Суд проти містян

Нещодавно мешканців Києва обурило рішення Окружного адмінсуду, яким було визнано незаконним розпорядження міської влади про заборону руху транспорту вулицею Сагайдачного. Нагадую, що з липня 2017 року в історичній частині Подолу з’явилась пішохідна зона, яка з того часу користується великою популярністю. Однак, на думку суду, ця пішохідна зона не відповідає інтересам громади, а рішення про її утворення було прийнято з порушенням процедури. Розбираємось з аргументацією суду.

Передісторія

У серпні 2016 року КМДА ухвалює розпорядження про обмеження руху транспорту по вулиці Сагайдачного у вихідні, святкові та неробочі дні. Документ включав розроблення схем руху, встановлення нових знаків і технічних засобів, залучення патрульної поліції.

У липні 2017 року приймається рішення про внесення змін до попереднього розпорядження. Змінюється назва розпорядження – на «Про впровадження пішохідної зони», виключаються слова «у вихідні, святкові та неробочі дні» та запроваджується односторонній рух по сусідніх вулицях. Таким чином, фактично забороняється рух транспортних засобів вулицею та утворюється пішохідна зона.

Повноваження міської влади

В основу розпоряджень, покладено ст. 30 Закону України «Про місцеве самоврядування» і ст. 6 ЗУ «Про дорожній рух».
Стаття 6 включає до компетенції міської влади організацію дорожнього руху на території міста і району згідно з відповідними генеральними планами, проєктами детального планування та забудови населених пунктів
З багатьох частин статті 30 про повноваження міської влади, більш-менш підходить пункт 7 – організація благоустрою населених пунктів, та пункт 10 – затвердження маршрутів і графіків руху пасажирського транспорту.
Цікавою була мета цих розпоряджень: «зменшення викидів відпрацьованих газів транспортних засобів у повітряний басейн центральної частини міста», «створення належних умов відпочинку», та «забезпечення пішохідного простору в історичній частині Подолу».

Крім того, і здоровий глузд підказує: хто ж, як не міська влада, має право визначати функціональне призначення вулиць, тим паче не транзитних, в історичній частині міста?

Аргументи суду

Окружний адміністративний суд Києва скасував розпорядження КМДА з такими аргументами:

1. Розпорядження суперечить інтересам територіальної громади міста;
2. Не сприяє забезпеченню безперервних, безпечних, економічних та зручних умов руху вулицями і дорогами міста;
3. Порушує вимоги пожежної безпеки;
4. Прийнято відповідачем поза межами повноважень і без обговорень, не відповідає Генплану.

Чому ці аргументи є помилковими?

1) щодо суперечності інтересам громади:

Суд не наводить обґрунтування, в чому саме рішення про пішохідну зону суперечить інтересам громади. Якщо тільки не вважати громадою самі лише транспортні засоби.
Цікаво, що, наприклад, дозволяючи забудову скверу біля ботсаду, ОАСК не згадав про інтереси громади.

2) щодо умов руху вулицею:

Суд помилково вважає, що безперервність руху авто є пріоритетом, забуваючи про рух пішоходів: “основними обов`язками органів місцевого самоврядування у частині управління функціонуванням і розвитком вулиць і доріг міст та інших населених пунктів є, серед іншого: забезпечення безперервних, безпечних, економічних та зручних умов руху транспортних засобів і пішоходів вулицями і дорогами міст”, Здається, пішохідна зона цілком забезпечує безперервний рух пішоходів вулицею.

3) щодо пожежної безпеки:

Суд застосував аргумент про нібито недотримання вимог пожежної безпеки згідно пунктів 1.1. та 1.3. розділу ІІІ Правил пожежної безпеки в Україні внаслідок створення пішохідної зони. При цьому, суд не став пояснювати, чому зросли ризики, обмежившись “докази забезпечення можливості проїзду пожежних машин до житлових і громадських будинків під час встановлення відповідних обмежень до суду не надано та в матеріалах справи відсутні”. Не розумію, однак, чому традиційний безлад запаркованих авто не викликав такого занепокоєння відсутністю належних пожежних проїздів.

4) щодо повноважень КМДА і процедури прийняття рішення:

Суд помилково вважає, що рух авто є більш пріоритетним, ніж рух пішоходів: «Відповідно до пункту 1.6. Правил дорожнього руху використовувати дороги не за їх призначенням дозволяється з урахуванням вимог статей 36-38 Закону України “Про автомобільні дороги”, хоча вулицею обмежили лише рух транспорту, а не пішоходів.
При цьому, суд помилково застосовує ст. 36 ЗУ «Про автомобільні дороги», у якій йдеться про порядок використання автомобільних доріг у випадках, не пов’язаних з основним їх призначенням – наприклад “народні гуляння” чи “спортивні змагання”, у випадку чого йдеться про право міської влади здійснювати тимчасове обмеження руху. Однак, насправді рух пішоходів є основним призначенням вулиць, тому згадана ст. 36 не підлягає застосуванню.
Суд помилково ставить правила дорожнього руху (ПДР) у пріоритет над законами: «Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху, повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил». Вочевидь, закони мають вищу юридичну силу, а у контексті повноважень КМДА, закон про місцеве самоврядування є ще й більш спеціальним порівняно з іншими.
Суд помилково відносить питання руху вулицями до змісту генерального плану міста (того самого, що приймається раз на 15-20 років), тоді як насправді порядок організації транспортного і пішохідного руху може визначатися детальним планом. Питання проведення громадських слухань у такому разі є дискусійним, а досвід річного функціонування вулиці Сагайдачного з обмеженням руху транспорту у святкові й вихідні дні зібрав позитивні відгуки громадян.

Підсумовуючи, суд помилково вирішив, що вулиця це, перш за все, про рух транспорту, а не пішоходів; що міська влада не має повноважень на постійне обмеження руху транспорту вулицями (а хто має, суд не уточнює); і що визначення функціонального призначення вулиць можливе лише в рамках генерального плану раз на багато років.

Парадокси такого судового рішення

Парадокс 1

Логіка рішення: міська влада можливо і має управляти функціонуванням вулиць та організовувати дорожній рух, – але забороняти рух може лише тимчасово.

Парадокс 2

Суду вдалось оминути відсутнє в законодавстві визначення пішохідної зони*, натомість зосередитись на одночасно «вулиця це автомобільна дорога для транспортних засобів» та «обмежити рух дорогою можна тільки тимчасово»; але ж пішохідна зона, перш за все, стосується руху пішоходів, тобто саме це є прямим, і навіть пріоритетним призначенням вулиці!

Парадокс 3

На думку суду, хаотичне паркування на вулиці Сагайдачного не заважає пожежній безпеці, а пішохідна, вільна від авто зона, – заважає, принаймні допоки ви не доведете зворотнього.

Парадокс 4

Відсутність чіткого передбаченого законом визначення пішохідної зони породжує ситуації, коли адмінсуди по суті (навіть якщо із кращих мотивів) займаються урбаністикою замість міської влади, що навряд є неправильним.

Висновки:

Конкретно у цьому кейсі, міська влада діяла не оптимально: розпорядження можна було обґрунтувати детальніше, і не йти шляхом внесення змін у попереднє розпорядження.

Суд також проявив надмірне прагнення захистити інтереси окремих громадян і врегулювати питання зі сфери міської влади. Для цього, помилково визначив пріоритетність руху транспортних засобів, а не пішоходів, вулицями та застосував абсурдний аргумент про необхідність внесення змін до генерального плану всього міста щодо питань масштабу облаштування окремої пішохідної зони. Зрештою, ця ситуація показує простір для законодавчих урбаністичних ініціатив.

А головним висновком має бути очевидний і логічний: залиште пішохідні зони містянам!