У Києві відбувся конкурс на найкращу ідею пам’ятного знаку про справу Бейліса, в якому переміг проєкт художниці Анни Звягінцевої. Історикиня Ольга Мартинюк розповідає про київський контекст резонансної справи.

Єврейський Київ

В Російській імперії не існувало законодавчої рівності усіх етнічних груп, як не існувало класової та гендерної рівності. Державна політика щодо кожного народу формувалась окремо в кожному випадку. Євреїв заохочували розвивати економіку, але обмежували там, де на думку влади, вони могли домінувати. Територію їх проживання окреслювала «межа осілості», що включала більшу частину сучасної України з такими східними форпостами як Чернігів, Полтава, Катеринослав. 

Київ – особливий випадок. У 1830-31 та 1863 роках місто сколихнули два польські повстання, після яких імперська адміністрація запроваджує асиміляційну політику й намагається символічно включити Київ до «руського» простору імперії. Про Київ згадали як про давнє православне місто, колиску «руської» державності. Це натякало, зокрема, на те, кому мають належати керівні позиції в місті. Паралельно відбувалась економічна антипольська політика. Київ отримав багато нових інституцій, наприклад університет Святого Володимира, але не переставав бути ареною міжетнічного напруження. Місто стрімко росте і в кінці ХІХ століття за кількістю населення випереджає Одесу.

Посилення «руського духу» мало наслідки не тільки для польської еліти, української інтелігенції, а й для євреїв. У 1830-х роках євреїв примусово виселелили з Києва, а в 1859 році дозволили знову оселитись, проте на особливих умовах. Символічна географія православних святинь на пагорбах мала наслідком для євреїв міську сегрегацію. Для їх проживання були дозволені лише низинні райони – Подолу та долини річки Либідь. Чимало з них на практиці жили в околицях за межею міста – в Деміївці, Солом’янці чи на Трухановому острові. Все це – найменш престижні райони з низькою вартістю житла, поганим повітрям та відсутнім озелененням. 

Район Євбазу в Києві. Джерело: Центральний державний архів кінофотофонодокументів імені Пшеничного

Євреї з правом проживання у місті також мали підтвердити документами відповідність до переліку категорій. Дозволялось проживати у місті купцям 1-ї та 2-ї гільдії, гімназистам, опікунам гімназистів тощо. Додаткові документи підживлювали корупцію та, своєю чергою, формували запит на «поліцейщину». Поліцейські облави на жителів без документів та переховування під ліжком чи в коморі надовго закарбувалися в суспільній пам’яті єврейства. Попри всі обмеження, в епоху масової економічної міграції мегаполіс Київ притягує робочу силу з малих міст Правобережжя й частка євреїв у місті, чиє населення подвоюється кожні 20 років, теж постійно зростає. 

Станом 1917 рік, коли встановили рівність усіх етнічних груп та статей, соціальний склад євреїв у місті відображав усю соціально-економічну політику попередньої епохи. Так, серед єврейського населення Києва була велика частка робітників, службовців (як приватної, так і державної сфери), працівників вільних професій та утриманців, але низька кількість єврейських орендодавців та прислуги.

Погроми та новий політичний лад

У спогадах учасників революції 1905 року і тих, хто виступив на стороні захисту імперського режиму, багато йдеться про те, що серед повстанців було чимало євреїв та єврейських жінок. Хоча серед усіх революційних груп єдиного консенсусу не було, основні вимоги протестувальників полягали в запровадженні етнічної рівноправності про запровадження виборних органів та обмеження самодержавного режиму. В піковий момент, 17 жовтня 1905 року, демонстранти й демонстрантки вирушили від Київської політехніки, пройшли повз університет св. Володимира та Судову палату, й врешті окупували будівлю тодішньої міської думи (на теперішньому Майдані Незалежності, зруйнована під час ІІ Світової війни). 

Погромників мобілізували образи царської корони, яку викинули з другого поверху міської думи й яка гучно розбилася до бруківки, образ рудого єврея, що вирізав обличчя в портреті царя, встромив у цього голову й вигукнув «теперь я царь», та картина червоних прапорів, що замайоріли на балконі адміністративної будівлі. У правій риториці образ єврея і лівого революціонера тісно переплелися на довгі роки, й після розпаду імперії суттєво вплинули на формування антисемітського дискурсу в міжвоєнній Німеччині. 

Зліва: площа перед Міською Думою (нині – Майдан Незалежності). Фото: pastvu.com. Справа: мітинг на площі 17 жовтня 1905 року. Фото: Центральний державний архів кінофотофонодокументів імені Пшеничного

Один із найбільших погромів в Російській імперії почався на наступний день після жовтневої демонстрації, й розповсюдився на всіх територіях західних околиць Російської імперії. Міська влада в містах по факту була відсутня. Поліція не чинила жодних дій, окрім як спостерігала за розгромом майна в єврейських домівках, магазинах чи громадських закладах. Офіційно церква не закликала до погромів, але підживлювала бажання «захистити» цінності самодержавності. Ініціаторами погромів були право-монархічні організації, що ефективно мобілізували міську та сільську бідноту. 

У 1906 році із ситуації революції та реакційного погрому держава вийшла в новий формат псевдо-конституційної монархії із виборним органом Державна Дума, що мала право законодавчої ініціативи. Були вперше запроваджені свобода слова, зібрань, совісті. Та це все були формальні права, які довелося впродовж наступного десятиліття активно захищати, а справа Бейліса розгорнулася якраз в кризовий момент відкочування до політичних реалій старого режиму. 

Антисемітські карикатури в київській газеті. Джерело: «Киевская дубинка»/«Вече стольного града», 1907

Газети у той час, як і політичне коло, було чітко марковане в спектрі від крайніх лівих до крайніх правих. Крайнє ліві газети не мали право на легальне існування, однак ліберальні видання часто публікували радикально-лівих авторів і користувалися дедалі більшою популярністю. Праві та крайні праві газети користувалися захистом влади й активізувалися перед виборами, зокрема довкола гасел антисемітизму. Приміром, у 1907 році газета «Киевская дубинка» публікували на передовицях карикатури, які відтворювали конспірологічні ідеї про те, що євреї стоять за всіма виборами та виборчою системою Російської імперії.

Справа Бейліса

У березні 1911 року знайшли знекровлене тіло Андрія Ющинського в Лук’янівській печері. На тілі кілька десятків колотих ран, убивство виглядає таємниче. Монархічна газета «Двуглавый орел» випускає номер з макрофотографією мертвого хлопця і підписом «Христиане, берегите своих детей!!! 17 марта начинается жидовский пейсах». Одне з перших кримінальних макрофото, прийдешні вибори до Державної думи, мобілізація монархічних сил, нещодавнє вбивство в київській опері Столипіна, прийдешній приїзд царя Миколи ІІ до Києва – все створює момент напруження, на фоні якого ритуальна версія вбивства хлопця породжує страх нового єврейського погрому. 

Фрагмент передовиці газети «Двухглавый орел». Джерело: traditio.wiki

Через тиждень знайшли підозрюваного – прикажчика цегельної фабрики Менделя Менахема Бейліса. Важливим доказом його вини було те, що Бейліс жив поруч із місцем убивства – на Лук’янівці. Він мав особливий дозвіл на проживання в неєврейському районі. Справу розслідують два роки. Крайні праві організації та газети активно включаються та лобіюють призначення прокурора. Усе нові й нові свідки починають давати свідчення проти нього. Мовляв бачили вбитого хлопця біля цегельної фабрики, а поруч з ним чорну чоловічу фігуру з бородою. Окремо виділилися експерти, такі як фізичний антрополог Іван Сікорський (батько авіатора), що опублікував експертизу на користь версії вбивства християнських дітей євреями заради додавання крові в пасхальну мацу.

Сильними були й позиції громадськості, що виступила проти антисемітизму й ритуальної версії убивства. На користь Бейліса виступали письменники та інтелектуали по всій Російській імперії, міжнародні гуманітарні організації, практично уся ліберальна преса. Але в умовах відсутності прямих доказів у гру вступили альтернативні, ліберальні узагальнення та упередження. Приміром, поширилася версія звинувачення сусідки Бейліса – Віри Чеберяк, що базувалася її авторитеті злодійки та скупниці краденого. Ніби вона організувала убивство хлопця за те, що той став очевидцем її злочинів. Стереотип про пропащу жінку був не більш обґрунтованим, ніж версія про Бейліса.

Серед документів про вибори до державної Думи є один важливий лист від Київського губернатора до заступника міністра внутрішніх справ 1912 року. Він містить прохання відтермінувати розгляд Справи Бейліса на час після виборів. З тексту видно: губернатор наперед знав, що Бейліса виправдають, але він хотів, аби процес тривав довго. Позаяк це тримає суспільство в напрузі, не дає «передчасних підстав радіти» єврейському населенню й сприяє перемозі правих на виборах. Міністерство внутрішніх справ і міністерство юстиції відгукнулися на це прохання, але при цьому доклали зусиль для недопущення нового погрому. 

В результаті виборів до Державної думи від Київської губернії пройшли 11 правих/російських націоналістів та один опозиційний кандидат. Сергій Іванов — росіянин, великорос, ветеринар, звільнений викладач Київської політехніки виступив від партії соціал-революціонерів, але отримав підтримку практично всіх опозиційних політичних груп. Справа Бейліса та вибори об’єднали опозицію. 

Мендель Бейліс. Фото: newtimes.ru

Через пів року Менделя Бейліса виправдали, після чого він переїхав у Палестину і далі до США, де написав мемуари. Книгу переклали на англійську і сильно відредагували. У ній практично нічого не розповідається, окрім того, як він сидів у тюрмі й чекав, доки баталії довкола його особи вщухнуть. 

Після революції 1917-1919 рр. колишні захисники монархії емігрували до Німеччини, Франції та Сербії, де поширювали ідею про єврейську змову, що стоїть за більшовицькою революцією. В самому ж Радянському союзі пам’ять про справу Бейліса активно підтримувалася в 1920-х роках як символ крайнє відсталого мислення царської Росії. Проте згодом, на хвилі «зашифрованих» антисемітських справ, як наприклад засудження троцькізму чи процесу над єврейськими лікарями, пам’ять про справу Бейліса відходить за куліси офіційної пам’яті.  

Про авторку: 

Оля Мартинюк, к.і.н., викладачка історії в НТУУ «Київський політехнічний інститут». Закінчила магістерські програми з історії в Києво-Могилянській академії та Центральноєвропейському університеті в Будапешті, стажувалася в Інституті гуманітарних досліджень (Відень), та Німецькому історичному інституті в Москві та Університеті Мериленду (програма Фулбрайта).  Основні сфери зацікавлення – націоналізм та електоральні процеси в українських губерніях Російської імперії на початку ХХ століття, урбаністична історія Східної Європи, історія науки і техніки, гендерні студії. У 2017 році захистила дисертацію про російський націоналізм як електоральний проект у Києві початку ХХ століття. 

Написання матеріалу підтримане проектом пам’ятного знаку «Справа Беліса», що його реалізують Пономарьова Анастасія (кураторка проекту), Олена Дядікова (публічна програма) з агенції  Урбан Куратори  за ініціативи Вячеслава Москалевського.

Головне фото: pastvu.com