Справжній «Володар мух»: шестеро хлопців провели більше року на безлюдному острові

Перш ніж прочитати матеріал, розгляньте можливість підтримати нас. «Хмарочос» пише про розвиток міст 10 років та 123 днів. За цей час ми опублікували 24984 новин та статей. Весь контент – в безкоштовному доступі. На нас не впливає жоден олігарх чи великий бізнес, ми працюємо для наших читачів й читачок. Ваш внесок дозволить продовжити працювати нашій редакції. Долучіться до спільноти з сотень осіб, які вже підтримують «Хмарочос».
Підтримати | Хто ми такі?

Читайте нас в Telegram, Twitter, Instagram, Viber та Google Новинах

У повісті «Володар мух» Вільяма Ґолдінґа, вперше опублікованій 1954 року, йдеться про хаос, в який скочується ізольована група підлітків, опинившись на безлюдному острові. Порівняно з просвітницькою історією про Робінзона Крузо, який відтворює цивілізацію у найдикіших умовах, Ґолдінґ пропонує радикально відмінний, похмурий погляд на суспільство, що сформувався після Другої світової війни та Голокосту.

Однак у дійсності історія групи хлопчиків, які потрапили на безлюдний острів, може виявитися значно оптимістичнішою, ніж у «Володарі мух». Про це свідчить реальний випадок, який трапився з шістьма підлітками у 1965 році, що його дослідив і описав у The Guardian нідерландський історик Рутгер Брегман.

У червні 1965 року шестеро учнів католицької школи у Нукуалофі – столиці королівства Тонга – знудилися і вирішили втекти до Нової Зеландії чи принаймні на Фіджі (до яких приблизно 800 кілометрів). Старшому було 16 років, молодшому – 13. Вони поцупили човна у місцевого рибалки та взяли з собою лише дві зв’язки бананів, кілька кокосів та газовий пальник – ані мапи, ані компасу.

Розташування островів Тонга та острова Ата на Google Maps

Наступного дня вони потрапили у шторм, парус розірвало на шматки. Хлопці дрейфували в океані вісім діб, без їжі й води. Часом їм вдавалося набрати у половинки кокосової шкаралупи трохи дощової води. Зрештою вони опинилися на крихітному острові Ата, де провели наступні 15 місяців.

Підлітки використовували порожні колоди дерев, щоб збирати дощову воду. Влітку було мало дощів, тож вони страждали від спраги. Запаливши вогонь, вони весь час підтримували його, не даючи згаснути.

Харчувалися рибою, кокосами та птицею (не лише їли м’ясо, але й пили кров). Згодом у глибині острова знайшли сліди людського поселення, де залишилися рослини таро (в їжу споживають бульби), банани та здичавілі кури.

Не маючи жодних інструментів, окрім леза ножа, підлітки зробили курник, город, поле для бадмінтону. Один із хлопців навіть змайстрував гітару з кокосової шкаралупи, дошки та дроту, що залишилися від човна. Також спробували робити пліт, але той розвалився у сильних хвилях.

Кожний день хлопці починали з пісень і молитов. Вони працювали командами по двоє осіб та створили суворий графік чергування на кухні та на городі. Часом сварилися, але конфлікти вирішували, беручи паузу.

Якось один із хлопців впав і зламав ногу. Товариші зафіксували перелом гілками і листям та доглядали за хворим. Пізніше виявилося, що кістки чудово зрослися.

11 вересня 1966 року підлітків виявив австралійський капітан Пітер Ворнер, якому зараз 90 років. На той час дітей вже вважали загиблими, по них навіть справили похорони.

Після повернення до Нукуалофи їхні пригоди не скінчилися – рибалка, в якого вкрали човен, все ще сердився і подав заяву. Хлопців доправили до в’язниці. Та капітан Ворнер продав права на телевізійну реконструкцію пригод підлітків і з цих грошей компенсував рибалці вартість човна.

Читайте також: Вчені спростували «ефект свідка»: насправді перехожі значно більше схильні допомагати

На обкладинці: екранізація повісті «Володар мух» 1963 року. Фото: Ronald Grant