Якщо з розповідей ваших знайомих чи родичів зникли бандити, черги та дефіцит, значить вони згадують «нульові».

Нове тисячоліття всі чекали з цікавістю. Радянські діти зображували цей час на своїх малюнках у вигляді міст майбутнього, атомних потягів та тарілок НЛО. Однак, вони так і не прилетіли. Але після досить тяжких 1990-х, інфляції та вуличних «стрілок», вперше з’явилось світло в кінці тунелю. Хмарочос дізнався, чим жила молодь «нульових».

Читайте також: Перший бізнес, бандити та бельгійський шоколад – як жилося київській молоді у 90-ті

Катерина, 36 років 

У студентські часи підробляла промоутером. Рекламувала цигарки або проводила різні рекламні кампанії, типу «обміняй свою відкриту пачку на нову» або «здай пусту пачку певної марки та отримай подарунок». На місця, де ми стояли з подругою, приходили гуртовики і пропонували різні схеми співпраці: купували промо-продукцію. Звісно, це було неофіційно. За місяць я могла заробити десь 300 доларів. при тому, що долар був по 5 гривень, а стипендія – 25 гривень. Керівництво ніби й знало про наш «бізнес», але звіти про роботу завжди з подругою здавали найкращі, і спіймати на гарячому нас ніхто не міг. Коли після навчання вийшла на роботу, то моя зарплата була меншою, ніж в часи промоутерства.

Фото: flickr.com

Якось святкували здачу іспиту з одногрупниками. Повз нас проходила зйомка програми «За гроші». Ведучий пропонував виконати якесь завдання і відповідно платив за нього. Мій одногрупник працював на «Новому каналі», де виходила програма. Він казав мені, щоб я поторгувалась, аби нормально заплатили. Ведучий запропонував розпиляти взуття за 50 гривень. Я так прикинула: «Ага сандалі свої купила за 30-ку, 20-ка ще зверху. Нормально!». Виграшу вистачило на дві пляшки шампанського і таксі додому.

Найдоступнішим був клуб «Промзона» на Шулявці. Моя подруга, яка потім в секту потрапила, працювала там «вишибалою». Клієнтки клубу курили траву в дівчачому туалеті, а охоронці-чоловіки не мали права туди заходити. Тому набирали на роботу й дівчат також.

А ще тоді почали проводити музичні фестивалі. Перший рок-фестиваль проходив в Палаці Спорту. Починався він о другій годині дня і тривав до другої ночі. Тоді не було обмежень по часу, «фестивалили» скільки могли. Всередині дозволяли палити і розпивати свій алкоголь.

Фото: flickr.com

Старалася ходити в театр щомісяця. Квиток на балкон коштував дуже дешево, приблизно 2 гривні. Люди мало ходили на вистави, перед початком можна було спокійно купити квиток. Не так, як зараз – треба брати за місяць.

У той час вступити до університету на престижну спеціальність, економіку чи юриспруденцію, на бюджет без хабара було нереально. У мого брата була золота медаль і він хотів вчитись в «Нархозі» (КНЕУ ім. В. Гетьмана). Однак без грошей йому не вдалось пройти іспит – завалили. Я вчилась в КНУТД на економіці і знаю, що за мій «бюджет» заплатили десь 2 тисячі доларів. Це було дуже дешево у порівнянні із «ставками» в інших навчальних закладах.

Іван, 35 років

2000-ті були цікавим часом, тому що динамічно трансформувалась культура – міська, споживча, політична. У 2000 році мої батьки вперше в житті взяли кредит. Я попросив придбати мені комп’ютер покоління Pentium 3, тому батько мусив звернутися до кредитної установи. В 1990-ті кредит було взяти практично неможливо через неймовірну інфляцію, а от у 2000-ні вже стало можливо. Пам’ятаю, як нервував батько, коли підписував кредитний договір. В людей того покоління ще не було належної довіри до кредитів. Вони переживали, що їх банально «кинуть».

Фото: flickr.com

2001 року я вступив до Києво-Могилянської академії, щоб вивчати філософію. Тоді Могилянка була чи не єдиним великим університетом, куди можна було вступити власними силами, без хабарів та знайомств. Паралельно я підробляв в експертному центрі, що був афілійований з партією «Реформи і порядок» Віктора Пинзеника. Платили небагато, але коли надходив грант – можна було досить добре заробити. Пам’ятаю, бухгалтерка, яка видавала мені зарплату, чомусь завжди казала, щоб я віддав гроші батькам.

У «нульові» для молоді відкрилися великі можливості для підробітку. Був МакДональдс з гнучким графіком роботи. Багато хто з моїх знайомих влаштовувався продавцем, наприклад, у музичний чи книжковий магазин. Кілька моїх друзів працювали фотографами.

У 2000-ні я активно подорожував. Згадується перша поїздка з друзями у Крим. За невеликі гроші там можна було винаймати житло. Правда, не дуже комфортне. В Криму можна було легко пересуватися автостопом, водії йшли назустріч. Тоді ж на півострові проходив музичний фестиваль Казантип, але там виступали переважно російські ді-джеї та гурти, та і серед публіки було чимало росіян. Тому коли я туди приїхав одного разу, то відчув, ніби приїхав у Росію. Вже тоді мене трошки напружувало слухати про те, яка розвинута електронна сцена в Москві та Пітері і яка нерозвинута в Києві.

Фото: flickr.com

У 2004 році в моєму районі, а це Борщагівка, відкрився перший супермаркет «Сільпо». Це було щось небачене. Люди звикли до гастрономів, де треба було мати пряме спілкування з продавцем кожного відділу, а супермаркет працював інакше. Почали з’являтися якісні українські харчові товари – молочні продукти, напої. Саме з появою більш якісних товарів у магазинах я пов’язую народження українського середнього класу. Це були люди, що вже не хотіли купувати найдешевші продукти, а натомість робили ставку на якість.

У киян з’явилась звичка проводити час в кав’ярнях та піцеріях. Активно розвивався дрібний та середній бізнес. Люди втомилися їздити в Туреччину за шкіряними куртками і продавати їх на вуличному базарі. Підприємці брали в оренду старі міські гастрономи і влаштовували в них більш сучасні магазини. Від знайомих, які так зробили, я чув, наскільки вони потерпали від свавілля податкових інспекторів. Кожному такому агенту треба було вручити пакет з продуктами, щоб він не причепився.

У Києві у «нульові» дуже активно розвивався музичний ринок. З’явилися гурти, які грали якісну музику, але яких не було на телебаченні, де панували закордонні виконавці. Мені вдалося потрапити на перший концерт гурту 5’nizza в Києві – це було в клубі «Утюги» на Шулявці. Гурт був ще невідомим і грав на розігріві у більш популярних виконавців. Після концерту я підійшов до вокаліста і сказав, що мені дуже сподобалась його музика. Він зашарівся. На той момент він ще не звик до слави.

Фото: flickr.com

Друга половина 2000-х запам’яталася глибокою економічною кризою. Це був 2008 рік. Я на той момент звик користуватися споживчими кредитами, але в якийсь момент вони припинилися. Це було дуже незручно. Пам’ятаю, пішов до банкомата банку «Правекс», щоб взяти гроші з кредитного ліміту, а на екрані висвітився напис: «У зв’язку з важкими фінансовими обставинами кредитування по банківських картах припинено». Тоді ж у мене різко впали доходи, а знайти більш прибуткову роботу в журналістиці чи суміжній сфері було дуже важко.

Григорій, 32 роки

На початку 2000-х я жив на Троєщині. Моя компанія дуже любила реп. Ми виносили на вулицю ДВП і танцювали там брейк-данс.

Дитячий садок – це було місце «культурних розваг». Ми залазили на дитячий майданчик ввечері, пили там горілку, а закусували це булочкою «Малятко» або батоном з приправою від «Мівіни». А якщо комусь вдавалось знайти грошей, то був ще майонез або лимонад «Буратіно» чи «Бон Буассон».

Студенти старались підробити, як могли. Хтось працював на передвиборчих мітингах, хтось – на будівництві чи ремонти робив. Я працював на автомийці, це був 2003 чи 2004 рік. В місяць вдавалось заробити десь 500 гривень.

Фото: flickr.com

На районі було багато різних субкультур: скінхеди, репери, емо. Іноді вони бились між собою, доходило до крові. Такі бійки проходили під Московським мостом (Північний – тепер). У одного знайомого репера дядько був кримінальний авторитет. Якось цього репера побили, а він потім дядька покликав на «стрілку». Була серйозна бійка, але міліцію ніхто не викликав. Зараз цей хлопець дуже відомий перукар.

Ольга, 32 роки

В 2000-их я як раз школу закінчувала, збиралась вступати. По клубах особливо не ходила, хіба що в «44» на Хрещатику. Там джазові музиканти грали, студентам була знижка на пиво. Це був заклад Еріка (Ерік Айгнер – німецький підприємець, який відкрив у Києві низку ресторанів, барів, клубів). На той час вважався хорошим тусовочним місцем, де була жива музика.

Пам’ятаю, що в перший «сучасний» кінотеатр – «Кінопалац» (відкрився в 1998 році) квитки коштували гривень 35. Для мене на той час це було дорого.

Стипендія була смішна, гривень 25, якщо не помиляюся. На ці гроші можна було диск купити. На Прорізній досі є «культове» місце, де диски продають, «Арка-CD». Здивувалася недавно, що він ще працює.

Фото: flickr.com

Але в порівнянні з 1990-ми, так, звичайно, з’явився вибір, і в одязі, і продуктів стало більше. Супермаркети почали відкриватися. Потім ТРЦ «Караван» відкрився і всі сміялися, хто туди їздити взагалі буде, в промзону. Метро стало активно будуватися від «Либідської».

Артем, 37 років

Мої студентські роки припали на початок 2000-х. У той час я займався організацією масових культпоходів до кінотеатру «Кінопанорама». Інтернет мало у кого був, тому інформацію про походи поширювали старости університетських груп.

За кілька років організації цих заходів нам вдалось привести в кінотеатр десь 40 тисяч людей. Зал на 500 місць завжди заповнювався вщент, не вистачало місць. Доводилося приносити стільці зі всіх можливих кабінетів. Кінотеатр робив нам шалені знижки – інколи квитки коштували по дві гривні і кожен міг собі це дозволити.

Фільми різні були: українського виробництва, закордонні стрічки, мультфільми під час канікул. Пам’ятаю одного разу показували «Піаністку» (La Pianiste, 2001). На фільм прийшло багато народу. А виявилось, що там багато еротики і стрічка дуже специфічна, а люди ще до такого не звикли. Всі почали казати: «нащо ми це дивилися, навіщо ви нас сюди покликали». Одногрупниця сказала: «Артем, ну як ти міг?».

Фото: flickr.com

В когось під час цих культпоходів було перше побачення, перші поцілунки, романтика. Це все було дуже мило. А тепер там, мабуть, з’явиться черговий торговий центр чи готель. Я виступаю за те, щоб там залишився кінотеатр.

Радміла, 36 років

У Києві з’явився перший сучасний кінотеатр – Кінопалац, з’явився він наприкінці 1990-х, але активно в нього почали ходити на початку нульових, там крутили досить мало стрічок, але у студентства була розвага піти туди замість пар, проте дозволити собі могли таку радість нечасто. Пам’ятаю, що ми собі подарували квитки на закінчення навчального року – замість останньої пари семестру пішли в кіно на щось з Ванесою Парадді.

На таксі з Хрещатика на Політех у 2005 можна було доїхати за 12 грн (стипендія – 48 грн).

Фото: flickr.com

Десь в середині «нульових» вулиця Політехнічна перестала бути вулицею з рухом машин, це нас дуже дивувало, але на «Поляні» (невеликий сквер на території КПІ) продовжували пити горілку та смажити шашлики, причому типовий КПІшник тоді виглядав так – довге волосся, куртка-косуха, чоботи Steel, якісь бряцалки та срібне або металеве кільце.

У 2001-2003 повністю демонтували рельси трамвая на Саксаганського – раніше він їздив до Палацу Спорту, так було все моє дитинство і це був улюблений маршрут. Потім швидкісний трамвай взагалі припинив ходити і у нульові трамваями в Києві користувались неактивно, хоча продовжували позіхати, що колись було дуже зручно.