Володимир Хенгістов побував на акціях допомоги бездомним людям, які щотижня проходять у Києві, і поговорив з містянами, що ними опікуються: як втрачають дах над головою, чи можна вижити взимку на вулиці і чому безпритульні плачуть, коли питаєш, як їх звати?

«Бездомні — це наші друзі»

Надвечір вівторка в одній з квартир у київському Пасажі збираються молоді люди, переважно студенти. Це — волонтери українського руху «Молодь за мир», чия місія —  допомагати бездомним і знедоленим містянам. Для цього вони знаходять вільний час після роботи або навчання.

Тому, ледь ступивши за поріг, вони одразу беруться до справи.

Є всього декілька годин, щоб приготувати кілька сотень бутербродів і заварити безліч літрів чаю: згодом перші розфасують у маленькі поліетиленові пакети, а другим наповнять великі помпові термоси. О сьомій годині усі розділяться на групи по п’ять-шість чоловік і повезуть клунки з їжею і теплим одягом по різних районах міста. Там на них чекають бездомні, яких волонтери називають просто: «наші друзі».

Фото: Анна Лисун

З присутніми нас знайомить Ольга Макар, 28-річна журналістка.

Одинадцять років тому вона приєдналася до «Спільноти Святого Егідія», благодійного християнського руху, який ще у 1968 році започаткувала група римських студентів — в самий розпал революційних протестів, які ширились Європою.

З того часу Ольга опікується не лише безхатченками, але й старими людьми, біженцями, ромами і дітьми з бідних сімей. Крім того, вона вже декілька років координує діяльність «Молоді» — відгалуження егідієвців, яке прагне «об’єднати добрими справами всіх — і віруючих, і невіруючих».

І дійсно, інтер’єр просторої «царської» квартири в самому центрі Києва, яку італійські егідіївці придбали ще на початку дев’яностих, мало нагадує щось релігійне: до самої стелі височіють полиці з книгами, на стінах — фотографії, репродукції картин і навіть платівки, лише деінде розбавлені іконами. Головним подієвим майданчиком у квартирі залишається невелика кухня. Принаймні тричі на тиждень тут зіставляють столи, щоб приготувати для бездомних вечерю, як правило, сендвічі.

Поки ми розмовляємо, до квартири заходять нові й нові люди, підміняючи тих, хто порається на кухні. Один з волонтерів, чорношкірий хлопець у худі з накинутим капюшоном, який вітається ламаною українською, береться краяти хліб. Одні його сусідки нарізають акуратними кружечками варені яйця і ковбасу, інші — формують бутерброди і щедро приправляють їх майонезом.

Фото: Анна Лисун

«Бутерброд — страва проста, смачна і ситна, — розповідає Ольга, — і наші друзі дуже їх люблять. Бувало, що ми готували другі страви із салатами — але такої популярності вони не зажили. Та й розміри нашої кухні, на жаль, не надто сприяють великим кулінарним задумам».

Волонтери кажуть, що на кожне таке приготування витрачається більше двох тисяч гривень. Спочатку імпровізованих пунктів роздачі було небагато, як і підопічних бездомних: раніше, щоб нагодувати всіх, вистачало й п’ятдесяти порцій, тепер — не менше трьохсот. Є й інші витрати —  наприклад, часто доводиться купувати нові термоси. На все це волонтери постійно скидаються власними грошима.

Коли вечеря готова і складена в пакети — час вирушати в дорогу. Сьогодні у волонтерів чотири маршрути: на Поділ, до центрального вокзалу і двох станцій метро — «Дарниці» й «Лісової».

Наша група, втиснувшись з клунками у вагон метро, їде на Південний вокзал. За двадцять хвилин ми стоїмо на маленькій площі перед храмом Георгія Переможця, що біля будівлі вокзалу. Тут нас вже чекає кілька десятків людей, переступаючи з ноги на ногу і ховаючи в кишенях замерзлі руки — мало в кого з них є рукавиці.

Люди, які прийшли сюди, зовсім різні. Тут бездомні, які носять весь свій нехитрий скарб у кількох пакетах; бідно одягнені чоловіки, які шукають роботу на вокзальній «біржі праці»; старенькі бабці, які впівголоса жаліються на мізерну пенсію; ромська жінка — і троє дітлахів, які весело метушаться коло неї. Про себе і свою родину вона розповідає небагатослівно: приїхали з Мукачева; ночують на останньому поверсі Південного терміналу, якщо не прожене поліція; живуть з того, що «просять», але заробіток невеликий (100-200 гривень на день).   

Помітно, що люди дуже раді зустрічі з волонтерами. І, здається, не лише тому, що вже невдовзі зігріються чаєм і, як стиха каже один з безхатьків, «хоча б раз на тиждень поїдять людської їжі».

Фото: Анна Лисун

Волонтери пояснюють: чи не найважливішим для бездомних є те, що до них ставляться просто і по-дружньому, бачать в них людей, а не потенційних злочинців, від яких годі чекати чогось доброго.     

«Вони дуже люблять спілкуватися, особливо, якщо вже тобі довіряють, і з багатьма є про що поговорити — розповідає Ольга. — Нерідко бездомні починають плакати, коли ти просто запитуєш, як їх звати. Це важливий момент: якщо хтось знає твоє ім’я — значить, для нього ти досі жива людина. Далеко не всі з них вибрали собі таке життя, і при цьому навіть журналісти нерідко називають їх “бомжами” — зневажливим терміном, який придумали в радянській міліції».

Один з бездомних просить у волонтерів ще один бутерброд, щоб віднести своєму товаришу. Ніби виправдовуючись, пояснює: останнім часом йому все важче пересувається, а взимку — і поготів. Отримавши пакунок, бережливо ховає його під старою курткою.

Ольга каже: серед бездомних є люди, яким дійсно дуже важко ходити по місту — хтось старий та ослаблий, хтось має інвалідність, а когось геть підточили хвороби. Втім, навіть умовно здоровим безхатькам потрібен час, щоб призвичаїтися до того, що їм треба щотижня приходити у певний час у певне місце.

«Якщо живеш без календаря і годинника, тобі буде непросто слідкувати за датами і часом».

Якщо після роздачі ще залишаються порції, волонтери вирушають далі, шукаючи інших безпритульних. Відтак, ми спускаємось в занедбаний і розмальований підземний перехід, який веде до вокзалу. Тут також живуть безхатьки: під землею їм трохи тепліше, ніж на вулиці. Примітно, що вони намагаються хоч якось облаштувати свій побут: вздовж стіни лежать старі товсті матраци, застелені кількома ковдрами; зламаний дерев’яний ящик слугує їм за стіл; поруч стоять віник і совок — бездомні кажуть, що двічі на день підмітають підлогу навколо своїх лежанок, бо «не хочуть жити серед сміття».

Поки дівчина-волонтерка наливає чай, місцеві мешканці знайомлять нас із своїм новим другом — маленьким песиком, якого хтось викинув на вулицю. Він нещодавно прибився до їхньої компанії і став справжньою розрадою. Для нього навіть знайшли стару алюмінієву миску — і стараються, щоб вона завжди була наповнена.

Під час чаювання вони згадують, що один з товаришів днями помер від запалення легень. Ольга із сумом додає – таке трапляється дуже часто.

«У наших містах безхатьки рідко доживають до сорока-пят’десяти років. Більшість людей, з якими я познайомилася на київських вулицях, вже померли. Це не дивно: нам часто дзвонять люди, які хочуть якось допомогти місцевим бездомним. Вони дивуються, коли дізнаються: якщо ви опинилися без даху над головою, майже ніхто у місті про вас не подбає. Хоча в останні роки почали облаштовувати пункти обігріву — але в них або не можна лягти, щоб перепочити, або просто не можна залишатися на ніч».

Фото: Анна Лисун

За її словами, на весь Київ зараз працює лише один заклад на Суздальській, де бездомні можуть переночувати: за умови, що у них знайдеться десять гривень, щоб оплатити койко-місце, та вони зможуть доїхати на Відрадний — наприклад, з лівого берега. Якщо ж їм, раптом, стане дуже зле в дорозі, годі сподіватися на госпіталізацію. Ще донедавна екіпажі «швидкої допомоги» відмовлялися забирати безхатьків до лікарні — навіть якщо людина непритомна або травмована.

Зараз «Молодь за мир» готує  для бездомних окремий довідник — брошуру з адресами та розкладом роботи всіх міських закладів, куди можна звернутися, щоб поїсти, переночувати та помитися. З останнім пунктом — найскладніше: у Києві практично немає місць, де бездомні могли б прийняти душ або випрати свої речі.

Окрім роздачі їжі та одягу, волонтери намагаються «повернути своїм бездомним друзям прості радощі»: вони постійно зустрічаються з ними, святкують дні народження, запрошують на свої весілля, приносять їм цікаві книги, організовують пікніки, музичні вечори і походи до музеїв.  

Ольга каже: це чудово допомагає зрозуміти, що ті, хто опинився на вулиці, такі ж звичайні люди, як і ми — зі своїми радостями, мріями, тривогами і смутком. А відтак наліпити на них презирливий ярлик «бомжа» стає просто неможливо.

«За ці роки я познайомилася з безліччю чудових людей, які живуть просто неба не з власної волі: когось позбавили оселі аферисти, когось — власні діти; чоловіки “віджимають” квартири у дружин, дружини — у чоловіків.

Фото: Анна Лисун

Просто уявіть, як це: опинитися посеред вулиці без грошей, документів і даху над головою, особливо взимку. Де ночувати сьогодні? Що поїсти завтра? Як не заклякнути від холоду за тиждень? На ці питання часто немає відповіді.

Іноді їм вдається повернутися додому. Наприклад, одному з наших друзів ми допомогли відсудити назад свою квартиру. Але подібні випадки, на жаль, — виняток».   

«Як знайти роботу, якщо ночуєш у переході?»

Раз на тиждень подільський бульвар навпроти Житнього ринку, зазвичай тихий і малолюдний, помітно оживає.

Щосуботи о другій годині, сюди приїжджають волонтери ініціативи «Помоги бездомному». Нині субота — і їх вже чекає довжелезна черга: бездомні з чималими клунками в руках; старі люди, розмаїто одягнені з чужого плеча; мовчазні чоловіки, що похмуро вдавлюють милицями промерзлий ґрунт.

Сьогодні всіх пригостять смачним домашнім обідом і гарячим чаєм або кавою. А після цього бездомні отримають засоби гігієни, необхідні ліки і, що найголовніше, талони на ночівлю — тож вони спатимуть не на лавці, припорошеній снігом, а у ліжку і в теплій кімнаті.     

Співзасновники ініціативи, 31-річний Борис і 35-річна Ольга, запустили її три роки тому, взимку, у найважчий для безхатьків сезон. Все почалося зі звичайного поста у Facebook, у якому Ольга закликала своїх знайомих: давайте допоможемо бездомним пережити цю зиму. І була приємно здивована — багато хто відгукнувся.

Звісно, тоді ще ніхто не знав,  як саме можна допомогти і з чого починати.     

«Я взялася з’ясовувати, що ми можемо зробити, — розповідає Ольга. — Одразу виявилося, що український Google знає все про бездомних котиків і собачок — і майже нічого про бездомних людей. На щастя, одна наша знайома ще у нульових брала участь у київському Food not bombs. Її поради та рекомендації допомогли нам провести першу акцію на Подолі».      

«Ми зварили величезну кастрюлю каші, заварили чай і намалювали великий плакат “Гаряча їжа”, —  згадує Борис. — Приблизно за тиждень до цього ми обклеїли Поділ кількома десятками листівок, в яких запрошували бездомних на гарячий обід. Тоді до нас прийшло, мабуть, два десятки людей. Пам’ятаю, як нас вразив перший контакт з безхатьками, які виявилися людьми дуже ввічливими та приємними у спілкуванні. Це різко контрастувало з усіма страшилками, які ми про них чули та читали».

Перші півроку вони дослухалися ще до однієї поради «фуднотбомбівки»: робити роздачу не частіше, ніж раз на два тижні, щоб не «вигоріти» з самого початку. Це було слушно, адже спочатку ініціатива була нечисленною — лише вісім учасників, з яких ще й не кожен міг регулярно брати участь у приготуванні та роздачі.

Втім, куховарні процеси були налагоджені доволі швидко. Їжу для бездомних готували у п’ятницю ввечері. На перших порах, коли на обіди приходило лише кілька десятків гостей, для цього вистачало 12-літрової кастрюлі. Щоб визначити, яким має бути достатній розмір порції, консультувалися зі знайомими рестораторами. Вранці залишалося все розігріти і привезти на Поділ.

За цей час учасники ініціативи познайомилися із багатьма своїми гостями — і постійне спілкування з бездомними остаточно розвіяло всі загальноприйняті стереотипи.

«Вони нічим не відрізняються від інших містян — за винятком того, що останнім завжди є, чим повечеряти і де заночувати. На вулиці часто опиняються старі, одинокі, хворі люди, у яких доволі легко відібрати квартиру: їх ошукують, залякують, а буває — і просто викидають на вулицю, помінявши замки. Часто так чинять їхні близькі родичі. Не краща доля й у тих, хто вийшов з в’язниці або випустився з дитячого будинку. Як ти знайдеш роботу, якщо у тебе немає документів і телефону? Кому надішлеш резюме, якщо ночуєш у скверах та підземних переходах? Куди прийдеш на співбесіду, якщо немає, де прийняти душ, випрати одяг, випрасувати сорочку? Це страшне замкнуте коло, але чомусь вважається, що вийти з нього — дуже просто і треба лише захотіти», — знизує плечима Борис.   

З часом ініціатива почала обростати м’язами: з’явилися сторінка на Facebook (сьогодні у неї більше півтори тисячі підписників) і є перші згадки в ЗМІ. Прийшли й нові люди — зокрема, київські йоги і мусульманки з жіночої благодійної організації «Мар’ям», які також опікуються дитячими будинками. Саме завдяки ним, каже Борис, команда вийшла на новий рівень, адже кількість гостей, які приходять на обіди, вже сягає двох сотень.

Тепер гарячий обід готують у 40-літровому казані. Майже всі основні страви — м’ясні, оскільки бездомні рідко їдять добре приготоване м’ясо. На додачу роблять салати («Це вітаміни, це корисно») і закупають солодощі («Просто, щоб порадувати»).

На суботніх обідах, щоб не було штовханини, кожен гість отримує талончик з номером. Так набагато простіше організувати чергу. Завдяки цьому роздача їжі проходить швидко і злагоджено, і тиснява виникає лише тоді, коли черга доходить до одягу та ліків.

При цьому волонтери, працюючи з бездомними,  спокійно залишають свої речі без нагляду. Ольга каже, що за всі три роки не було жодного випадку, коли гості хоча б спробували щось тихцем поцупити.

Також кожен бажаючий може отримати спеціальний талон, який дозволить поїхати на Суздальську, 4/6. За цією адресою на Відрадному знаходиться Будинок соціального піклування — єдина муніципальна нічліжка на все місто (і єдине у Києві місце, де бездомні можуть прийняти душ). Щоб переночувати тут — з десятої вечера до восьмої ранку —  треба заплатити 10 гривень. Волонтери щомісяця беруть там своєрідний абонемент за декілька тисяч гривень і виписують заявки на поселення. Щосуботи вони роздають їх тим, хто не хоче спати на вулиці.