Я відновлюю фасад свого будинку на Липках за власні кошти

Киянин Семен Широчин, історик радянської архітектури, кандидат наук та програміст, випадково побачивши вази на старому фото свого будинку на Печерську, загорівся бажанням їх відновити. ‎«Хмарочос» поговорив із Семеном про це рішення, а також важливість уваги до публічного простору, ставлення до радянської архітектури і зміну мислення.

Ідея відновити вази:
як це зробити і скільки це коштує

У будинку на Липській вулиці я прожив 15 років. Я не знав, хто його побудував і ніде не міг знайти цієї інформації, навіть детально дослідивши міський архів. Ймовірно, що будинок 1939 року. Скоріше за все, його будували для співробітників НКВС. Принаймні, перше покоління тих, хто тут жив, це енкаведисти. Нашу квартиру члени родини п’ятдесят років тому виміняли на дві, щоб з’їхалося два покоління, – батьки могли працювати, а бабуся сиділа з онуками.

Не так давно мені показали фото 1953 року з будинком навпроти авторства архітектора Гопкала. На фото була частина мого дому. Так я дізнався, що на моїх балконах стояли величезні вази, які зникли ще до того, як моя сім’я тут оселилася.

Оригінальні вази на історичному фото

Я ніколи не бачив цих ваз. Моя сім’я теж про це не знала. Проте я виявив, що на тинку на фасаді залишилися сліди від постаментів, і штирі, якими ці вази кріпилися до стіни. Завдяки цьому вдалося зробити досить точні заміри. Модель створили по фото. З цим мені допомагали потомки архітектора Тація, відомого кількома будинками у Харкові і Києві, а також павільйоном УРСР на ВДНГ в Москві.

Згодом з’ясувалося, що точно такі вази були на будинку на вулиці Шовковичній. Вони зникли в 2013 році, але в мене є власні фото 2012 року, де їх добре видно. Всі ці елементи – фотографії, заміри, фото з Шовковичної, допомогли у створенні моделі висотою півтора метри, максимально наближеної до оригінальної вази.

Наразі вже готовий макет, з якого можна зробити якісні бетонні репліки. Виготовленням замовних елементів з бетону в нас займаються компанії, які роблять елітне декоративне оздоблення. Як наслідок, київські компанії хотіли дуже багато грошей. На щастя, мені вдалося знайти компанію з майстернею у Львові, яка погодилася зробити це в кілька разів дешевше – за тисячу доларів за вазу.

Сучасний стан будинку. Фото: Анна Лисун

Після виготовлення ваз потрібно буде почекати, доки вони набиратимуть міцності. Наразі місце для встановлення вже майже готове. Процес йде повільно через високу вартість та бажання мати максимально точні репліки. Але планую все закінчити цього року. Також я планую підсвітити вази і змінювати колір підсвітки за допомогою дистанційного управління.

Зміна ставлення до публічного простору

Але я не завжди був такий уважний до публічного простору, як зараз. Коли в 90-х всі почали робити ремонти, ознакою успіху були пластикові вікна і засклені балкони, кондиціонери, супутникові тарілки. Я теж про це все мріяв. Я уявляв собі, як у мене буде великий пластиковий балкон із купою пластикових вікон. На щастя, на таке не було грошей. Згодом, як і всі, я поставив кондиціонер, бо на останньому поверсі було дуже спекотно. Певний час я так жив. А тоді у мене змінилося мислення. Думаю, цьому сприяли подорожі до країн Європи, де історичні будинки того ж ХХ століття перебувають у значно кращому стані і часто виглядають так, наче їх щойно спорудили. Особливим прикладом є Берлін, де на знайомих будинках радянської епохи я не побачив кондиціонерів, засклених балконів, супутникових тарілок. Ба більше, я помітив, що в усіх квартир однакові вхідні двері, що збереглися з моменту спорудження будинку.

Аналогічні вази на іншому будинку

Тому спочатку в 2013 році я зняв супутникову тарілку, яка стояла там з 1995 року. Тоді вже з’явилися кабельні телеканали, а вона займала місце на балконі. Наступним кроком я прибрав кондиціонер з фасаду, розмістивши його на даху, а всі комунікації провівши всередині стін. Проте більшість підрядників не знали, як це зробити. У киян зазвичай немає запиту на нестандартний монтаж кондиціонера, всі їх ставлять під вікном. Зрештою, з третього разу я знайшов такого спеціаліста.

Інтерес до радянської архітектури

На рівні особистого інтересу я цікавився радянською архітектурою давно, але публічно почав писати на цю тему в 2016 році. У певний момент я стикнувся з тим, що про це взагалі мало відомо. З імперського періоду забудови Києва були книги, екскурсії, той же «Интересный Киев», скажімо. А про радянську архітектуру – нічого. Я почав шукати старі журнали, пресу, книги в бібліотеці ім. Заболотного. Згодом мені підказали, що можна ходити в архіви. Виявилося, що в архівах є вся інформація – автори, роки побудови, проєкти будинків. Проте це майже ніхто не досліджував. Крім того, після Майдану в багатьох людей виникла нагальна потреба переосмислити радянське минуле і своє місце в ньому.

Макет вази, з якого робитимуть бетонні вироби, зараз знаходиться у Львові

Можна сказати, що мій інтерес – це реакція на відсутність інформації, а публічна діяльність – це реакція на декомунізацію як процес заперечення, а не як процес переосмислення. Вишукування зірочок на фасадах, щоб їх позбивати – це деструктивний процес, якого взагалі не повинно бути. Ми це вже проходили, коли в радянський час знищувалися культурна спадщина попередніх часів – історичні будинки і особливо церкви.

Радянська культура забуття нікуди не зникла. Оскільки з цим механізмом нічого не роблять, то він успішно продовжує працювати. Ба більше, це основний інструмент декомунізації. Культура забуття замість культури переосмислення.

«Відчуття причетності,
за яким приходить відчуття відповідальності»

Я сприймаю публічний простір не як архітектор, а як історик, тому мене цікавить саме захист культурної спадщини. Тут важливе відчуття причетності, з яким приходить відчуття відповідальності.

У Німеччині, скажімо, був процес денацифікації. Їхнє Міністерство іноземних справ розташоване в будівлі часів Третього Рейху, але при цьому про історію цього будинку зробили брошуру. В 2017 році Міністерство закордонних справ України запропонувало мені написати текст про їхню будівлю, споруджену в 1936-1938 роках. Я це зробив. Зрештою, я не отримав ні гонорару, ні брошури. Проте завдяки цьому я багато дослідив, і незабаром опублікую це все в новій книжці про історію спорудження урядового центру в радянські часи. Ця епоха нами зовсім не вивчена. Незрозуміло, що відбувалося і як. Скажімо, немає у кого запитати, як будувався Київ 30-х. Замість культури пам’яті у нас культура забуття.

Я думаю, що люди склять балкони на будинках-пам’ятках архітектури просто від нерозуміння цінності, тому що в них немає пам’яті. Засклені балкони використовують як комірчину: зберігають там картоплю, лижі чи коробку з-під телевізора. Але взимку там холодно, а влітку спекотно. На відміну від відкритих, вони не підходять для рекреації. Я б замість цього волів використовувати балкон як барну стійку, де можна сидіти і дивитися на місто.

Семен Широчин. Фото: Анна Лисун

Я намагаюся поєднати функціональність з автентикою, тобто я хочу повернути автентичний вигляд, але при цьому я не відмовляюся від зручностей. Я встановив кондиціонери так, щоб вони не псували фасад. У нас люди люблять інтер’єрно-орієнтоване багатство, тобто вся розкіш – про меблі та внутрішнє оздоблення. Мало хто готовий вкладатися в прикрашання публічного простору.

Але вже давно пора відходити від цієї тенденції дев’яностих, де ознакою багатства є засклений балкон. Дебалконізація має початися з усвідомлення мешканцями своєї відповідальності за публічний простір. Міська влада, зі свого боку, також має взяти у цьому участь: запропонувати мешканцям історичних будівель розісклити балкони. Дати їм на це рік. А хто цього не зробить, того штрафувати.

Запит на збереження культурної спадщини

Наразі міська влада просто не знає, як, чому і куди зникають елементи фасаду будинків з охоронним статусом. Це очевидне порушення закону, але ніхто за цим не слідкує. Загалом потрібно показувати владі, що є величезний соціальний запит на проблему збереження. Тобто потрібно постійні скандали, запити, петиції, звернення.

Місто майже ніколи не виражає свою позицію. Всього один раз ми отримали відповідь на депутатський запит до Кличка з приводу ліхтарів у парку. Чому я за ці ліхтарі воюю? Тому що це мої ліхтарі. Я до них звик. Я все життя на них дивлюся. Я сприйняв їхнє зникнення як особисту образу. Зараз мені багато людей говорить, що вони здивовані силою впливу ЗМІ та громадськості. Всі, хто гуляють у Маріїнському парку, фотографують ржаві ліхтарі і скидають фото. Мені навіть не потрібно туди ходити.

Але проблемних місць багато. На будинку на проспекті Перемоги є довоєнні бетонні статуї, які стоять у людей на балконах і розвалюються. У мене є їхнє фото десять років тому і зараз. Там видно, що вони постійно руйнуються.

Потрібно, аби люди знали, що по-перше, автентичний стан архітектури – це круто, по-друге, який вони мали вигляд раніше, по-третє, як діяти, щоб зберегти цей оригінальний вигляд.

Місце, на якому згодом з’являться відновлені вази. Фото: Анна Лисун

Прецедентом із вазами мені хочеться продемонструвати, що людина може щось змінити. Тоді як владі, у свою чергу, треба показати, що громадськості не байдуже. На владу треба тиснути. При цьому на неї, на жаль, немає сенсу розраховувати.

Благодійні екскурсії
для відновлення автентичного стану фасадів

І я маю намір повернути вази, незалежно від того, скільки буде охочих допомогти мені. При цьому я не хочу звертатися до збору грошей, скажімо, на Спільнокошті. Я гадаю так: з одного боку це суспільна задача, тому що це публічний простір, який належить всім, з іншого боку – це моя задача, тому що я це роблю на своєму балконі. Тобто я не виключаю допомогу громадськості, але буду все робити власноруч, наприклад, збираючи добровільні внески, зокрема, за тематичні екскурсії.

Я воджу екскурсії радянським Києвом, зокрема Липками 30-х. За роки досліджень я вивчив особливості стилю кожного будинку, автора тощо. Навесні я хочу зробити кілька таких екскурсій, щоб покрити частину витрат на вази. Звісно, я не зберу всю суму. Але хоча б частково зможу полегшити свою задачу. Одночасно я бажаю привернути увагу до проблеми збереження спадщини.

Сподіваюся, що моя думка матиме продовження. Скажімо, форми цих ваз можна використаними для виготовлення ваз на інших будинках, де вони були. Але не менш важливо дати людям позитивний приклад – втрачені декоративні елементи можна і варто відновлювати. На Хрещатику, приміром, демонтували скульптури. Для їх відновлення можна використати метод обчислення розмірів, який я випробував. Хоча зі скульптурами все трохи складніше.

Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 9 років та 274 днів. За цей час ми опублікували 23471 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?