожна жінка вирішує для себе, коли вона хоче дітей та чи хоче взагалі. Материнство – один з моментів життя, який важко пояснити раціонально. Я просто відчула, що готова до цього.

Звісно, з появою доньки моє життя  кардинально змінилося. Змінилася я сама. Зараз Зої два з половиною роки, я саме займаюся її адаптацією до нового етапу – дитячого садочка. І паралельно готую нову роботу для виставки у PinchukArtCentre.

У перший рік після народження дитини залишається дуже мало вільного часу та сил. Але я не можу сказати, що мені довелося від чогось відмовитися. Звісно, дитина забирає багато енергії, але так само багато віддає. Тому я стала навіть більш активною. Час, який зараз виділяю для роботи став більш зжатим та продуктивним.

фото: Анна Лисун

Я також дуже рада, що приєдналася до спільнот для молодих мам. Зазвичай, це закриті групи у соціальних мережах з комфортною атмосферою та правилами про нерозголошення інформації. Вони слугують хорошою платформою підтримки. Ти можеш написати, що втомилася, що відчуваєш відчай або нічого не встигаєш, і тебе завжди підтримають. У мене є подруги, які народили раніше, і мені зараз соромно, що я не запропонувала тоді їм чимось допомогти. Часом люди просто не мають сил про це попросити.

Новий бік інфраструктури

Я народилася в Дніпрі, але з раннього дитинства живу у Києві. Я люблю це місто за атмосферу, за певну недосконалість. Особливо люблю тоді, коли часом звідси виїжджаю. З інфраструктурою тут, звісно, жахливо.

Коли я почала користуватися візком, то побачила звичний для себе простір із зовсім іншої сторони. Я живу у центрі, тому великим щастям для мене стала поява наземного переходу поблизу ЦУМу та Бессарабского ринку. Але у багатьох випадках пересування містом було жахливим. Я часто відвідую виставки, але ні до Національного художнього музею, ні до PinchukArtCentre неможливо дістатися без підземних переходів. До слова, у них лише нещодавно з’явилися пеленальні столики. У Мистецькому арсеналі навіть обладнали для цього окрему кімнату.

Найзручнішим транспортом виявилися автобуси. Вони обладнані спеціальним місцем для візка. Тому часто їздила до ботанічного саду, площі Шевченка або родичів. У метро ж візок потрібно складати. І хоча я купила мобільний варіант, який можна було повісити на плече, це завжди було справжнім випробуванням. Спершу варто було добре подумати, чи потрібно мені взагалі кудись їхати.

фото: Анна Лисун

Можна, звісно, користуватися таксі. Перший рік життя Зої ми тримали її у таких випадках на руках. Я про це дуже шкодую, адже це небезпечно. Коли я це для себе зрозуміла, купила автокрісло. Але певний час для мене було нереально кудись поїхати з маленькою дитиною та кріслом без допомоги. У Києві є кілька служб таксі, що мають дитячі автокрісла. Але їх послуги коштують вдвічі або втричі дорожче.

Соціально прийнятно

Я годувала доньку грудьми там, де мені та їй було зручно. Це міг бути і музей, і кафе, і вокзал. Мені пощастило: жодного разу ніхто не зробив зауваження. Хоча я ловила різні погляди. Чомусь саме жінки у нас реагують на цю ситуацію найагресивніше, часто це ті, у кого ще немає дітей. Певно, для когось це дійсно соціально неприйнятно.  

Я також колись вважала, що краще прикриватися під час цього процесу. Але, насправді, це не завжди можливо. Дитина може активно рухатися, і замість того, щоб зосередитися на годуванні, ти будеш постійно про це думати. Але годування грудьми – це не лише задоволення базових потреб дитини, а й концентрація та єднання з нею.

До того, як я стала мамою, мене також дуже турбувала тема подорожей з дітьми. Часто зустрічала обурені коментарі на кшталт «треба виховувати своїх дітей», «чому усі пасажири повинні страждати» або «чому я повинен пропускати цих батьків уперед черги». Коли я почала літати з Зоєю, я завжди ставала наприкінці черги, щоб убезпечити себе від потенційного негативу. Але потім розслабилася, зрозуміла, що цей страх живе більше у мене в голові. Люди ж загалом спокійно на усе реагують.

фото: Анна Лисун

Стати феміністкою

Іноді напружує навпаки те, що люди проявляють надмірне бажання контактувати з дитиною. Зоя, наприклад, лякалася, коли незнайомці схилялися до неї і починали розмовляти. Спочатку я просто мило посміхалася у таких випадках, мовляв, що тут такого. Але з часом почала робити зауваження. Взагалі, материнство спонукало мене встановити більш чіткі межі.

Вплинуло і те, що я маю доньку: я повинна їй на власному прикладі показати, що не обов’язково жити за сформованими суспільством стереотипами. Лише нещодавно ми гуляли, і чоловік старшого віку каже до Зої: «наречена». Я заперечую. Він розгубився, але продовжує: «У майбутньому». Я йому сказала тоді, що вона вирішить це сама, коли підросте. І дуже рада, що не змовчала. Я прихильниця того виду фемінізму, коли ти поводишся так, наче у тебе уже є усі права. Коли ігноруєш нав’язані кимось думки та чужі стереотипи.

Я зараз багато речей для себе переглядаю. Шкода, що раніше ці процеси проходили повільно, проте стати феміністкою ніколи не пізно. Мої минулі роботи певною мірою торкалися цих тем. Наприклад, у виставці «Недоречні доторки» я уже частково проговорювала аспект материнства. Але я не люблю прямих висловлювань у мистецтві. Мені хочеться залучати ширший контекст. І тоді можливо ті, хто не фіксується на ідеях фемінізму, дійде до них з іншого боку.