Графіті в Києві: чи має сенс боротись з цією субкультурою?

Вуличне графіті давно вже стало невід’ємною частиною візуального образу Києва. «На перехресті Волоської і Хорива напевно раз на тиждень фарбують стіну будинку, а на наступний день вона знову обмальована..і так циклічно», – розповідають у соцмережах мешканці Подолу про свої спостереження за життям району.

Деякі містяни сприймають графіті як «частину культурного коду людей, народжених у 90-х», як спосіб самоідентифікації та самовираження, інші обурюються, що розписи псують вигляд будинків, облаштований зусиллями чи коштами комунальників та мешканців. «Хмарочос» з’ясовував, як і чому з’являються численні написи в громадському просторі міста і чи потрібно з ними боротися.

Що таке теґи і чому вони з’являються на фасадах?

Більшість написів, які трапляються на фасадах будинків Києва, зокрема Подолу, це підписи людей на стіні (райтерів, як вони себе називають) або теґи. В такий спосіб вони маркують територію. Тобто теґ є заявою райтера про свою присутність, у нього немає іншого смислового повідомлення, окрім заяви «тут був я». За допомогою таких написів одні райтери хочуть сказати іншим про свої права на певну територію або своє ставлення до інших представників субкультури.

Це явище виникло в Америці в 60-70 роках минулого століття, перш за все у Філадельфії, Лос-Анджелесі та Нью-Йорку. Його появу, серед іншого, спровокував винахід балончика з фарбою у 1949 році.

«Основою цієї субкультури є стиль, шрифт», – розповідає київський райтер Neak. І справді, коли літери написані простими інструментами на кшталт маркера чи балончика з фарбою, то композицію і динаміку літер добре видно.

Це зближує теґи з каліграфією. Деякі райтери пишуть на стінах класичними готичним шрифтами, курсивом тощо. Втім, на відміну від каліграфії, графіті потрібно писати швидко, адже райтера може побачити перехожий чи правоохоронці. Подекуди теґ для швидкості взагалі пишуть однією лінією, не відриваючи руки.

Графіті в Києві. Фото: flickr-юзер albyantoniazzi

«Графіті-райтинг, явище, яким іноді підміняють графіті в цілому, – це молодіжна субкультура написання своїх “кличок”. Вона в тому чи іншому вигляді, як і графіті в широкому розумінні, існувала завжди впродовж історії, однак сучасна хвиля походить з американських міст і пов’язана з технічним прогресом знарядь написання – перманентних маркерів і спреїв. Це створило ефект видимості для одвічного явища підліткової репрезентації в публічному просторі. Правила тут прості, і зводяться до двох основних факторів – каліграфія і експансія. Каліграфія надає форми анонімному підпису, поширення написів – символічного тіла і максимальної присутності», – розповідає райтер і художник Вова Воротньов.

Райтери намагаються залишитися анонімними і часто ведуть подвійне життя. Вдень вони можуть працювати в офісі, а ввечері чи вночі розписувати стіни та поїзди. Але чому взагалі виникла потреба писати свої нікнейми? Як пояснити необхідність заявити всьому містові про свою присутність?

Нью-Йорк. «Війна стін і слів»

21 липня 1971 року в газеті The New York Times виходить стаття «”Taki 183” Spawns Pen Pals», в якій йдеться про молодого вуличного художника з Нью-Йорка з псевдонімом Taki 183. 183 – це номер будинку, в якому жив хлопець, а Taki – зменшувальна версія для його грецького імені Деметріус. Хлопець працював кур’єром, а тому багато часу проводив в метро, залишаючи помітку зі своїм іменем на кожній станції. З часом таких поміток стало надміру багато, і на автора звернули увагу журналісти. Однолітки моментально і масово почали наслідувати хлопця.

Так написи з псевдонімами або теґи, які залишали на стінах, огорожах та інших видних місцях, стали популярною практикою американської молоді. Журналісти назвали це явище графіті, асоціюючи його з древньою традицією написів на стіні, вивченням яких займалися займаються археологи. Самі ж автори теґів називали себе райтерами. За словами журналістів, у Нью-Йорку розпочалася «війна стін і слів».

Оскільки американські закони суворо охороняють приватну власність, місцем для самовираження нью-йоркської молоді ставала перш за все муніципальне майно. Так нью-йоркське метро заполонило графіті.

«Для деяких людей спуск в підземку на той час виглядав як пекло, а для інших – як мистецький рай. Звичне уявлення про порядок просто зникло. Метро належало дітям», – розповідає Джефрі Дейч, галерист, який один із перших запропонував виставляти графіті у мистецьких просторах. – «Графіті і теґи повністю захопили метро – і зовні, і зсередини».

Метро було дуже популярним серед райтерів ще й тому, що писати на вагонах технічно складніше. Це потребує також більшої сміливості, оскільки ризики натрапити на поліцію збільшувався. Крім того, написи на вагонах подорожували міською системою метрополітену, і там їх бачило набагато більше людей.

Теґи у нью-йоркському метро у 1980-их. Фото: Willy Spiller

Згодом почали також використовувати букви, що переплітаються чи перекривають одна одну, іноді включаючи в свої написи мультиплікаційних персонажів та інші зображення в яскравих тонах.

«Графіті зовсім не турбується про архітектуру, воно бруднить її, зневажає, проходить крізь неї. В настінному розписі художник співвідноситься зі стіною, ніби з рамою свого мольберта. Графіті перескакує з будинку на будинок, зі стіни на стіну, на вікно, на двері або на скло вагона чи прямо на тротуар; воно налізає, вивергаються на що завгодно, наповзає одне на одне», – так описав нью-йоркський феномен графіті французький філософ Жан Бодріяр у 1976 році.

Надписи стирали (що було досить важко), авторів графіті арештовували, саджали у в’язницю, забороняли продаж маркерів і балончиків. Але міські жителі продовжували обписувати поверхні міста своїми нікнеймами, які часто запозичували з коміксів. Повсюдній анонімності великого міста його мешканці анонімно і невтомно пред’являли свої прізвиська.

Не протест, а «ефектність і експансія»

Тож райтери перш за все, займаються промоцією своєї присутності і змагаються в техніці каліграфії і заперечують протестність свого руху.

«Класичний графіті-райтинг – це написання свого нікнейму чи абревіатури графіті-команди. В чому тут протест?», – повторює київський райтер Neak . – «Графіті-райтинг не є субкультурою з політичним меседжем».

Воротньов так само наголошує, що графіті-райтинг ніколи не був протестним і не має нічого спільного з «критичним модусом публічного висловлення на кшталт антивоєнних гасел».

«Символічна саморепрезентація підлітка в публічному просторі є політичною, однак, меседж райтингу зводиться радше до “тут був Вася”, аніж до “Yankee go home”», – розповідає художник.

За його словами, підлітковий райтинг часто плутають плутають з графіті в цілому (як будь-яку візуальну інформацію, що з’являється на публічних поверхнях стихійно), і як наслідок «проєктують атрибути політичних протестних графіті до всього спектру рукописного вандалізму».

«Дійсні ж мотиви вони більш структурні – базова заявка на присутність і нехтування поверхнями чужої власності. Ефектність і експансія», – наполягає Воротньов.

Для одних вандалізм, для інших – мистецтво

Перше покоління графіті райтерів було інституціаналізоване. Яскравим прикладом є Жан-Мішель Баскія, який зі своїм другом Al Diaz малював графіті на стінах будинків Манхеттена, підписуючи їх «SAMO» або «SAMO shit». Зміст написаних ними фраз важко перекласти українською, «Plush safe he think. SAMO» («Він думає, що плюш оберігає (його). SAMO») або «SAMO as an escape clause» («SAMO як застереження»).

У грудні 1978 р. видання The Village Voice опублікувало статтю про ці написи. Проект закінчився епітафією «SAMO IS DEAD» («SAMO мертвий»). Незабаром Баскія взяв участь у колективній виставці художників, а після цього зробив міжнародну кар’єру художника і навіть товаришував з Енді Ворголом.

Безперечно найвідомішою фігурою серед авторів графіті є Бенксі, який почав малювати трафарети в кінці 90-х на вулицях Великої Британії з меседжами проти конс’юмеризму і державного контролю. Наразі Бенксі всесвітньо відомий художник, якому вдається залишатися анонімним.

Сторінки журналу Х3М, який виходив в Україні

Так графіті ввійшло в систему сучасного мистецтва. Але низове явище райтингу продовжує жити як закрита субкультура зі своїми внутрішніми законами.

Часто ця субкультура відокремлює себе від авторів настінних розписів (муралів), поява яких часто узгоджена з міською владою чи навіть здійснена на її замовлення. Ця субкультура стихійна і самоорганізована. Райтери змагаються за кількість написів у важкодоступних місцях і хизуються випрацюваністю стилю.

Водночас, як стверджує художник Вова Воротньов, сьогодні протиставляти мистецтво і вандалізм некоректно, адже така ідентифікація явищ міської культури залежить від контексту, смаку і погляду того, хто говорить:

«Вандалізм не є антитезою до мистецтва, мистецтво не зводиться до приємної картинки і підкорення авторитету влади. Графіті є погані і хороші, кожен знавець може знайти собі щось до вподоби. Перше за все – це стихійний канал репрезентації і комунікації. Те, що є мистецтвом для одних, для інших – кітч, вульгарний несмак. Те, що для одних не є мистецтвом, для інших – маніфестація свободи і субверсія гнилого порядку».

При цьому художник звертає увагу, що райтери, хоча й ідентифікують себе з вандалізмом, все ж не пов’язують свою практику зі спонтанним виявом агресії на кшталт вирваних слухавок таксофонів чи порізаних сидінь у транспорті.

«Звісно, що райтинг – це вандалізм, бо вандалізм – це мистецтво. Первинна інтенція райтингу – архітектура власної репрезентації без сентиментів до поверхонь, на яких вона “паразитує”. Протест завжди реактивний, це ресентимент, реакція на проблематику мовою цієї проблематики. Райтинг – це власний порядок денний, машина бажання, яка зводиться до максимальної реалізації в просторі будь-якою ціною – якщо не кількісно, то якісно, якщо не якісно, то кількісно. Або і те, й інше разом – головне – максимальний джек-пот в магії написання свого імені. Там немає місця для протесту. Протестує раб. Пан робить своє», – вважає Воротньов.

Київський контекст: «кирилічність»
літер і жарти на стінах

Українські міста стали розписувати в 90-х. «Так як і на більшості пострадянського простору, графіті певним чином наздоганяло світові тенденції, оскільки з’явилося тут майже на два десятиліття пізніше», – розповідає мистецтвознавиця Євгенія Моляр.

Утім, таке запізнення мало свою позитивну сторону, бо саме завдяки цьому, на думку Євгенії, у нашому контексті графіті «відійшло від видовищності», а в райтерів «з’явилася чутливість до простору і більш влучна та іронічна взаємодія з архітектурою».

Сторінки журналу Х3М, який виходив в Україні

Великий вплив на розвиток культури графіті в Україні мав журнал «ХЗМ», який виходив друком у Києві раз на місяць з 1999 по 2010 рік. Статті в журналі друкувалися російською, українською та англійською мовами. Здебільшого йшлося про вуличну урбан-культуру: музику, танець, візуальне мистецтво. Для поціновувачів графіті та муралів була низка спецвипусків про вуличне мистецтво з позначкою «400мл» (ємність балона з фарбою, яку зазвичай використовують графіті райтери). Там публікувалися знімки графіті українських та світових райтерів, а також переклади інтерв’ю та власні матеріали про субкультуру. В одному з таких журналів можна знайти інтерв’ю та роботи райтера Lodek з Червонограда (якого нині знають як художника Вову Воротньова).

На думку Воротньова, київські теґери нічим не відрізняються від теґерів будь-якого західного міста, адже каліграфія здебільшого інтернаціональна, «пост-нью-йоркська». А специфічною рисою написів Києва художник назвав стабільний попит на «кирилічність» літер і «великий сегмент не-райтингової активності у вигляді написання гасел і жартів на стінах».

«Якщо ми говоримо про теґінг та бомбінг [швидке і велике графіті] – то він охоплює найпомітніші місця, центр міста. Якщо це більш складні малюнки, то трейнлайни, “заброшки”. А взагалі: потяги, вагони метро, мости, літаки, все що завгодно…», – розповідає про київську сцену райтер Neak.

На його думку, «багато старих, потужних графіті райтерів зараз перестали малювати. Але з’явилися молоді та перспективні». Як сказав інший київський райтер, «графіті виросло разом з тими, хто його малює, також з’являється і пропадає велика кількість початківців, молодих бомберів, які упродовж деякого часу “розносять” свої райони».

Райтер Павло спостерігає деякий занепад на київській сцені: «Я перестав бачити хоч якийсь розвиток субкультури. Я не бачу молодих райтерів. Більшість теґів на Подолі з’явилися саме тому, що підлітки ходять тусуватися в Closer і просто пишуть балончиками на будинках. При цьому там немає уваги до стилю».

«Тенденції у Києві на сьогодні такі, що далеко не кожен з тих, хто вважає себе причетним до цієї субкультури, розуміється на тому, що воно таке», – продовжує Neak.

Натомість Вова Воротньов заявляє про деякий прорив в київській культурі графіті-райтингу, яка впродовж останніх 20-ти років «перейшла від формату копіювання до генерації власних сенсів».

Як графіті-райтинг змінює міський простір

Як розповіла «Хмарочосу» мистецтвознавиця Євгенія Моляр, зараз теги вже не асоціюються лише з неблагополучними районами, і окрім спеціальних віддалених місць, котрі приваблюють райтерів певними особливостями простору, з’являються в місцях для дозвілля: поміж клубами, барами, галереями сучасного мистецтва тощо.

«Оскільки графіті – це стихійне явище, говорити про якісь правила чи відповідальність тут можна доволі умовно. Кодекс графіті-вандала не визнає ніякого “благоустрою” і вандалізм не спинити закликами до поваги до майна. Навпаки, мотивація вандала – зробити “на зло”. Але, звісно, є і соціологічне підґрунтя в такій контркультурності», – пояснює Вова Воротньов.

Водночас у Києві зараз створюють закриті прибудинкові території, що також позначається на можливостях територіальної експансії райтерів. «Не теґи впливають на вартість житла, а вартість житла радше впливає на наявність теґів на будівлі. Поставте будку з охороною, і ваша будівля буде убезпечена від вандалізму. Інші засоби недієві. Навіть камери, якщо ми говоримо про Київ», – розповідає Neak.

Сторінки журналу Х3М, який виходив в Україні

Крім того, райтери, як і решта містян, невдоволені появою численних надписів про продаж наркотиків, які видають себе за теґи. «Останнім часом я бачу тенденції щодо наркотеґів і теґів з группами в телеграмі, і дуже хотілося б їх бачити менше, бо графіті як такого вони вкрай мало стосуються і не мають жодної поваги до арту…», – розповів один з представників субкультури райтерів.

За словами самих райтерів, стихійне і низове графіті «навряд чи вносить елемент затишку і безпеки в той чи інший район міста». Проте трапляються також протилежні ситуації, коли «розписаний муралими колишній індустріальний район посилає сигнал, мовляв, тут можна жити і тут круто жити».

Засилля стихійних теґів проти
засилля санкціонованих стінописів

На появу в Києві численних санкціонованих міською владою стінописів в Киві впродовж останніх кількох років райтери реагують здебільшого негативно. На думку Воротньова, «офіційні» стінописи здебільшого не мають ніякого стосунку до графіті-культури, хоча райтери брали участь в їхньому створенні.

«Ці мурали ґрунтуються на принципі дешевого “псевдопокращення”, а не на репрезентації субкультури графіті на рівні з іншими спільнотами міста». – розповідає художник. – «Для чиновників ці кітчові розписи – ефективний прийом пустити пил в очі. Осучаснення без натяку на осучаснення».

«Ця історія не про мистецтво, а про те, як одна випадкова людина використала кількох відомих художників, щоб підзаробити собі грошенят і стати “відомим”», – прокоментував Neak. – «Мені це засилля не подобається. Графіті-райтерам все одно, по якій поверхні писати: чи це чиста стінка, чи стінка з муралом. Хіба що автор муралу поважна персона з графіті бекґраундом».

Втім, існує також інший погляд. Анонімний київський райтер заявив, що нормально сприймає тенденцію появи численних «офіційних» стінописів на вулицях Києва, зазначивши, що з повагою ставиться до чужої творчості і вважає, що райтерів теж варто залучити до таких проєктів.

Дослідниця Євгенія Моляр передбачає спад інтересу міської влади на замовні стінописи і стверджує, що «загострення муралізації минуло, зовсім скоро колись великі і величні картинки потьмяніють, облущаться, і комунальники їх зафарбують, а на свіжій фарбі з’являтимуться теґи».

Сторінки журналу Х3М, який виходив в Україні

Утім, художник Вова Воротньов набагато менш оптимістичний в своїх прогнозах та оцінках: «Місто Київ в особі його бюрократичних очільників і системи в цілому – це глибока провінція, продукт тривалого бродіння корумпованого радянського адміністративного апарату, який не в стані реагувати на базові потреби населення. Про культурну надбудову тут взагалі говорити не доводиться. Є лише нікчемна імітація життя на дві базові теми: “патріотизм” і “модернізація”».

Водночас Воротньов наголошує на неоднозначності поділу на стихійне і санкціоноване, оскільки поміж легальними муралами зазвичай багато низового вандалізму, адже на Заході графіті-райтинг є парадоксально і злочином, і мистецтвом.

Тенденцію до повсюдної муралізації Києва можна також пояснити бажанням влади перетворити низову стихійну ініціативу зі свого опонента у власний інструмент. За словами Воротньова, «неолібералізм заграє з поняттям cool. Проте буття cool не рятує рядового райтера від штрафу чи тюрми. Агенти джентрифікації інструменталізують райтинг як розвагу, а “стріт-арт” виник для того, аби допомогти платоспроможним буржуа переварити сувору втаємниченість і непривітність стихійного графіті».

Як/чи реагує на графіті міська влада?

Міській владі Києва рідко вдається спіймати райтера, адже, за словами Тимура Ткаченко, першого заступника директора департаменту міського благоустрою, «графіті наносять переважно вночі, коли працівники департаменту та підпорядкованого йому КП “Київблагоустрій” не працюють». Як наслідок, скласти адміністративний протокол вдається рідко.

Проте, помітивши написи, працівники міських служб благоустрою видають балансоутримувачам приписи на усунення порушень, а фотодокази та всю інформацію (адресу розташування малюнку) передають до Національної поліції. Після цього ці графіті мають зафарбувати.

Якщо райтера все-таки спіймали, то інспектори «Київблагоустрою» складають протокол про адміністративне порушення. Після цього протокол розглядає адмінкомісія, яка, власне, приймає рішення. Згідно з чинним законодавством, дане порушення карається штрафом від 800 до 1700 грн.

Перш за все, зусилля міської влади спрямовані на боротьбу з рекламою наркоканалів у месенджерах, які видають себе за теґи. Як розповів Тимур Ткаченко, «за минулий 2019 рік видали 66 приписів тільки на усунення тегів з рекламою наркоканалів, а до Національної поліції надіслано 250 фотодоказів».

Чи треба замальовувати написи?

Субкультура теґів не передбачає їхнього тривалого життя. Тож замальовування певною мірою є частиною процесу і має свою сленґову назву – баф (від англійського слова buff – полірувати).

«Мені зовсім байдуже, замальовують мої теги чи ні. Якщо зафарбують, я зроблю десятки нових. Не сприймаю це як щось болісне», – розповідає райтер Павло.

На думку Євгенії Моляр, для субкультури графіті працює принцип «чим гірше – тим краще». «Райтери ідентифікують себе вандалами, і в їхньому вокабулярі нанесення тегів це “псування” або “наказування стіночки”». Євгенія переконана, що теґи «зазіхають на простір» жителів міста, а тому мешканці мають боротися за візуальну чистоту простору – зафарбовувати теґи, а райтери знову будуть їх малювати.

Обкладинка журналу Х3М у 2005 році

Райтер Павло особисто розділяє невдоволення жителів Подолу неякісними, на його думку, теґами. Проте він вважає, що «люди, які бафять, часто підбирають не ті фарби, а це ще гірше, ніж надписи».

«Чи мають право мешканці будинків відстоювати свій візуальний образ будинку?», – розповідає анонімний райтер «Хмарочосу». – «Мабуть мають, якщо вони щось дійсно вклали в цей простір, і він не виглядає похмуро».

Як підсумував Павло, «графіті – це постійна боротьба, це війна між самими графітчиками, між графітчиками і муніципальними службами тощо. Війна, яка закладена в самій ідеї цієї субкультури». Можна сказати, що конфлікт райтерів та невдоволених жителів міста є культурною нормою. На місці старих теґів можуть з’явитися нові, а самі ж райтери змагаються не лише в кількості теґів, але й в кількості бафів.

«На тлі забудовницького вандалізму графіті, я вважаю, не є проблемою взагалі. Це живий шар, який легко наноситься і так само легко видаляється. Чого не скажеш про архітектурний вандалізм і знищення традиційного міста в умовах провінційної неоліберальної вакханалії», – вважає Воротньов.

Здається, як поява, так і замальовування написів є ознакою нормального співіснування людей в межах великого міста. Як каже Євгенія Моляр, «коли теґи замальовують, з’являється місце для нових, і так виникає безперервність процесу».

Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 9 років та 269 днів. За цей час ми опублікували 23431 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?