Нещодавно Іван Козленко, виконавчий директор Довженко-центру, подав у відставку. Через зупинку державного фінансування Центр став неплатоспроможним. «Хмарочос» розпитав у Козленка про роботу Центру, причини призупинки фінансування, стосунки з Державною службою аудиту, а також про його розуміння «радянської людини» і мотиви його численних виступів проти проєкту «Дау» Іллі Хржановського. 

Перетворення Довженко-центру
з індустріального підприємства на заклад культури

Пост директора Національного центру Олександра Довженка я займав двічі. Перший контракт тривав один рік – з кінця 2014 по кінець 2015 року. У цей період йшлося про антикризові заходи, а не про стратегічні речі. Зрештою, на початку 2015 року я презентував концепцію розвитку центру, яка передбачала його перепрофілювання з індустріального підприємства на заклад культури, такий собі культурний хаб. На той час значну площу Центру орендували різні непрофільні організації – склади, автошкола, цехи тощо. Я бажав, щоб наші резиденти були пов’язані з культурою. Як тільки наша команда приступила до виконання концепції, контракт закінчився. Тоді була довга історія з оголошенням конкурсу і оприлюдненням його результатів. Зрештою, 18 березня 2016 року вступив в дію новий контракт на п’ять років. Комадна приступила до виконання заявлених концептуальних кроків. Потроху у нас з’явилися резиденти, через два роки – «Сцена 6». Ми зробили ремонт. Останнім реалізованим проєктом було відкриття Музею кіно у вересні 2019 року. Загалом моя концепція була розрахована до 2018 року. Я щасливий керівник, бо виконав все замислене. Але в процесі народжуються нові ідеї. Новий проєкт, заморожений через пандемію, – це відкриття медіатеки, що мала б стати інтерфейсом всього того, що ми акумулюємо в різних фондах. 

Я прагнув реформувати центр, спираючись на думку, що ми маємо виробляти нематеріальний актив – смисли, інтерпретації тощо. За чотири роки з нуля відсотків доходу від культурних заходів ми перейшли до 15-17 відсотків. Як наслідок, частка доходу від оренди зменшилася. 

Як Центр Довженка став
державним підприємством і що це означає

Статус Державного підприємства ми набули у спадок від Київської копіювальної фабрики, де виробляли прокатні кінокопії. В радянські часи кіносфера була одним із найбільших платників податків – широкий прокат, багато мільйонні перегляди тощо. Після здобуття незалежності Довженко-центр заснували як кіноархів із повним державним фінансуванням. Тобто паралельно існували дві установи – фабрика, яка вже входила в стан кризи, бо кіновиробництва в Україні занепадало, і Центр Довженка, який на той час ще фінансувався державою. 

У 2000 році їх об’єднали в Національний центр Олександра Довженка, який отримав у спадок усі активи – нерухомість, кінолабораторію, фільмофонд тощо. Після цього Центр став державним підприємством, яке має заробляти на себе самостійно – на оренді і на виробництві копій.

Тому очільниця новоутвореного Державного агентства з питань кіно (яке за часів Януковича здобуло повноваження центрального органу виконавчої влади) Катерина Копилова, проаналізувавши цю ситуацію, вибила в уряді державну підтримку Довженко-центру.

Причини відсутності фінансування у 2020 році

Основною причиною непідписання паспортної програми є хаос і параліч державного апарату, викликаний некомпетентністю відповідальних осіб. На жаль, нова очільниця Держкіно не має достатнього розуміння складної і бюрократично заплутаної політичної ситуації, де треба розуміти роль різних агентів впливу. Паспорти бюджетних програм завжди приймаються з запізненням, але не більше місяця чи максимум двох. На сьогодні минуло вже п’ять місяців. Очільниця Держкіно, очевидно, не розуміє, що Довженко-центр – це системоутворювальна установа для кіногалузі, адже тут зберігається весь український фільмофонд. Ми єдині, хто здійснює системний аналіз, дослідження і представлення українського кіно в Україні та за кордоном. 

Обшук і кримінальне провадження

Нещодавній обшук з вилученням документів у нас відбувся за ухвалою Голосіївського районного суду. В суд подала поліція, яка розслідує справу за заявою Державної аудиторської служби. Під час аудиту в нас виявили низку порушень. Деякі з них ми визнали і усунули. Деякі з них ми заперечували. Оскільки Держаудитслужба не відповідала по суті на наші заперечення, то в липні 2019 року ми подали позов до суду з вимогою спростувати ці пункти як такі, що не відповідають закону. Попри те, що засідання адміністративного суду досі не відбулося, за заявою від Держаудитслужби у серпні 2019 року поліція відкрила кримінальну справу. Про це ми дізналися з листа, який надійшов у березні 2020 року. 

Договір оренди був укладений ще з Кінофабрикою в 1998 році. В 2007 році стороною по договору став Фонд держмайна. Тобто Центр не є суб’єктом підписання договору. Орендна ставка з тих пір (як і орендар – ПП «Абсолют-Холдінг») не змінилася. Держаудитслужба вважає, що державі завдали збиктів у сумі різниці між ринковою вартістю цих приміщень і дійсною платою орендаря. На мою думку, це господарське питання й відповідальність Фонду держмайна як договірної сторони.

Друга претензія стосується того, що орендар не сплачує податку на землю. Але договір оренди був укладений до вступу в дію чинного земельного кодексу, який зобов’язує сплачувати такі податки. Орендар подав в суд, і суд задовольнив його скаргу. Проте Держаудитслужба все рівно вважає це порушенням і приписує нам ще 700 тисяч гривень збитків. 

Третій пункт – це моя заробітна плата. Надбавки і премії отримував увесь штат за списком. Але оскільки мене наймає Міністерство культури, а не Довженко-центр, то Держаудитслужба вважає, що власне мої надбавки і премії не передбачені контрактом. На їхню думку, все, що не передбачено, заборонено. Хоча в демократичному суспільстві має бути навпаки – все, що не заборонено, дозволено. 

Радянський державний апарат був побудований за принципом покарання, і український державний апарат цей принцип успадкував. У нас людина не має право на помилку. Наша система вважає, що будь-яка помилка свідчить про злочинний намір. Це призводить до того, що керівники або нічого не роблять,  або створюють паралельну фінансову структуру, тобто ідуть в тінь. 

Виступи проти Іллі Хржановського

На Берлінському кінофестивалі я подивився фільм «ДАУ. Наташа» Іллі Хржановського, який мене дуже вразив. Я чекав рецензій від критиків, які відвідали фестиваль, але їх не було. Оскільки в мене з’явився час на каратині, то вирішив написати сам. Я давно знав контекст створення проєкту і хотів його пов’язати з тим, що зараз Хржановський очолює Бабин Яр. Досвід перегляду фільму «ДАУ. Наташа» не був ні естетичним, ні художнім. Стрічка мене вразила як спостереження за несимульованим насильством. Хтось вважає, що ми не маємо права вторгатися в чужі вибори. Але нам цей вибір показують. Це ж не секта за закритими дверима. Нас роблять не тільки свідками, але й співучасниками цієї історії. Як на мене, це занадто. 

Я слідкую за ситуацією з ДАУ ще з 2011 року. Тоді вийшла ледь не перша критична стаття у виданні Openspace, яка містила свідчення людей, що довго не затрималися в проєкті.

Безумовно, дорослі люди мають право вирішувати самостійно, що їм робити і за бажанням добровільно утискувати свою свободу. Для мене тут справа навіть не в етиці. Мене цікавить правовий і правозахисний аспект проєкту. На мою думку, під час зйомок були порушені права людини, адже учасники не давали поінформованої згоди. Всі вони підписали документ про те, що до прем’єри фільму вони не будуть зніматися в інших фільмах. Але тоді вони ще не знали, що це триватиме 10 років.

Цей випадок мав би викликати дискусію, український аналог #metoo. Дуже неправильно називати це новим пуританством і новою суспільною мораллю. Не йдеться про твір мистецтва і його оцінку. Йдеться про права людини. Йдеться не про те, що твір порушує етичні норми, а про те, що твір не може бути відчужений від методів і способів його виробництва. Відтепер на творі лежить тавро способу його створення. Це і є етичний поворот.  

Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр»
і гроші російських олігархів

На мою думку, Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» може бути приватним проєктом лише у разі можливості публічного контролю, якого зараз немає.

І це важливий момент. В поведінці наших інтелектуалів, які адвокатують проєкт, є деяка шизофренія, адже наразі проєкт під тотальним контролем олігархів. Ні держава, ні громадськість по суті не мають на нього впливу. 

Радянська людина – конструкт чи реальність?

Я  вважаю, що некоректно універсувалізувати радянську людину, тобто говорити, що всі люди в Україні є радянськими. Тому що існує міра радянськості. Це дуже диверсифікований ціннісний ранжир. В якихось системах він найбільш акумульований, як-от в державній системі, адже вона найменш реформована. В інших системах – в приватному секторі, бізнесі, культурі – цього менше. Безумовно ми маємо говорити про конкретних людей. Загалом визначити міру радянськості дуже важко.

Безумовно, ми несемо це в собі. Я народився радянською людиною. Але проробив велику роботу з трансформації своєї ідентичності. На щастя, ми можемо обирати те, ким ми є.